ТВОЄ ВІД ТВОЇХ (ВІРШ)

Ти прекрасна, немов та вірменська молитва ! То ж дяка тобі за Любов, яку ти дарувала мені. Тобі з благоговінням ЇЇ віддаю, Бо сам Господь заповів нам, щоб ми: "Твоє від твоїх, тобі возносили за всіх і за все"/////////////////////// Нехай ця Любов возноситься, неначе кадило перед Тобою Бо ти Ісусе Христе Дерево Життя І хай це слово вознесеться перед тобою неначе пахучий фіміам Отож слава Тобі Господь і Бог наш, який твоє від твоїх явив мені через тебе І немає кінця цій молитві, бо Любові немає кінця

ЗВІТ ПО СОЦІАЛЬНО-ДУШПАСТИРСЬКІЙ ПРАКТИЦІ. ВІЙСЬКОВЕ КАПЕОАНСТВО. 2 СЕМЕСТР 4 КУРСУ.

В другому семестрі 2012 начального семестру я перейшов на новий етап практики. Вирішив місце практики не змінювати, тому що не було сенсу змінювати місце практики та в мене з минулого семестру було незавершене одне завдання. Цим завданням було знайти місце поховання військових капеланів. Варто нагадати, що я вже дізнався завдяки архіву Личаківського кладовища місця поховання військових капеланів в цьому кладовищі. Закінчився 2011 рік. Різдво 2012 року я відсвяткував у храмі св. Петра і Павла, який відноситься до структури військового капеланства. Детальнішу інформацію про храм можна прочитати на сайті http://petrapavla.org.ua. Мене вразила краса найбільшого храму Львова. Час та простір християнської молитви злилися в одне з Вічнім Богом. Враховуючи що практика в цьому семестрі була до 5 березня я не так багато встиг. Згідно планів я мав дізнатися місця поховання полевих духівників на Янівському кладовищі. Нажаль у Янівському кладовищі немає власного архіву, а тому мене відправили на вулицю Дорошенка 23. Там знаходиться архівний відділ Львівської міської ради. Я не справився тобі з завданням тому що неправильно подав запит. о. Андрій Хомишин написав документ, але там не було подано список військових капеланів, які поховані у Львові. А так як теперішні військові капелани о. Андрій Хомишин та о. Степан Сус не мають повної інформації, то мені довелося на основі книжки: о. Івана Лебедовича. Полеві духівники Української Галицької Армії: у 45 річчя участи у визвольних змаганнях (матеріали з історії). Цікаво що мені на цей раз потрапила книга з підписом самого автора о. Івана Лебедовича. У ній я шукав інформацію років життя та смерті військових капеланів, а також місця народження та смерті. Поки я збирав інформацію то відбулася зустріч з Петром Гусаком (“Рухом за життя”) та військовими. Зустріч пройшла вдало. Як добре що військові зацікавлені проблемами абортів, контрацепції та дошлюбних статевих стосунків. Але їх зацікавила християнське розуміння ціх питань про які розказував пан Петро. Ідея зустрічі була моя. Але не так просто було зібрати цю зустріч. Бо якраз так бувало що о. Андрій Хомишин дзвонив до Петра Гусака, а він був зайнятий. І довгий час по певних причинах не могли один до одного додзвонитися. Але як видно попри перешкоди зустріч відбулася. Подаю цю інформацію також у звіті: 1. о. Євген Гаврилюк (1888- квітень 1944 розстріляний мадярами в Людвиківці, поховани й в Старому Мазуні) 2. о. Іван Горняткевич (1887 містечко Лесько, округ Сянік - 1941 більшовики вивезли зі Станіславова до Харкова і там, на перенаселеному пункті страчено) 3. о. Володимир Ганницький (1869 с. Манталь, повіт Городок, коло Львова – 31 жовтня 1919 р. Помер на тиф у Вінниці там і похований на католицькому кладовищі, де частину кладовища виділено для похоронення старшин і стрільців УГА) 4. о. Остап Гайдукевич (11 вересня 1883 с. Волошина, повіт Підгайці в Галичині – 18 квітня 1950 р. Ульм, Німеччина) 5.о Володимир Гинилевич (1863- 1 грудня 1919 р. с. Глібово, повіт Нова Ушиця, Коло Кам’янця-Подільського.) 6. о. д-р Теофіл Гординський (1887- 17 грудня 1919 Немирів, біля Вінниці) 7. о. Теофіл Горникевич (1891- жив в Відні столиці Австрії) 8. о. Іван Дидик (1875- 2 травня 1927 помер як парох Нараєва біля Бережан) 9. о. Йосафат Жан, ЧСВВ (19 березня 1885 ст. Фабієн де Гімускі, Квебек, Франція – ? Канада) 10. о.Микола Їжак (16 вересня 1886 с. Чесники, повіт Рогатин в Галичині – греднь 1919 Жмеринка) 11. о. Петро Кашуба (1890 Жовтанці, повіт Жовкла – 6 листопада 1919 Вінниця) 12. о. Омелян Ковч (1884-1943 таборі Майданку, біля Любліна) 13. о. д-р Дмитро Коптун (1889 Малашівці, повіт Тернопіль – 12 грудня 1919 р. у Барі) 14. о. Іван Олександр Косович (нар. 1884 коло Підгаєць – 20 грудня 1919 р. Гніван, Україна) 15. о. Іван Купріян (1856 – помер на засланні в Сибірі 1934 р.) 16. о. Михайло Кравчук (20 жовтня 1890 с. Довга Войнилівська, повіт Калуш – ? ЗДА) 17. о. Мирон Кривуцький, ЧСВВ (1884 Чижев, повіт Золочів – останні роки життя провів у Канаді ????) 18. о. Василь Кузьма (1891-1963 в Вінніпегу, Канада) 19. о. Михайло Кушкевич (16 березня 1884 с. Дубрівка, повіт Самбір, Перемиської єпархії – 17 квітня Авсбург, Німеччина) 20. о. Євген Кушлик (6 травня 1889 Кулачківці, повіт Коломия – 12 листопада 1918 помер в Автомобільній аварії. Лянгструд, Німеччина) 21. о. Василь Лаба (1 вересня 1887 – Канада ???) 22. о. Іван Лебедович (2 вересня 1890 Горайці, повіту Чесанів – жив ЗДА ???) 23. о. Роман Лободич (1893 Сороки Щиренькі, повіт Львів –ЗДА?) 24. о. Іван Йосиф Лучинський ЧСВВ (1889-1945 убитий більшовиками в Галичині) 25. о. Лев Манько ЧСВВ (25 березня 1876 с. Яжів Старий біля Яворова – 25 січня 1931 с. Буково, повіту Самбора) 26. о.Іван Ольшанський (6 червня 1869 Циків, повіт Перемишль – 26 квітня 1945 Баварія) 27. о. Василь Опарівський (1890-22 червня 1919 с. Слав’ятин біля Рогатина у Галичині) 28. о. Дмитро Панасевич (1883 Горайці, повіт Чесанів - ????) 29. о. Василь Пелех (1887 – 3 листопада 1921 Буськ) 30. о. Степан Петрушевич(1855 Бужськ – 14 січня 1920 р. в залізничному вагоні на станції Слобідка, між Вапняркою та Бірзулею) 31. о. Іван Пісецький (1872- 1930 с. Корневі, повіт Городенка) 32. о. Михайло Проскурницький (1887-?) 33. о. Андрій Пшепюрський (1874 Яворів -1945 Старяві) 34. о.Григорій Рибчак (січень 1859 с. Сваринів – 21 січня 1921 Дамажирі, повіт Городок) 35. о. Микола Романюк (1868 Кути, біля Олеська, повіт Золочів – листопада 1919 Немирів) 36. о. Мирослав Гіпецький (13 червня 1899 Самбір – Польща ????) 37. о. Михайло Твердохліб (1888 – листопад 1919 Немирів) 38. о. Юліан Фацієвич (1876 Тійл, повіт Калуш -1928 Стрілиська Нові) 39. о. Іван Фединський (1886 – 20 грудня 1936Люблін Великий біля Львова) 40. о. Яким Фещак (16 червня 1881 Золотий Потік, потік Бучач – 12 лютого 1920 р. Чучельнику, на Поділлі) 41. о. Теодор Чайковський (1888 с. Чайковичах, повіту Рудки, Галичина -1920 с. Дубовій біля Жмеринки) 42. о. Василь Чернецький (1867-1919 Деражин біля Проскурова) 43. о. Теофіл Чайковський (1883- 1947 на засланні в Сибірі) 44. о. Михайло Юзвяк (21 листопада 1869 Татарах, повіт Самбір – 21 листопада 1941 р. Самбір) 45. о. Франц Ксаверій Бонн, ЧНІ ( 4 лютого 1882 м. Брюгге-Брюж Бельгія - 21 листопада 1941 в ЗДА)

ТЮРМА НА ЛОНСЬКОГО (ВІДГУК) - до предмету УГКЦ в часі переслідувань

                                                                                   

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

       Я був в тюрмі на Лонського двічі. Перший  раз був на молебні за отця Омеляна Ковча, який був у цій тюрмі. Його німці посадили, за те що він захищав євреїв, у часи переслідувань. Ось коротка інформація про нього: Під час німецької окупації Західної України, намагаючись врятувати євреїв від знищення, хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, не зважаючи на заборону цього окупаційною владою. Загалом їм було видано більше 600 свідоцтв про хрещення. Звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати євреїв у гетто.
     За ці дії навесні 1943 року був заарештований гестапо за надання допомоги євреям і ув'язнений у концтаборі Майданек, де таємно продовжував свою священицьку діяльність. 25 березня 1944 р. був газований та спалений у крематорії концтабору смерті Майданек (нині на терені міста Люблін, (Польша). Молебень пройшла вдало. Був на молебні Владика Венедикт, а також багато інших відомих діячів міста. Молебень відбувалася зимою у дворі. Далі ми пішли до самої тюрми і там розповідали про життя та мученицьку діяльність о.Омельяна Ковча. Згодом я приїжджав на кастинг. Завдячуючи цій тюрмі я по-новому почав дивитися на світ. Також я у особі о. Омельяна Ковча побачив Христа.
    Саме я був на місці мучеництва великого мученика. Я побачив на чому будувалася УГКЦ – на кістках мучеників отців.

Мої роздуми про Таїнство Євхаристії (на основі книги Шмемана ТАЇНСТВА І ПРАВОСЛАВІЯ)

Якщо говорити про Таїнства, то вони всі відображають одне Таїнства Боже. Бог є Пресвята Трійці та Ісус Христос Син Божий, який є Боголюдна. У Ньому тілесно живе вся повнота Божества (Кол. 2:9). І ця повнота відображається найкраще під час Літургії, під час якої здійснюється Таїнство Євхаристії. Дійсно Ісус присутній в всій своїй повноті під час всіх кіл літургії, як на утреній, вечірній, часах так і під час Літургії. Але якраз літургія переображує весь час і надає єдності всім богослужінням. Саме від Євхаристії-Літургії почалася подорож Церкви до вічності. Дійсно Хрещення та інші Таїнства теж мають не менше значення, але саме Євхаристія є перш за все виконання обітниць даних Богом Народові Божому. Ця подорож найперше починається від нашого оновленої людини. Коли людина народжується згори від Бога (Ів 3:3). Далі людина все життя слідує за Христом. І літургія є саме возношення людини до Бога. Перші слова літургії “Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас, і на віки віків’’ говорять про те, що саме Царство є метою всього життяч людини. І благословляти Царство Небесне означає слідувати за Ним, та жити в Ньому. Цим Царством є Пресвята Трійця та Христос. Христос дав нам можливість бути присутнім у Царстві Небесному з тілом. Антифонами пророцтвами підводетьтся до Тайни Христової. А вхід священика на початку літургії означає, що він нас провадить до Царства Небесного. Вхід священика до святилища (малий та великий) означають наш шлях до Царства Небесного. Коли співають пісню “Святий Боже, Святий кріпкий, Святий Бесмертний, помилуй нас” означає, що ми знаємо Святого Бога, який незважаючи на свою Іншість кардинальну присутній серед нас і ми Його можемо побачити. Під час слухання Слова Божого ми слухаємо під час читання Євангелія та Апостола Самого Ісуса Христа. Є часто проблема відділення Слова від Таїства, але так не має бути.Бо ці речі нерозривні. Так само є проблема відділення Богослужіння від реальності та повсякденного життя. Євхаристія не є лише якийсь хліб, який за словами Поля Гольбаха став м’ясом та кров’ю. Або є крайність що це лише символи нереальні Христового тіла. Насправді Пересуществлення Євхаристії означає зміна насамперед нас самих. Ми у Христі приймаємо і Отця і Духа Святого. Так через спілкування з Богом переображується вся реальність. Людиина його підносить назад до Бога немов яблуко. Адже світ нам даний Богом, як їжа. Ми його маємо споживати, але не гріховно поза Богом¸а у Бозі. “Ми херувимів тайно являючи...’’ так починається остання частина Лтургії Анафора. На ній ми разом з Небесними силами ми возхваляємо. Земля стала небом залишаючись землею. Вірні прийнявши Причастя стають причасниками Нового Буття і як мироносиці з 16 розділу Євангеліє від Марка ми маємо благовістити Христа.

Коротка історія військово капеланства Церкви в Україні

Церква з давніх давен опікувалася військовими. Спершу священики опікувалися воїнами у княжі часи, але пізніше почала опікуватися козаками. Козаками опікувалася Українська Православна Церква, яку козаки захищали. Далі з занепадом Запорожської Січі опікувалася життям військових Православна Церква з центром у Москві. І Так поступово відходила душ пастирська опіка від Києва над власними військовими. Можна вважати попри довгу історію військового душпатирювання що в Українській Церкві до появи Австро-Угорської імперії не існувало окремої структури військового капеланства. Початки військового капепеланства яко окремої структури слід відносити до 1848 р. Особливо місце в популяризації руської армії та її душпастирювання Церквою мала Головна Руська Рада, яка закликала греко-католиків вступити до національних формувань. У 1869 році відбулося обов’язкове впровадження у всіх полках Австрії військової повинності. 50 % цього війська були українцями. Особливо велике значення мали військові капелани під час бойових дій у 1917-1920 рр. Здебільшого капелани перебували в середовищі вояків та надавали їм особисту допомогу – духовну та медичну. Чимало з них потрапило в полон або загинуло в боях. Значну увагу виділено легіону Українських Січових Стрільців, який був сформований з добровольців Галичини і Буковини. УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким не лише підтримали військо, але брали активну участь у його формуванні. Першим польовим духівником легіону Українських Січовх стрільців став о. Андрій Пшепюрський. Була також капеланами о. Микола Їжак, о. Ю. Фацієвич. Останнім капеланом легіону був о. Анатоль Базилевич. Їхній досвід був перейнятий польовими духівниками у 1918-1921 рр. Пізніше від початку утворення ЗУНР утвориласося капеланство УГА. Про капеланів УГА детально написав о. Іван Лебедович у книжці “Польові духівники УГА”. Згідно статистики о. Лебедовича у УГА було 96 військових капеланів (він був серед них). У війнах загинуло 40 польових духівників. Головним військовим капеланом був о. Василь Лаба. Організаційну схему духівництва визначено наказами військового секретаріату та Начальної Команди Галицької Армії (НКГА), причому в основу була покладена схема з австрійської армії, оскільки більшість капеланів прийшла з австрійського війська і мала фронтовий досвід. Преподобником військового секретаріату став о. М. Їжак, який очолив Зарядне Преподобництво Галицької армії. Вищий орган призначав та звільняв капеланів, визначав їхнє право і статус, а також обов’язки та форми діяльності. На капеланів покладали обов’язки організацію поховань полеглих воїнів, облаштування стрілецьких цвинтарів та могли включаючи їхній ретельний облік. Якщо перенестися в той час на Східну Україну до 1917 року, то там помітна протилежна ситуація порівняно з Галичиною. У будинку тодішньої Верховної Ради лунали заклики від Грушевського та інших соціалістів “Геть попів ”, а це також означало “Геть від військових сил військових капеланів !”. Та взагалі тогочасна влада негативно ставилася до формування війська. Тому лише більшовитська агресія змусила формувати військову силу. С. Петлюра, як один з керівників військового будівництва, наприкінці 1917 р. запровадив у полках капеланів, зокрема залучив о. П. Пащевського до створення департаменту ісповідань. Становища інституції військового капеланства кардинально змінилася з приходом Гетьманського уряду П. Скоропадського, який відновив систему за прикладом російської армії, особистим наказом призначив Протопресвітера армії. При Гетьманській Україні було 48 військових капеланів. Нажаль з приходом Директорії УНР восени 1918 р. корпус військових капеланів було ліквідовано. Але з часом при Директорії була відновлена діяльність військових священиків. У січні 1919 р. було взято в облік 30 капеланів і оголосила їх на службу в армії УНР. Головним капеланом С. Петлюра призначив о. А. Матеюка. Більшості військових капеланів належали до Православної церкви (скоріше всього Української Автокефальної). Виняток становили капелани корпусу полковника Є. Коновальця, в якому військовими були в більшості галичани, тому поряд з православним протоієреєм О. Маричевим діяв греко-католицький капелан о. С. Гребенюк. Служба військового духовенства в Армії УНР не мала законодавчих правових актів та не було в статуті визначено обов’язків військових капеланів. У грудні 1919 року Головну управу військового духовенства осолив протопресвітер о. П. Пащевський. Початок діяльності військового священка співпав з початком Зимового походу. І тому йому довелося діяти в надзвичайно складних умовах. До проблем військох капеланів Першої світової війни та революцій 1917-1929 рр. належали найперше опіка солдатів у воєнний час та часті на той час хвороби на тиф. Військові капелани переносили тіж самі незгоди, що і військові. Капелани турбувалися як і про фізичне так і про духовне здоров’я військових. о. І. Лебедович описує випадки коли капеланам греко-католикам доводилося займатися духовною опікою з військовими ворожих армій а також служити в Церквах Східної України. Під час Другої світової війни у українських військових не було вже таких потужних капеланських формувань, як до 1939 року. В Радянському Союзі, який переслідував релігію та інакомислення була скасована взагалі структура військового капеланства. А часи Другої Речі Посполитої також переслідувалися всі українські організації, але в роки війни 1939-1941 рр. це не була головна причина слабкої структури капеланства. Хоча в армії УПА були віруючі люди, які і у воєнний часм залишалися практикуючими християнами, то незважаючи на офіційну відсутність військового капеланства (це суперечило ідеології ОУН), то військові мали своїх військових священиків або задовольнялися місцевими. Офіційно мали військових капеланів дивізія СС Галичина (вона належала до німецького вермахту). Також були створені батальйони “Нахтігаль” та “Роланд”. Головним військовим капеланом був, як і раніше о. Василь Лаба. Митрополит А. Шептицький призначив 12 військвих капеланів. Велике значення також мала діяльність о. Івана Гриньоха. Нажаль дивізія “Галичина”була розгромлена під Бродами. В боях загинули або зникли безвісти половину капеланів дивізії. У жовтні 1915 року дивізію перенесено до Італійського табору в Реміні. Значну допомогу капеланам надам єпископ Іван Бучко. Пізніше військові дивізії перемістилися до Шотландії де ними опікувалися капелани. Зараз надали пенсію та різні пільги воїнам Литви, які належали формуванням вафн СС. Надіюсь і до України дійде.

Христині Соловій !

                                                                           
Ти Христина є мила й файна дівка
Очі як в голубки, серце чисте мов кришталь
Бачити тебе для мене - то бочити Красу
Говорити з тобою - то теж що отримувати перли, які мене збагачують

Через 15 хвилин або 13 у мене екзамен
Але складання вірша для тебе не марна трата часу
Бо ти розкрила мені ( і розкриваєш) усю Красу
ти всім своїм єством мені розкрила ти Мистецтво

Та справжній Романтизм, який веде до Вічності
Хоч вірші я не складаю
Але це тобі мій скромний подарунок
Не знаю я бо як Богу та тобі віддячити З
а то що ти є

Переклад з Російської 54-69 сторінок з книги "Про Собори, які були в Росії від часу введення до неї Християнства до царствування Івана IV Васильовича " ( http://books.google.com.ua/ebooks/reader?id=_IArAAAA... )

Симеону Полоцькому зібратися до Володимира, нову столицю держами та митрополії, для поставлення Серапіона, єпископа Володимирського, і тут в 1274 році склав Собор, на якому предметом судження були помічені ним безпорядки в справах Церкви (58). Правила цього упомянтого Собору достойні особливої уваги; бо будучи направлені проти безпорядків у Церковних, дають нам ясне поняття про стан Церкви нашої в той час, про освідченність та моральність духовенства та народу того часу; а самі в собі відкривають нам благочестя Церкви того часу, і мудрості Первосвятителя, який старався утвердити його. В Церкві нашій проходили великі безпорядки. Багато хто з духовних, які мали довг світлом істиного Богопочитання, викорінити в ньому небезпечні омани, і припинити оманливий шлях, але вони самі блукали в темноті невідання, і це служило спокусою для пастви. Деякі єпископи, турбуючись лише про мирські вигоди, а не про блага Церкви, до того принизилися, що стали продавати духовний сан, і вручали пастирський жезл таким людям, які не мали ніякого достоїнства, окрім багацтва; що же сказати про тих Пастирів, які були поставленими ? Користю поставлений сан завжди використовувався для надбання користі, і завжди затьмарюється нерадісною діяльністю та розпустою духовентсва. Таким чином священики зловживали самими Священими речами, як то: змішували Божественне миро з єлеєм, і цим помазували все тіло хрещеного; наказували дияконам замість себе здійснювати проскормидію; від днів Пасхи навіть до неділі всіх Святих упвалися вином, і не здійснювали Служби Божої, і багато інших приводили безпорядків, які були незгідні з мораллю та благочестям Церкви. Кирил, який був ревнивий у вірі до чистого Євангелівського вчення і Церковних правил, не міг без душевної скорботи споглядати на скільки жахливий стан його пастви. Почитаючи негаразди батьківщини наказанням за зіпсованість моральності в народі, проходящу від нерадості духовних, він переконливо призивав їх до істиного просвічення та життя благочестивого. “Який ми бачили наслідок, говорив він, відвертаючись від істинних правил християнства ? Чи не розсіяв нас Бог по поверхні землі ? Чи не взяті міста наші ? Чи не винищені князі вістрям меча ? Чи не відведені в полон сімейства ? Чи не спустошені Церкви ? Чи не страждаємо щоденно від зла безбожних і нечестивих ворогів ? Це є кара та порушення уставів Церкви! ’’ Після цього наперекір всім поміченим їм безпорядкам, установили у соборі наступні правила для духовенства: A) Cтосовно вибору пастирів 1) Єпископом не буде поставлений на хабарі (мзді, симонії) ні Ігуменів, ні Священників; рукополположених на хабарі вилучить, рівно як тих хто домагаються такого рукоположення причетних вилучати, а монахів та мирян передавати прокляттю. Сім законів згідно правил Вселенських Соборів, він хотів зупинити помноження недостойних Пастирів, і дарувати Церкві здатність виконувати свій священий обов’язок. Ну щоби то правило в повній мірі сприяло тій цілі, для якої визначено, то окрім цього він повелів: 2) Всім Єпископам при поставленні Священників та Дияконів найсуворішим чином вивчити їхній спосіб життя, а для цього закликати їх сосідів, які знають їх від самого дитинства, і уже рукоположувать їх по відбору належних свідоцтв про їхню чисту поведінку. 3) Ні в якому разі не призначати на служіння при вівтарю прибульців незнайомих, рабів які не отримали свободи, також тих які не зберігали цнотливість до шлюбу, вступиших у незаконні шлюби, блудників, безграмотних, кощунників, хижаків, алкоголоків, лжесвідків, сварливих, убивць хача і не по своїй волі, жорстокосердечних, і взагалі для всіх, у кого поведінка згіршує інших (зазорна) і спокусливо і спокуслива для інших. Але тільки тих наділяти саном, які випробувані Духовним Отцем, по поручительству семи Священників та інших добрих свідків не будуть мати ці перепони. 4) Оскільки ж Духовенство в той час не було приготовлене з самого дитинства до Пастирської довжності в училищах, яе це зараз відбувається в наш час; але в більшій мірі просвіщалося та вдосконгалювалося у час служіння в Церкві: то Кирил наказав тих хто шукає Священого Сану поступово возводити на Церковні ступені; спочатку посвячувати їх у чтеці, потім в Диякони, а нарешті же у Священики, щоби вони поступово виконуючи всі посади (обов’язки) Церковні звикли до Церковниз правил, мали би час вивчитися Божественим істинам Писання, заслужувати до себе повагу та любов народну; заслуговувати до себе любов народну; а потым могли з користю для Церкви виконувати Пастирськы обов'язки. 5) Поставленому у Диякони мати не менше 25, а у Священики не менше 30 років. 5) Єпископам забороняється стого брати гроші за їх поставлення, окрім визначених Митрополитом сім гривень для крилошан. Б) Проти надуживань при здійснення таїнств хрещення, миропомазання, і Євхаристії, установив: 1) щоби при хрещенні три рази занурювати в воду, а не обливати хрещеного водою; 2) щоби Священникам не змішувати мира з Єлеєм, і цим змішуванням не помазувати всього тіла; але міром та Єлеєм окремо помазувати відомі частини тіла хрещаємих, а саме: чоло, очі, вуха, ніздрі, уста і так далі по правилу Лаодекійського собору 3) Дияконам проскормидії не здійснювати, і не причащатися їм перед Священниками, а Священникам перед Єпископами. В) Стосовно християнського благочестя наказав 1) Приношень в Храм не дозволяти особам не посвяченим у священий сан, нище дияконів 2) Мирянам та іподияконам заборонити доторкатися до священих посудин; 3) не посвяченим не входити до вівтаря, не читати Апостола, не співати Прокімена; самим Священиками та Дияконам з благоговінням входити, щоби не осквернити святиню безчесним з нею поводженням. Нарешті бажаючи викорінити розпусні проступки деяких Священників, Новогородським, які від пасхи до неділі всіх Святих святкували тільки та веселилися, упивалися вином та ніскільки не турбувалися про свою паству, нікого не христили, і ніколи не справляли Служби Божої, він наказав Єпископам виправляти таких, звернути до істиного покаяння, а в негативному випадку вилучити. Подібно цьому звернути Пастирську увагу на непристойні та образливі багатьох із народу Русі, які тримаючись давніх язичницьких звичаїв, в Божі свята замість того, щоб з молитвою та вдячність приходити до святих храмів до Божественої служби, сходилися на бісівські ігрища, криком та свистом взивали до себе подібних алкоголіків, билися дрикольемь(?) до самої смерті, знімаючи одяг з убитих, передавши прокляттю, відлучити від Церкви Божої; не приймати від них ніяких приношень, а саме ні Проскурок, ні куті, ні свічки; по смерті не відправляти по них Церковного поминання, і не класти тіл поблизу Церков; Священиків, які насмілюються щось над ними здійснювати по Християнському обряду позбавити сана. Цими мудрими і строгими правилами Кирил хотів викорінити розпусту народу, та омани Духовенства, установити порядок в справах Церковних, і возвести паству свою хоча на деякий рівень благородства та Християнської досконалості. Потомство, з горістю згадуючи про омани предків, має без забуття почитати пам’ять цього незабутнього Архипастиря, тридцять років ревниво трудившишся для блага своєї пастиви: Діяння собору цього будуть вічним пам’ятником його подвигів для всіх істиних чад та батьківщини. VIII Собор Київський Через десять років після вищехгаданого Собору, складеного Кирилом, Митрополит Максим в 1284 році збирав в Київ всіх Руських Православних Єпископів; але літописець, який передав нам цю подію, незалишив нам ніяких подробиць про цей Собор, не відкрив навіть причини, по якому він був скликаний (59). Деякі думають, що причиною було бажання Митрополита перед перенесенням свого пристолу з Києва до Володимира, оголосити про це Єпископам, і порадитися з ним по справах Духовних (60); але ця думка незгідна з обставинами часу: бо пристол Митрополичий був перенесений до Володимира через 14 років після Собору (61). При тому про це діло було зручно зробити письмове розпорядження. Скоріше всього можна вважати, що Митрополит, за рік перед цим повернувся з Орди, де клопотався про продовження милостей Ханських. Російському духовенству, мав потребу відкрити особисто та урочисто Єпископам ті переваги, які він попросив у Хана для духовенства, і порадившись з ними про засоби огородити Духовенство на завжди від лих та гонінь, які поступово осягали все інші стани Держави (62). VIII Собор у Преславлі Заліському У весь час правління Максима Церквою, він насолоджувався миром; бо Духовенство, яке користувалося шановане Ординським Ханом, коистувалося прикрасними перевагами, і не терпіло гонінь. Одні тільки біди співвітчизників обурювали спокій благочестивих Пастирів, і перешкоджали їм щасливо користуватися їхніми вигодами. Але по смерті Максима виникли деякі безпорядки в Церкві при знятті Митрополичого Пристолу. Наприклад Ігумен Горонтій, честолюбивий, зухвалий, пронирливий хоча собі то нахабністю, то підлабузництвом та багацтвом, передбачити [собі] Первосвященицький жезл (63); але на щастя Церкви, Промисл та зусилля його щодо захоплення влади повернули на нього сором та ганьбу (64), і наділив він мужа Святого, славного Християнськими чеснотами, та життям подвижницьким. Це був Петро, Ігумен Волинський. У 1308 році ощасливив свою Паству своїм прибуттям із Царгорода, він спочатку зупинився в Києві, але потім в 1309 році для спокою залишив це місто, не рідко тривожене зовнішніми ворогами, перейшов до Володимира (65), де вже давно Великі Князі найменували своє перебування. При самому вступ ленні його на Митрополичий Престіл, вже зустріли його спокуси, необхідні для кожного Святого чоловіка. Ворог Християнського спокою порушив в деяких ненависть проти Святителя, які довго бунтувалися, не бажаючи прийняти його Архіпастирського благословення, та покоритися його владі; але вбогість та смирення Святого перемогли ці несправедливі обурення. Засоромленні в своїй несправедливості вороги Петови покорилися смирному голосу його, що закликав їх до миру, просили у нього прощення, і прийняли істинно – Пастирське від нього благословення (66). Але скоро після цього із самих пастирів Церкви востав недоброзичливець Петро, який використовував всі засоби для його усунення. Недоброзичливець цей був Андрій, Єпископ Тверський, син Литовського Князя Герденя, людина лукава та зухвала (67). Заздрячи славі чоловіка Божого, замучений таємнич честолюбством, він напочатку озброїв проти нього Пастирів. Але кли всі його підступи не мали успіху; то він вирішив обмовити свого владику перед Патріархом Константинопольським. Патріарх без сумніву слухав про чесноти св. Петра, які притягнули до нього всі серця всіх благочестивих Росіян [Русинів], знав він про його Святе життя із листа, який надісланий йому Князем Галицьким, і сам особисто перебуваючи в Царгороді мав можливість удостоїтися в тих похвалах, якими звеличували Петра, тому здивувався, отримавши наскільки неприємну вістку від Андрія, і не повірив наклепам, послав одному із своїх Кліриків до Митрополита дружньо звіщаючи йому очистити себе та виправитися (68). Ще перед тим, як посланець встиг досягнути кордонів землі Руської, невинний Петро вже чув про ці наклепи, якими заздрість та злість хотіли затьмарити його чисті чесноти. Вість ця мала була здивувати обвинуваченого Митрополита; але надія на Бога, терпіння та смирення були непоборним захистом проти нападів ворожих. “Якщо Бог за нас, тоді хто проти нас ?” говорив він, і ця тверда впевненість в Божій допомозі заспокоювала дух його. З невинною совістю, серцем чистим він зустрі Патріаршого Посланця, і готовий був відповісти проти всіх неправдивих на нього доносів, але не відомо, по бажанню посланця цього, чи по бажанню самого Петра, мала бут ця справа розібрана на Соборі. Таким чиному був складений собор на Преславлі Заліському в 1313 році. На Соборі цьому, при Патріаршому Посланнику, були присутні Єпископ Ростовський Симеон, Ігумен Прохор, диши [дыши] Великого Князя Михайла Ярославовича, Димитрій та Олександр, багато інших Князів, Вельмож, Ігуменов, Священиків та Іноків. Без сумніву незвичайність суду над Митрополитом, любов до Петра та народна повага зробили це зібрання незліченим: постав на Соборі по його вимозі і обвинувачував Петра Андрій. Справа почалась тим, що посланник Патріарший урочисто перед всіма об’явив Петру повелінні Патріарха та донос на нього Єпископа Тверського; але про продовження його, нажаль нічого невідомо. Не знаємо ми тих налепів, якими Андрій хотів очорнити перед Патріархом Митрополита, не тіх оправдань, якими приносив звинувачуваний праведник перед обличям Собора. Літописець пише, що в цей час відбулося велике обурення між присутніми на Соборі по причині наклепу на Святого Петра; а звідси можна прийти до висновку, що голос цього Собору оправдав невинного раніше за нього, ще перед тим як відкрилися його уста для свого захисту. Без сумніву, впевненість в чеснотах св. Петра була наскільки велика, що ніхто не хотів і вірити, щоб можливо було йому ухилитися на шлях беззаконня, особливо коли наклепи на нього нескільки не були згідні з його поступками: а також може бути що і деякі перед тим знали про підступи Андрія; тому без всякого розслідування були впевнені в невинності Митрополита.До здивування Посланця Патріаршого, до стиду обвинувачувача, і до слави Праведника сильне хвилювання яке відбулося на Соборі до того не затихло, поки Святий Петро не приборкав його своєю вбогістю та смиренням. Перед всім Собором він промовив слова св. Григорія ‘’Брати і діти у Христі возлюблені ! Я не краще є Пророка Йони: якщо бо за мене це велике хвилювання, вижиніть мене, і тоді відійде [молва] від вас.” Яке оправдання могло бути сильніше слів цього Праведника, своєю честю, своєю користю, всіми своїми вигодами та перевагами жертвував загальному спокою присутніх на Соборі ? І що найбільше могло убити ворога обмовлявшого його ворога та відкрити в ньому совість, і відкрити його в його неправедних доносах, якби не той спокій Праведника, яке виражалося у всіх його словах та проступках ? Без сумніву Андрій, відчуваючи внутрішнє збентеження від докору совісті, бачачи всезагальну впевненість у невинності звинувачуваного ним, не осмілився перед цим переможним зібранням захищати свій мерзенний наклеп, і повинен був признатися у своїй несправедливості. Видовище величне та достопам’ятне: невинність вбогості перемагає всі підступи злоби та завісті, тріумфує над ними не шукаючи собі перемоги, і немаючи ніякого знаряддя для свого захисту окрім себе ! Але тріумф став ще більш блискучим, коли оправданий Святитель, забув зовсім причинене йому зло, перед всім Собором великодушно простив свого обвинувачувача, вважаючи винним не його, а вічного ворога роду людського. “Мир тобі, дитино Андрійові Єпископові, говорив він до нього: не ти це сотворив, але з самого початку заздрячий роду людському Диявол, ти оберігай себе відтепер, а минуле нехай простить тобі Бог’’. Разом з тим Андрій, хоча отримав прощення від св. Петра, але замучений стидом та розкаянням по своєму бажанню відмовився від управління Єпархією, та віддалився на самоту оплакувати свої гріхи. Давши пастирські наставлення та умови прощеному його ворогу, святитель повернув повчальну свою бесіду і до всіх присутніх на Соборі, Князям, Єпископам, Священикам і до народу; і благословив всіх, відпустиввши з митром (69). Собор цей достойний особливої уваги по незвичності суду над Митрополитом і високими чеснотами Святого Петра (70). IX Собор Московський Ще при житті Св. Петра разом з Великокняжим Престолом та Митрополичим [Престолом] були перенесені до Москви (71). Тут в 1347 році в перший раз при Великому Князі Симеоні Йоановичі та Митрополиті Теогності про справи Церковні стосовно виправлення Монашества та Клиру (72); але справа – творення цього Собору і інші обставини зовсім невідомі. В Монастирях, наповнених багатьма мирськими людьми, які ховалися де могли від переслідування Татар, як в мирне та безпечне сховище, в той час виникало багато безпорядків між Іноками, які отримуючі великі скарби залишали піклування про духовне спасіння, і не рідко займалися життєйськими справами (73). В цьому немає нічого дивного, якщо Симен Йоанович, почавший торбуватися вже про відновлення Державної величі та благоденства народного, звернув на себе увагу, вирішив викорінити зловживання, і на Соборі з Митрополитом та іншим знатним Духовенством зайнявся оглядом образу життя Іноків і інших Духовних, і виправленням істотиних тоді безпорядків, шкідливих для Церкви та батьківщини. Цей Собор особливо славний тому, що на ньому було вирішено починати новий рік з першого Вересня. Рішення цього Собору були послані з Архімандритом Рождественським в Царгород до Патріарха на потвердження. X Собор Московський Незабаром після цього батьківщина наша пробудилася від страшного сну свого і вже