Таїнство покаяння та його вираження згідно Церковного передання у житті Церкви або роздуми над думками протопресвітера Александра Шмемана про таїнство покаяння. (Семінар з таїнств №2)

Покаяння є нашим земним шляхом, який веде до Бога. Не випадково Дхакомо Біффі назвав покаяння земним чистилище, де Бог очищує нас від пороху гріховного світу (Джакомо Биффи.Я верую). Також покаяння для нас є стилем життя, але часто ми зводемо це таїнство до постійних Божих виправень у Книзі Життя. В такому випадку священик починає належати до Господнього суду присяжних, а Бог перетворюється на суддю, якого ми можемо “підкупити” добрими ділами та визнанням своїх гріхів. Проти такого бачення виступає Александр Шмеман, який у своїх творах висвітлює глибину цього таїнства.
Нажаль юридичне бачення походжить від схоластичного богослов’я, яке у XVII ст. приніс на наші землі митрополит Петро Могила. У XIX-XX ст. починає змінюватися відношення до таїнств причастя та покаяння в гіршу сторону. Тоді таїнство причастя почали приймати багато людей раз в рік, і це потягнуло за собою також практикування покаяння переважно раз в рік.
На такі секулярні тенденції всередині Церкви Александр Шмеман відповідає, що це не природньо для християнина так рідко приймати Причастя. Так дійсно щоб прийняти причастя потрібно очищятися від гріхів, але людина без причастя не може стати святою. Не може такого бути, щоб ми не достойні прийняти причастя, тому що ми не є святі. Причастя є способом вирвження християнської ідентичності, святості та є вираженням самого членства в Церкві, а не особливих заслуг перед Богом.
Покаяння таким чином не є доповненням чи засобом приготування св. Причастя. Щоб зрозуміти його сутність, тоді варто пригадати яким воно було у ранній Церкві. Найперше це стосувалося людей, яких вилучили з Церкви, а потім повернули назад до спільноти завдяки покаянню. Це покаяння відбувалося перед цілую спільнотою вірних. Хоча тоді не практикувалося індивідуального покаяння кожного християнина, але таїнство Причастя включало у себе також аспекти покаяння. В той час індивідуальне покаяння кожного християнина заміняли покаяльні молитви, які відбувалися перед Причастям. Деякі з них досі збереглися, і тому можна зрозуміти покаяльний характер літургійного дня та року, який зосереджений на Євхаристії.
Александр Шмеман каже щоб змінити цей плачевний стан таїнства Покаяння ми маємо звільнитися найперше від юридичного аспекту цього таїнства. Бо священик в цьому таїнстві є найперше лікар, який веде кожного хто кається дорогою до неба. Нажаль Церква в Україні не має священиків, які не є достатньо готові щоби здійснювати це таїнство. В Греції наприклад єпископи призначають певних священиків, які є до цього спеціально готові. Таким чином кожен вірний Церкви в Україні зможе приймати причастя хочаб раз в місяць (до частішого прийняття має закликати Церква). Також варто частіше практикувати частіше загальну сповідь, яка буде обєднавчою ланкою між індивідуальною сповіддю та Причастям.
Бажано загальну сповідь здійснювати ввечері за день перед причастям. Вона має починатися читанням священиком в голос молитов перед сповіддю. Після молитов священик закликає тих що каються до розкаєння, а перш за все до самого внутрішнього відчуття покаяння, дара бачити свої гріхи, без якогось формального перечислення. Далі слідує сама ісповідь, де відбувається перечисленням священиком всіх гріхів, які є супроти Бога (найкраще це перечислення при загальній сповіді є у Вірменській церкві). При загальній сповіді священик і сам приєднується до таїнства сповіді. Потім до нього можуть підійти люди, які мають певні особливі потреби, і тоді він здійснює індивідуальну сповідь. Нарешті, поки всі отримавши розгрішення, слухають молитви перед причастям, священик по черзі викликає маючих завершити сповідь і дає їм розгрішення.

Cемінар 1.Святі таїнства

Cемінар 1
Святі таїнства

Питання:

1. Місце сакраментології серед інших дисциплін богословських.
2. Відношення сакраментології до християнського життя
3.Роль спільноти і священнослужителів у звершенні таїнств
4.Основні характеристики східної сакраментології.

Відповідь:

Сакраментологія – це богословська дисципліна про таїнство Христа та Церкви, яке присутнє в літургійному (не культовому) житті кожного християнина.ю. Згідно Катехизису УГКЦ: “Усе, що Христос діяв упродовж свого земного життя, не перервалось, а перейшло до таїнств церковних” . Таким чином сакраментологія вивчає літургійне оприсутнення Христа у житті Церкви. Все життя Церкви є Тайною. Про це говорить Євангеліє : “І, як остався Він насамоті, Його запитали найближчі з Дванадцятьма про цю притчу. І Він їм відповів: Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а тим, що за вами, усе відбувається в притчах” (Мр 4:11). Але Боже Царство оприсутнюється в таїнствах Церкви.
Таїнтсва — це видимий знак, який оприсутнює невидиму Божу благодать. Згідно Передання Церкви їх є сім. Це так, але не слід забувати що їх є набагато більше. Мається наувазі що є хибий поділ на таїнства та обряди. Бо є лише одне Таїнство — Церкви та Христа. Але слід врахувати дві важливі обставини. Євангелист Іван сказав: “Багато ж і інших ознак учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записані. Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім'я Його!” (Ів. 20:30-31). Це також стосується таїнсв Церкви. Так УГКЦ прийняла сім таїнств Церкви, але є інші церкви які мають більше або менше семи або більше цього числа. Також були часи коли не було семи таїнств у вченні Католицької Церкви. Тому ми маємо дотримуватися вчення Католицької Церкви, але які плани щодо інших людей ми не знаємо. Про це говорить апостол Іван Богослов, про що Ісус не вчинив ще багато ознак (чуд,таїнств). По друге з цього випливає що кожна спільнота має свій особистий досвід і розуміння кількості таїнств .
Але можуть виникнути певні проблеми в такому випадку.Бо якщо вона не буде мати таїнства хрещення,євхаристію,священство,покаяння,миропомазання, шлюб, єлеосвячення, у певний спосіб - тоді вона не буде Церквою у повноті. Тобто без хрещення, євхаристії, священства, покаяння, шлюбу не мислима будь-яка Церква. Більшість протестанських церков не приймають таїнства священства, покаяння. Так вони входять у внутрішню суперечність. Бо дійсно Церква — це царство священиків. Але тоді виходить що всі є на рівні апостолів і можуть звершувати таїнства, але ми ж знаємо що не всі апостоли були присутні на певних чудах (тайнах) Христа. Також вони після воскресіння Христа почали звершувати таїнства. Не мається наувазі що священики вищі за мирян, але те що не кожен покликаний бути священослужителем. Бо як говорить приказка “Краще бути хорошим дияком, чим поганим священиком”. Але протестанти скажуть що священик не більше чим адміністратор спільноти. Але ж кожен мирянин якщо постарається теж може бути гарним адміністратором спільноти. На дискусію щодо священства між протестантами та ортодоксальними церквами можна писати цілі томи. Лише можна сказати, що священство є таїнство тому що священослужителі оприсутнюють Христа в літургійному житті Церкви та таїнствах. Священики та диякони повторюють (відтворюють з Христом) Тому священство є таїнство. А покаяння є тому, що немає більшого чуда чим повернення людини до Бога. Апостол Петро відрікся від Христа тричі, але потім покаявся (див.: Мт. 26: 69–75; Мк. 14: 66–72; Лк. 22: 55–62; Ів. 18, 15–18, 25–27). До цього він навернувся до Христа коли Він покликав апостолів і серед них був Петро (Мт. 4:19). Кожне з цих відречень можна пояснити як гріх, який ми здійснюємо протягом життя. І кожна сповідь є повернення до Христа, яке ідентичне каяттю апостола після трьох співів півня.
Якщо наприклад може бути що миропомозання не є окреме таїнство, але є частиною таїнства хрещення, тоді це не суперечить суті Таїнства Церкви. Або якщо постриження в монашество (точніше вічні обіти) дехто рахує таїнством, тоді в цьому немає суперечності. Бо як шлюб є єднання з Христом через свого коханого і нагадує монаше життя та є шлюбом також з Ним, так само і монаше життя є шлюб з Христом і включає в себе таїнство подружжя. Тому хоч УГКЦ не рахує монашество таїнством, але його високо підносить. Може з бігом історичних обставин УГКЦ монашество проголосять таїнством.
Отже головне щоб зовнішнє число та їхня якість не суперечила Тайні Бога та Церкви.
В реальності немає насправді протистояння між sacramentum(cвященим) i profanum (мирським). Бо внаслідок такого протиставлення релігійне життя в підсумкупозбавляє мирське життя. Але Бог створив цілісний світ і не розділяє його, але ми маємо Господу Богу возносити цілий світ. А ми це робимо у таїнствах Церкви. Особливо це явно видно у таїнстві євхаристії .Тому миряни теж мають важливе значення у здійсненні таїнств. Духовенство є представниками Бога на землі та лише вони мають право здійснювати таїства (а миряни за певних винятків). Це не означає якусь нищисть мирян від духовенства, що можна часто почути від критиків єпископату. Єпископ та інше духовенство є для нас як Мойсей, який веде до обіцяної землі, але Мойсей вів до земського Ханаану, а кожен священик, який здійснює літургію веде нас до Царства Божого. На богослужіннях ми маємо
змогу зустрітись з Воскреслим Христом та як ангели оспівувати Пресвяту Трійцю. Бо на літургії небо та земля стають чимось одним.
На мою думку мають бути поширені ідеї східної сакраментології по всій Католицькій та Православній церквах. Тобто ми маєм відродити правильне розуміння сакраментології — без пізніших нашарувань схоластичного богослов'я. Так воно допомогло нам гарно визначити сакраментальні терміни та дозволила нам по максиму використовуючи природне світло розуму у пізнанні таїнств. Ми ж маємо на схоластичному розумінні таїнств не зупинятися, але відродити правдиве розуміння їхньої природи, які не відірвані від літургійного життя Церкви та є взаємозв'язані один з одним. Зараз часто нажаль є зведення
таїнства покаяння до юридичного акту прощення грішника Суддею Богом. Тоді є небезпека
Бога розуміти як Сюддю-Тирана. Насправді покаяння не є юридичним актом прощення гріхів, але є повернення блудної вівці до Доброго Пастира, як це сталося з апостолом Петром, який почав тонути у воді. Ось про це говорить даний Біблійний уривок:

“А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали...
А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь!
Петро ж відповів і сказав: Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. А Він відказав йому: Іди. І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса.
Але, бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав: Рятуй мене, Господи!..
І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: Маловірний, чого усумнився?
Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухнула”(Мт. 14: 25-32).
Ми як і Петро коли чинемо гріх сумніваємся у Христі, але тоді він подає нам руку і коли ми каємся тоді ми беремо Його руку. Ми таким чином помираємо заради життя у Ньому, так як це відбувається при хрещенні і тому покаяння є продовженям хрещення, бо хрещення це стиль життя.
Така ж проблема щодо хрещення дітей. Часто батьків тих дітей тиснуть, бо поширена думка, що якщо її чим по швиде не охрестять, тоді вона або духовно помре або буде на нейтральному місці між раєм та пеклом. Але ми не знаємо що буде після смерті і тому все залежить від Божої милості. Ми маємо хрещення здійснювати як послух Богові. Можна провести гарну аналогію між хрещенням та шлюбом. Шлюб є наслідок справжньої любові, а не подружня любов наслідком шлюбу. Так і ми маємо христити дітей, не тому що вони помруть або не увійдуть до раю, якщо не хрестяться, але тому що сравжні християни так живуть, що не можуть просто передати любов своїм дітям.
Повернувшись до правильного розуміння таїнств можна також поширити ці ідеї до протестанських церков. Це буде не можливо, якщо воно не відродиться в Православній та Католицькій Церкві.

Виконав: Tyrus" Dmytro

Звіт Канонічне право.Лист Блаженішого Любомира Гузара до Володимира (Слободана). Власний звіт по даному листу

 

                                                                         
     Блаженніший Любомир зветається до Блаженнішого Митрополита Володимира листом в якому йдеться про радісне свято Пасхи а також згадкою про Київську митрополію, яка бере свій початок із Хрещення Русі-України і зі славним розвитком Київської Церкви. Він закликає до єдності Київської Церкви, яка розкололася з певних історичних обставин. Він основується не на націоналістичних мотивах, але на великих особистих богословських знаннях з історії християнства, еклезіології, канонічного права та ін. богословських дисциплінах.
Найважливішою ідеєю даного послання є любов у Христі, яка має звершитися у єдності Церкви. Хоч саме слово любов тут рідко вживається, але тут про неї йдеться на між церковному рівні. Єдність Церкви основується на Божій Природі, яка проявляється у Євхаристійній єдності. Але Бог нічого не єднає без згоди людей і тому ми маємо з Ісусом Христом співтворити цю єдність. Про це говорить Любомир Гузар, але іншими словами:
2. Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Свято-Володимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння.
Дійсно Київська Церква це не є якась конфесія або власність певного народу. Це є сопричасність вірних у Христі, які пішли від Хрещення Русі. Ми немаємо право привласнювати собі Церкву – бо ми люди і ми не є її головою, тому що голова Церкви є Ісус Христос. Тому представники чотирьох українських конфесій, які походять з Київської Церкви починаючи від хрещення Русі. Перший крок мають зробити представники УПЦ-МП, УПЦ-КП та УАПЦ. Тому очевидно тому Блаженіший пише цей лист до глави УПЦ-МП Володимира (Сабодана). Він найбільше упирається єдності Київської Церкви і розуміє як підпорядкування УГКЦ, УПЦ-КП та УАПЦ Московському патріархатові. Але Любомир Гузар в цьому листі закликає представників українських православних церков до об’єднання. Коли ці церкви об’єднаються то до них зможе приєднатися УГКЦ і таким чином відновиться єдність Київської Церкви. Цікаво що тоді УГКЦ буде під протекторатом одночасно Рима та Константинополя і цим сповнить свою суть уніатськості. Тому я будучи студентом УКУ та канонічно представником УАПЦ підтримую дану позицію. На мою думку попри те що це на даний момент не реально (бо українське суспільство до цього кроку не готове), на мою думку присутні вже зерна цієї єдності. Це показує цікавий випадок, коли представники всіх православних церков визнали УГКЦ патріархатом на бенкеті свята інтронізації нового глави УГКЦ Святослава Шевчука. Вони всі його назвали патріархом.
Виникає питання чи ця ідея не утопія та як ця Церква буде жити у Христі ? Він відповів на це такими cловами:
“ Взаємовизнання сопричастя віри і Таїнств між Церквами київської традиції (помісною Українською Церквою) з Церквами царгородської, римської і московської традицій (Вселенською Церквою) уможливить перехід Церков київської традиції до євхаристійного сопричастя між собою, тобто до співслужіння Євхаристії. Спільна Євхаристія – видимий прояв єдності помісної Української Церкви – стане підставою обрання єдиного Патріарха Київської Церкви. Обраний єпископами всіх юрисдикцій, Патріарх представлятиме Київську Церкву перед іншими Церквами, утверджуватиме сопричастя між предстоятелями українських Церков, прийматиме апеляції й вирішуватиме можливі спори."
Предстоятелі українських Церков літургійно поминатимуть єдиного Патріарха, а він – предстоятелів Римської, Царгородської і Московської Церков. Він також повідомлятиме їх про своє патріарше обрання і отримуватиме від них Акт сопричастя. ”
Варто також пригадати що ці ідеї ще існували за Андрея Шептицького і Блаженіший Любомир Гузар скоріше всього перейняв у нього ці ідеї і пристосував до нашого часу.



Виконав: Тирусь Дмитро 4 курс УКУ ФБФ



Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства № 7 c. 16-19.

Київ, 26 квітня 2008 р. Б.
Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира,
Предстоятеля Української Православної Церкви
«Пасха – друг друга обіймімо і всім скажімо: браття!»

Ваше Блаженство!
Радісно звертатися до Вас у дні Пасхи Христової – початку нового творіння, що ним є і Воскреслий Христос, і ми – Його Тіло. Радісно, бо й ми спільно можемо дати благословення новому творінню – воскресінню єдиної помісної Церкви в Україні. Ця Церква – Київська митрополія – вже існувала в історії, взявши початок із Хрещення Русі-України святим рівноапостольним князем Володимиром. Після століть славного розвитку Київська Церква, подібно до самого Христа, пройшла через неправедні суди, приниження, аж до Голгофи переслідувань і болю розбратів. Тепер приходить час «триденного воскресіння», щоб, подібно до Христа, злучити всіх розділених у єдине воскресле церковне Тіло. Нема потреби вкотре згадувати, наскільки важливо знову віднайти одні одних у церковній Повноті. Ми, українські греко-католики, не раз свідчили про готовність до співпраці у творенні єдиної помісної Української Церкви. Свій підхід до еклезіологічних її підстав ми висловили, зокрема, в нашій «Екуменічній концепції УГКЦ» та в посланні «Єдиний Божий народ на Київських горах», виданому з нагоди повернення до Києва осідку Глави УГКЦ. У цьому зверненні до Вас ми прагнемо наголосити на декількох принципових моментах:

ЗВЕРНЕННЯ I ПОСЛАННЯ

1. Єдина Христова Церква існує сопричастям помісних Церков, вона є іконою Пресвятої Трійці, божественна єдність якої є сопричастям різних і рівних Іпостасей.
2. Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Свято-Володимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння.
3. Як жодна з Іпостасей Пресвятої Трійці не є цілою Трійцею, так і жодна з Церков київської традиції не є цілою Київською Церквою чи її єдиною підставою.
Із визнання Церкви Христової сопричасною спільнотою Церков випливають такі дії на шляху до створення єдиної помісної Церкви в Україні:
1. Церкви київської традиції взаємно визнають себе Церквами-сестрами.
2. На підставі літургійного Символу віри Церкви визнають сповідування кожною з них однієї й тієї самої віри семи Вселенських Соборів.
3. Церкви визнають дійсність і благодатність Святих Таїнств у кожній з них і, як наслідок, правосильність ієрархічних структур усіх Церков київської традиції.
4. І мена предстоятелів Церков-сестер київської традиції записуються в диптихи кожної з них. Предстоятелі Церков поминають одні одних на Великому вході Божественної Літургії.
Ці кроки в напрямку сопричастя Церков київської традиції потребують свого доповнення у розвитку сопричастя наших Церков із Церквами царгородської, римської і московської традицій, аби і з ними втілилася єдність рівних і різних. Неприпустимо замість розвитку сопричастя розривати вже існуюче спілкування УГКЦ з Римською, УП Ц з Московською Церквами чи нехтувати історичною пов’язаністю усіх Українських Церков із Царгородською Церквою-матір’ю. Натомість нашим Церквам потрібно спільно розробити пропозиції щодо розвитку сопричастя з Церквами Царгорода, Рима і Москви і скерувати їх до предстоятелів цих Церков. За потреби ці пропозиції можуть бути підтримані державною владою, одначе, роль її не має бути вирішальною. Головні засади цих пропозицій, на нашу думку, мали б бути такими:
1. Помісна Українська Церква, яка існує сопричастям Церков київської традиції, визнає Царгородську, Римську і Московську Церкви Церквами-сестрами;
2. Церкви Царгорода, Рима і Москви визнають об’єднану помісну Українську Церкву Церквою-сестрою;
3. Помісна Українська Церква і Церкви-сестри Царгорода, Рима і Москви спільно визнають одні в одних єдність віри семи Вселенських Соборів і благодатність Святих Таїнств.
Взаємовизнання сопричастя віри і Таїнств між Церквами київської традиції (помісною Українською Церквою) з Церквами царгородської, римської і московської традицій (Вселенською Церквою) уможливить перехід Церков київської традиції до євхаристійного сопричастя між собою, тобто до співслужіння Євхаристії. Спільна Євхаристія – видимий прояв єдності помісної Української Церкви – стане підставою обрання єдиного Патріарха Київської Церкви. Обраний єпископами всіх юрисдикцій, Патріарх представлятиме Київську Церкву перед іншими Церквами, утверджуватиме сопричастя між предстоятелями українських Церков, прийматиме апеляції й вирішуватиме можливі спори.
Предстоятелі українських Церков літургійно поминатимуть єдиного Патріарха, а він – предстоятелів Римської, Царгородської і Московської Церков. Він також повідомлятиме їх про своє патріарше обрання і отримуватиме від них Акт сопричастя.
Перелік цих кроків, їхня масштабність потребують об’єднання зусиль і наших Церков, і державної влади, і широких верств українського суспільства. Разом з тим спільна праця в напрямі творення єдиної помісної Церкви в Україні може стати потужним чинником суспільної консолідації, підставою української національної ідеї. Помісність нашої єдиної Церкви матиме сопричасний характер, що дозволить зберегти все цінне, накопичене в сучасних Церквах київської традиції. Водночас сопричасний характер спільного патріархату стане зближувальним середником для Церков Царгорода, Рима і Москви. Християнська спільнота України зі своєрідного «яблука розбрату» перетвориться на «місце зустрічі» в правді і любові великих Церков християнського світу, а об’єднана Київська Церква стане активним промотором віднайдення «доброго стану святих Божих Церков та з’єднання всіх» у Христовій Церкві.
Як перший і важливий крок на цьому обнадійливому шляху, ми розцінюємо і вітаємо ідею створення Ради Українських Церков Володимирового Хрещення. Створення цього форуму для обміну думок та конкретної співпраці дає нам прекрасну нагоду ще раз переконатися в тому, що нас об’єднує життєдайна київська традиція, на підставі якої наші Церкви уже понад тисячоліття духовно окормляють Божий народ, тоді як роз’єднують нас лише немочі наші й нашарування минулих провин. Використаймо цю нагоду для подолання давніх упереджень і нарощення взаємної довіри! Хай не стане це нове утворення місцем для нових поділів та об’єднання супроти когось! Нашу співпрацю благословить Бог, якщо в її основі лежатимуть такі засади:
1. Право брати участь у зустрічах Ради зберігається за усіма Церквами, що походять із київської традиції.
2. Тимчасова неготовність якихось Церков брати участь у таких зустрічах не може служити підставою для вилучення їх із процесу співпраці.
3. У сі Церкви-учасниці наділені однаковими правами та поділяють спільну відповідальність.
4. Головною метою нашої співпраці є глибше пізнання, розвиток та утвердження в житті Божого народу нашого краю благодатної київської традиції.
Ваше Блаженство! Буду дуже радий почути Ваші реакції, а особливо пізнати Ваші підходи до творення єдиної помісної Церкви. На мій погляд, що прозорішим буде спільний шлях та інформованішим суспільство, то більші шанси матиме свята справа єдності. Ми свідомі власних немочей і, водночас, сили благодаті Святого Духа – Духа Церкви. Молитовно прикликаю на цю справу Боже благословення і Покров Пресвятої Богородиці.
Остаюсь об’єднаний у молитвах
см. ЛЮБОМИР
Один Божий Народ у краї на Київських горах
+ ЛЮБОМИР


Слово Блаженнішого Любомира, Митрополита Києво-Галицької митрополії УГКЦ, з нагоди започаткування повернення осідку Митрополита до Києва.
“Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш, – земля свята” (Вих. 3: 5). Саме ці слова сказав Господь Мойсеєві, коли той привів отару овець до Божої гори – Хориву. І схилився Мойсей лицем до землі, відчувши особливу присутність Господа. Про святість місця, на якому стоїмо сьогодні, згідно з “Повістю врем’яних літ”, свідчив св. апостол Андрій, благословляючи київську землю й провіщаючи, що “на цих горах засяє слава Божа”. І ми з глибокою пошаною також схиляємо голову до цієї святої землі, відчуваючи свою особливу відповідальність перед Господом і людьми.

Немає сумніву, що минулі велич і слава Києва були безпосередньо пов’язані з його Церквою. Місто на Дніпрових кручах змогло стати “матір’ю городів руських” і “новим Єрусалимом” Слов’янщини, тому що його Церква стала матір’ю для всіх християн на Сході Европи. Проте історія воплочення Слова Божого, його Доброї Новини серед нашого народу не лише знає здобутки та звитяги, а й сповнена болю і страждань. Згадуючи зі щирим жалем цей трагічний досвід, ми все ж не хочемо бути заручниками дня вчорашнього, а маємо будувати нове прийдешнє на підмурівку тисячолітньої спадщини віри Христової, дарованої нашим праотцям. Бо таки мав рацію римський паломник Іван Павло ІІ, коли, відвідавши нещодавно українську столицю, сказав: “Видіння, яке мав апостол, стосується не тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни”. Цю майбутність ми, українські християни, покликані “очима серця” побачити і добрими своїми руками виплекати.

У нинішній Україні серед усіх, хто відчуває приналежність до віковічної київської традиції, зріє усвідомлення, що оте нове сяйво слави Божої “на нашій – уже своїй – землі” може і повинно променіти з єдиної Київської Церкви. До осмислення та узгодження її еклезіяльно-богословських, канонічно-правових, суспільно-політичних і духовно-культурних підстав доведеться докласти ще чимало наполегливої праці та щирої молитви. Та все ж сьогоднішнє повернення резиденції предстоятеля однієї зі спадкоємиць давньої Київської митрополії — Української Греко-Католицької Церкви — до свого осідку на берегах Дніпра є для нас доброю нагодою спробувати окреслити ті засадничі принципи, які могли б лягти в основу майбутньої спільної візії об’єднаної Церкви.
I. Минуле, яке залишаємо Богові


Наша спільна прадідна традиція сягає факту хрещення Руси-України 988 року. Характерною для неї була відкритість на ще не поділені центри християнства – Рим і Константинопіль. Ця тисячолітня історія має багато і складних, і славних сторінок. Дискусія про те, які її сторінки слід вважати позитивними, а які – ні, ще не завершена в середовищі самих істориків. Враховуючи це, ми як представники однієї з Церков київської традиції не хотіли б у цьому виступі пропонувати наше конфесійне бачення. Тому залишаємо минуле Богові у сподіванні, що в майбутньому українські християни досягнуть спільного бачення своєї церковної історії. Сьогодні, натомість, ми прагнемо, не входячи в деталі, виділити найголовніші її висновки.

 Історія береже цілу низку випадків, коли Церква Києва виразно засвідчила усвідомлення нею нероздільности Христового хітону. Ми віримо, що це усвідомлення живе й до сьогодні, служачи джерелом надії.
 Спогад про сопричастя з Римською Церквою в сукупній пам’яті Церкви Києва міг тимчасово пригасати (особливо коли його свідомо затирали), проте ніколи не вигас остаточно. Сьогодні ми увиразнюємо в церковній пам’яті лише те, що в ній збереглося й до нас.
 У минулі “ексклюзивістські” епохи приналежність конфесійних гілок Київської Церкви до різних християнських центрів призводила до значних втрат у духовних та інституційних виявах київського благочестя.
 В епоху бездержавности суспільне життя українських Церков під впливом чужоземних державних інтересів зазнавало значних спотворень.
 Не вигасло в церковній пам’яті й усвідомлення глибинної єдности Церкви стародавнього Києва. Її Божий Народ, хоч і поділений за конфесійними ознаками, остаточно все-таки не змирився з розколом.

IІ. Сучасність, у якій мусимо діяти


1) від юрисдикційної залежности до церковної помісности
Завдяки Божій благодаті та єдності з Римом наша Церква змогла не тільки вижити в несприятливих історичних умовах, а й збагачувати своє церковне мислення постійним діялогом з Церквами Заходу. Звичайно, труднощі, що їх переживала УГКЦ у її стосунках з Латинською Церквою, зокрема різні форми юрисдикційного підпорядкування, озивалися в тілі нашої Церкви відчутним болем. Проте слід визнати, що в періоди адміністративного ослаблення УГКЦ це підпорядкування відігравало важливу скріплюючу, а часом і захисну роль. Крім того, згаданий біль зрівноважувався усвідомленням особливої місії Східних Католицьких Церков: служити живим нагадуванням про ті рудименти ексклюзивізму, які нуртували і почасти все ще нуртують у житті Латинської Церкви, а також бути видимими знаками нерозділеного християнства.

Сьогодні, коли УГКЦ відновила й розвинула душпастирське служіння, свої церковні структури та щораз інтенсивніше богословське життя, вона відчуває, що готова, відповідно до східнохристиянської традиції, довершити свою структуру до рівня патріярхату. Таке рішення було одностайно прийнято на Третій сесії Собору УГКЦ 2002 року , і того ж року це рішення благословив Синод єпископів. Цим самим наша Церква, відгукуючись на заклик Святішого Отця спільно працювати над сучасним тлумаченням принципу примату папи, пропонує Латинській Церкві перейти на сопричасну модель стосунків між обома Церквами. Це важливо не тільки тому, що ця модель була властива згаданим стосункам на етапі становлення Київської Церкви. Сопричасний принцип єдности має всі шанси стати новою пропозицією Вселенського Архиєрея для Православних Церков, яка дасть можливість не тільки пошанувати еклезіяльну природу Східних Церков, а й водночас усунути з міжцерковного життя історичні антагонізми та упередження, що перешкоджали католицько-православному порозумінню.

Важливий досвід розвитку власної помісности набули наприкінці ХХ століття і Православні Церкви України. Греко-католики не беруть на себе місію оцінювати, який зі шляхів здобуття помісности є правильним і найбільше відповідає сучасній православній еклезіології. Обидва випробувані шляхи, а саме: шлях дотримання відповідної канонічної процедури, який віднедавна обрала УПЦ (МП), а також шлях одностороннього проголошення автокефального статусу, який обрали УПЦ-КП й УАПЦ (а до них – автокефальні Церкви православного світу) мають у своїй основі важливі еклезіяльні та історичні аргументи, які не можна просто зігнорувати. Не вдаючись до згаданого оцінювання, Українська Греко-Католицька Церква все ж солідаризується з тими зусиллями з боку Православних Церков, які спрямовані на утвердження власної помісности. УГКЦ тлумачить ці зусилля як ознаки важливого процесу, характерного для всіх гілок Київської Церкви, що діють на території України.

2) від нівелюючого ексклюзивізму до сопричасного взаємодоповнення
В часи поділу Київської Церкви її конфесійні гілки потрапляли у різні форми залежности від важливих центрів християнства – Риму, Царгороду і Москви. Непрості відносини між цими центрами призвели до послаблення і, врешті-решт, до втрати єдности Київської Церкви. Епоха церковних ексклюзивізмів не дозволяла Київській Церкві досягти того, чого вона завжди прагнула, а саме: єдности й гармонійних зв’язків із християнським світом.

На нинішньому якісно новому етапі, коли міжцерковні стосунки зазнають радикальної зміни, те, що раніше було слабкістю українського церковного життя, може виявитися його силою. Кожна конфесійна гілка Київської Церкви, історично близька до одного з християнських центрів, не мусить втрачати свої освячені часом конфесійні зв’язки. Сьогодні можна переконано стверджувати, що вимога розірвати ті чи ті зв’язки, яку так часто озвучували в історії України, довела свою неспроможність. Як уже зазначалося вище, заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дало б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв’язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви.

Так, повертаючи осідок Києво-Галицької митрополії до Києва, УГКЦ приносить зі собою унікальний досвід сопричастя з християнським Заходом і відкритости на християнську Европу. На підставі цього досвіду УГКЦ утвердилась у переконанні, що сопричастя з Римською Церквою як “правилом віри” (св. Ігнатій Антіохійський) може стати виявом перебування у “вселенському православ’ї” нероздільного християнства першого тисячоліття, а також великим благом для української Церкви.

Крім того, наша Церква повертає до Києва скарб прямого спадкоємства Києво-галицького митрополичого престолу. Не перерване від ХІ ст. служіння митрополитів є фундаментальною історично-канонічною підвалиною помісності Київської Церкви.

Українські Православні Церкви є носіями спільної з УГКЦ київської традиції, окремі елементи якої краще збереглися саме в Православних Церквах. Тому все те краще, що вони зберегли зі спільної спадщини, не має бути втрачене. Навпаки, кожна з Церков несе відповідальність за те, щоб збережена ними частка спільного скарбу стала надбанням українського народу.

Для майбутнього Київської Церкви великою є роль Української Православної Церкви, що перебуває у єдності з Московським патріярхатом. Століттями перебуваючи у складі Московської Церкви як Київська митрополія, вона зробила дуже багато для піднесення і розвитку Московського патріярхату. Водночас вона отримувала різні духовні й богословські імпульси, перебуваючи в ширшому церковному контексті. Для формування майбутнього статусу Київської Церкви важливо буде взяти з досвіду УПЦ (МП) все позитивне, в тому числі можливість будувати з Московською Церквою сестринські відносини.

Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква – Київський патріярхат у різний спосіб втілюють важливу для всіх ідею автокефалії Київської Церкви. Осягнення цієї ідеї дасть можливість усім конфесійним гілкам Київської Церкви позбутися залишків так званого “уніятського” мислення, що проявляється у твердженні про неминучу необхідність підпорядкування Київської Церкви іншим Помісним Церквам – чи то Сходу, чи Заходу. Важливим для всіх є також набутий в УАПЦ досвід соборноправного устрою Церкви.

Отже, мислити про єдність Київської Церкви означає не відмовлятися від скарбу сопричастя з різними християнськими центрами, а навпаки – збагатити здобутками цього сопричастя сукупні духовні надбання Київської Церкви. Від цього збагатились би не тільки конфесійні гілки Київської Церкви, а й її Сестри, помісні Церкви Сходу і Заходу. Крім того, це дало б можливість позбутися руйнівного для Церкви дроблення і втілити в життя сучасний еклезіяльний принцип “єднання в багатоманітності”.

3) від державного підпорядкування до суспільного служіння
На долю Київської Церкви не менш руйнівно впливало перебування українських земель, а відтак і різних гілок Київської Церкви у складі різних державних утворень. Кожні чергові чужоземні правителі прагнули перекроїти релігійно-церковний ландшафт України згідно зі своїми уявленнями. Це сприяло узалежненню церковного мислення різних груп Божого Народу України від політичних інтересів відповідних держав. Водночас, поборюючи негативні тенденції, українські Церкви набули важливого досвіду підтримки національно-визвольних змагань українців. Сьогодні державна незалежність України творить унікальну нагоду для її Церков осмислити своє ставлення як до самого явища української державности, так і до історичних форм попереднього державного поневолення.

Крім того, всі гілки Київської Церкви тою чи тою мірою зазнали чимало лиха від втручання в їхні внутрішні справи з боку авторитарних чи тоталітарних режимів, а то й оплатили вірність Христовим заповітам великим мучеництвом своїх слуг і дітей. У своєму прагненні захистити свою внутрішню свободу українські Церкви накопичили важливий позитивний і негативний досвід пошуку формули задовільних відносин між Церквою і державою. Такі відносини Київська Церква плекала ще з часів першої Київської держави в Х – ХІІІ ст. Втрата державности призвела до того, що окремі атрибути її були перенесені на Церкву; вона ставала символом державности в добу міждержав’я.

Факт відновлення державности 1991 року не був належно засвоєний українською церковною свідомістю, а тому постала необхідність знову чітко визначити як відмінності, так і сфери співдії (симфонії) Церкви і Держави в служінні українському Божому Народові. Зокрема, належної уваги потребує усталена впродовж століть в окремих гілках Київської Церкви традиція внутрішньої свободи Церкви від впливів і тиску з боку державних структур, а відтак переорієнтування Церкви на працю для народу.

Одночасні зусилля Церков у зазначених напрямах дали б можливість досягти важливих цілей. Так, по-перше, нормалізація стосунків між історичними гілками Київської Церкви й формування цивілізованих державно-церковних стосунків допомогли б уникнути непотрібного витрачання сил на суперництво Церков одна з одною і всіх разом – з державою. Цим самим українські Церкви вагомим чином посприяли б консолідації української нації та подоланню її регіональних та ідеологічних суперечностей.

По-друге, згадана нормалізація міжцерковних стосунків не дозволила б у черговий раз перетворити Україну на поле суперництва між впливовими державами. Кожна з Церков, прощаючись із традицією підпорядкування політичним інтересам чужих держав, могла б спрямувати налагоджені взаємокорисні зв’язки з різними народами на благо своєї держави. Вносячи євангельський мир і гармонію у свої стосунки, українські Церкви виконали б не лише свій християнський обов’язок, а й типово европейське завдання, властиве цьому континентові на нинішньому етапі його розвитку. Цим самим вони не тільки сприяли б утвердженню української державности, а й послужили б церковною підставою для усвідомлення належного місця України в Европейському домі.

4) від “екуменізму ультиматумів” до партнерського діялогу
Зовсім недавно зусилля Української Греко-Католицької Церкви здобути у Святішого Отця визнання свого патріяршого статусу викликали збурення усього корпусу католицько-православних стосунків. На адресу Ватикану з боку Православних Церков надійшли протести, сформульовані, на жаль, у виразно ультимативній формі: визнання Римом патріярхату УГКЦ, на думку цих Церков, може спричинити розрив стосунків між Католицькою Церквою і Повнотою Православ’я.

Ще раніше зусилля Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви – Київський патріярхат здобути у Царгородського патріярха визнання свого автокефального статусу викликали серйозне збурення у стосунках між Церквою Царгороду і Церквою Москви. З боку останньої на адресу Константинополя прозвучали ультимативні попередження, що визнання ним канонічності згаданих Церков може спричинити розірвання євхаристійного сопричастя між обома Православними Церквами.

Так увиразнилися чи не найголовніші кризові лінії в сучасних міжцерковних стосунках, які можуть підважити дотеперішні здобутки екуменічного діялогу. Можлива невдача екуменічних зусиль у напрямі привернення єдности Сходу і Заходу відіб’ється і вже відбивається на українських Церквах, відносини між якими нині значною мірою залежать від відносин між визнаними центрами християнства. Отже, нормалізація міжцерковних відносин є імперативом нинішнього історичного моменту.

Ці відносини позначені інерцією прив’язання до схем і моделей минулого, які окреслювали “сфери впливу”. Тепер, коли карта Европи виглядає зовсім інакше, схеми минулого більше не працюють. Адже вони не передбачали ні самостійної Української Держави, ані можливости існування єдиної Української (Київської) Церкви. Звідси ультимативність мови міжцерковних стосунків, а екуменічний діялог позбувається своєї головної й необхідної компоненти – діялогічної відкритости Церков на потреби одна одної.

Українська Греко-Католицька Церква пропонує помісним Церквам-Сестрам осмислити переваги іншого шляху подолання існуючих суперечностей. По-перше, нинішні особливості української церковної ситуації слід трактувати не як порушення єдино можливого міжцерковного порядку, а як процеси, детерміновані природним розвитком українських Церков. Оскільки принцип сестринства Церков і справжнього екуменізму виключає поділ їх на важливі і неважливі, слід серйозно поставитися до внутрішніх потреб згаданих Церков та уважно вивчити їхні пропозиції.

По-друге, надійний християнський мир в Україні – передумову подальшого екуменічного діялогу – можна забезпечити лише на шляху врахування інтересів кожної із зацікавлених сторін. На користь такого підходу промовляє не тільки євангельська культура, яка вміє побачити силу у слабості, а й досвід сучасної цивілізації у сфері залагодження конфліктів.

По-третє, на зміну монопольним спробам вирішити проблему єдиної помісної Церкви в Україні на користь якоїсь однієї з конфесій має прийти об’єднання зусиль усієї християнської спільноти. Цивілізоване вирішення долі Київської Церкви може стати справжньою “лабораторією екуменізму” (Іван Павло ІІ), позбавленого ультимативности й сповненого духом співпраці та партнерства. Гармонійні, інклюзивні форми об’єднання Київської Церкви (наприклад, у формі єдиного Патріярхату – наскрізній історичній візії українців ще з ХVІІ століття) завдяки унікальній сопричасній відкритості могли б стати шансом для центрів християнства зустрітися на його терені, щоб врешті-решт знайти нові екуменічні моделі порозуміння. У цьому випадку можливість такого порозуміння буде реалізуватися не всупереч життєво важливим потребам українських Церков, а в міру готовности Риму, Царгороду і Москви до сопричастя з Києвом і в міру готовности Києва до сопричастя з ними.

5) від конфесійного взаємопоборювання до першости в любові
Нікому ще не вдалося виміряти глибини тієї травми, яку нанесли християнському почуттю полемічні форми богословствування та прозелітичні методи душпастирювання. Тисячолітня практика виховання вірних у дусі післярозкольного греко-латинського протистояння, а також 400-літня практика такого виховання у дусі післяберестейського суперництва в Україні істотно затемнили в душах українських християн ікону євангельського благочестя. Втрати й поразки на шляху дотеперішніх об’єднавчих зусиль із боку українських Церков яскраво засвідчують, що приступати до вирішення майбутньої долі Київської Церкви з таким багажем неможливо.

На сьогодні жодна з українських Церков не може вважати себе вільною від відповідальности за ці духовні втрати. Повертаючи осідок Києво-Галицької митрополії УГКЦ до Києва, ми повторюємо слова вибачення, висловлені 2001 року у Львові: “У Твоїй присутності, Святіший Отче, від імени Української Греко-Католицької Церкви бажаємо просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас”.

Ми закликаємо наших братів з інших християнських конфесій спільно працювати над нарощенням у наших стосунках євангельської культури, яка виключатиме взаємну ворожнечу. Діялог між нами буде нелегкий, але від нас залежить, щоб при цьому він був спрямованим “до миру, а не до війни” (Митрополит Андрей Шептицький). Це дозволить замінити дотеперішню практику обміну образами на взаємний і щирий обмін духовними дарами. Успіх прийде не зразу, проте досвід багатьох християнських спільнот Европи і світу свідчить про те, що це можливо.
III. Майбутнє, у яке хочемо вірити


Таким є бачення Українською Греко-Католицькою Церквою тих найголовніших і засадничих принципів, на основі яких можна було б будувати майбутню візію Київської Церкви. Зрозуміло, що наведений перелік цих засад і їхнє представлення не можна вважати вичерпними, а тому ми закликаємо вірних нашої Церкви, а також людей доброї волі в інших Церквах та спільнотах працювати над подальшим уточненням цієї великої мети. Сучасну схильність людей до зневіри ми пропонуємо замінити на відроджену віру в Бога й у святість того вибору, який зробили наші предки далекого 988 року. На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви у єдиному Патріархаті. Натхненна прикладом святих страстотерпців Бориса і Гліба, вона очистить свою пам’ять від болю історичних кривд і загоїть глибокі рани розколів. Обітницею того, що це високе завдання є можливим і досяжним у краї на Київських горах, є слова Всевишнього, сказані Ним за подібних обставин пророкові Єзекиїлу: “ І зроблю їх за один народ у краї на Ізраїлевих горах…і не будуть уже двома народами, і не будуть уже поділені на двоє царств… І будуть вони мені народом, а Я буду їм Богом! ” (Єз. 37, 21-23).


Благословення Господнє на Вас!

+ ЛЮБОМИР
Київ, Світлий вівторок,
13 квітня 2004 року Божого

Про те, як пасічник знайшов у вулику Бога

Трудолюбившая, Богу и человеку угодившая из всех земнородних тварей – это пчела. А заниматься ею и полезно, и Богу не противно. Этот смиренный труд ограждает вас от всякого нечистого соприкосновения с корыстными людьми. А между тем ограждает вас и от гнетущей и уничтожающей человека нищети. По моим долгим опытам и наблюдениям я дознал, что пчела требует не только искусного человека, но ищо и кроткого и праведного мужа. Вы же вмещайте все сии добродетели.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО. БЛИЗНЕЦЫ (ПОВЕСТЬ)

Бог створив дві книги – Світ та Святе Письмо. Він зробив би це навіть якби гріха не було. Також Бог став би людиною, бо створив з усіх можливих світів найдосконаліший. Кожне його творіння досконале. Але Він дав можливість зі сотвореного Світу творити Світ у співпраці Бога, людини та творіння. І це велике чудо, бо Бог створив людину на Свій образ і подобу (Бут 1, 26–27). Не випадково дав Адамові право давати імена всім тваринам (Бут 2, 19). Це означає, що людина у служінні має керувати Світом. Тобто Адам не керує тваринами як тиран, але пізнає їх. Хоча після гріхопадіння ситуація докорінно змінилася (це ми бачимо особливо на прикладі світової екології), але праведник рятує все живе, як це зробив Ной. Тому не випадково Ной побудував ковчег (Бут. 7, 1–8, 17) – він показав ідеал співпраці Бога, людини та природи. Ной повернувся до райської гармонії, бо послухав Бога. Там, де є Бог, там – рай, а там, де є Диявол, там – пекло. Тому ми повинні жити в гармонії з Богом. Ця гармонія має виявлятися у єднанні з людьми, а також – людини з природою. Екологічна криза – це наслідок гріховності людини. Тому подолати цю кризу ми можемо лише у співпраці з Богом. Для мене втіленням цього ідеалу стала діяльність видатного українського вченого-бджоляра Петра Івановича Прокоповича, який у співпраці з бджолами виявив любов до Бога.

Щоби зрозуміти значення медоносної бджоли (лат. Apis mellifera) для пізнання Бога та самого себе, варто поглянути на життя видатного сина українського народу Петра Івановича Прокоповича (1775–1850) – українського пасічника, родоначальника раціонального бджільництва, який зробив декілька видатних винаходів, що мали велике значення для розвитку світового бджільництва. Варто зазначити, що він прожив життя як справжній богослов, бо богослов – це той, хто молиться. Для Петра Прокоповича молитвою було спілкування з Богом та робота з вуликом. Він знайшов Бога у вулику, споглядаючи за життям бджіл та будучи їхнім учнем. Будучи учнем бджіл, він вчився у Бога. Я три роки займаюся пасікою тому добре розумію погляди П. Прокопович, висловлені у численних його статтях [1] та основній праці «Нотатки про бджільництво» [2].

Петро Прокопович

Про це свідчить і його надзвичайна біографія. Батько-священик сподівався, що син піде його шляхом. Тому, коли Петрові виповнилося 11 років, батьки віддали його на навчання до Київської духовної академії, де він здобув глибокі знання із загальних дисциплін, вивчив німецьку, французьку та латинську мови. Але, закінчивши академію, зрозумів, що священиком бути не хоче. Мріяв стати вчителем. Проте не судилося: його скеровують до Переяславського кінно-єгерського полку. Військова служба майбутнього геніального бджоляра була успішною. Він брав участь у штурмах Варшави та Праги (передмістя Варшави) під командуванням Олександра Суворова, зарекомендував себе як хоробрий та мужній офіцер. Але у 1798 р. Петро Прокопович у званні поручика йде у відставку. Одною з причин якої була любов до бджіл, що перейняв від брата Федора. Про початок бджільницької діяльності він писав: «З 1800 року я вирішив займатися бджільництвом постійно, незважаючи на те, що тоді ще не мав про цю справу ні теоретичних, ні практичних знань, крім лише великої охоти». І в цій любові до Бога, яка відобразилася у сповненні його покликання стати пасічником, він багато досяг. Саме про ці досягнення я говоритиму далі – вони допоможуть зрозуміти його філософські та богословські погляди, а також позитивний вплив богослов’я на вітчизняне бджільництво.

П. Прокопович у невтомних пошуках правди про бджіл та щоденною працею з вуликами [3] значно вдосконалив цю сферу. У 1814 р. він зробив першого у світі розбірного рамкового вулика, в якому можна було вільно оглядати бджолину сім’ю й активно впливати на її розвиток. У ньому він вперше виділив рамку в самостійну частину бджолиного житла. Так почалася нова епоха в історії бджільництва.

Також П. Прокопович розмежував «дике» та раціональне бджільництво, тому він відомий і як фундатор системної освіти з бджільництва, відкривши у своєму маєтку в 1828 р. першу в Російській імперії і Східній Європі школу бджільництва з дворічним терміном навчання (пізніше трирічним).

БОГОСЛОВСЬКІ ПОГЛЯДИ ПАСІЧНИКА

Дотепер, на жаль, залишається не достатньо вивченою надзвичайно цікава грань творчості П. Прокоповича – його богословські погляди. Очевидці не виділяли окремо його поглядів. У Радянському Союзі релігію переслідували, що призвело до замовчування фактів біографії та наукових досягнень, пов’язаних з його глибокою вірою, тому до тепер ніхто цим питанням, фактично, не займався.

Творчість пасічника полягає у любові до Бога та бджіл. Тому він стверджував, що, окрім економічного значення, бджільництво виконує ще й виховну функцію. Казав, що життя медоносних бджіл надає «мыслящему наблюдателю важнейшие уроки для образа жизни». Як і Проклович, я також пережив духовне спілкування з бджолами та зрозумів, що пасічник, який утримує і пізнає бджіл, пізнає Христа [4]. У душі виникає благоговіння, коли дивишся на цих нерозумних істот, які діють згідно з Божественною Мудрістю та Провидінням. Тільки завдяки Божій благодаті можна зрозуміти життя бджіл, які своїм жужанням засвідчують Його існування [5].

Великий бджоляр Петро Прокопович говорив, що успіху у «бджолиному промислі» зміг досягти завдяки Божій допомозі. Для нього утримання бджіл було споглядальною працею. Про це він писав, що з давніх-давен бджіл вважали чистими і невинними істотами, а їх утримання – святим ділом, тому входять до пасіки завжди з молитвою. Робота з бджолами для Прокоповича завжди була духовною настановою. Цю думку український пасічник бере зі Святого Письма: «Пойди к пчеле, и познай, как она трудолюбива, какую почтенную работу она производит: ее труды употребляют во здравие и цари и простолюдины: любима же она всеми» (пор. Книга Притч.6, 6). Бджола виховує кожного, хто коли-небудь чув про неї. Особливо це відчувають пасічники, які прагнуть побороти свою ледачість і стати мегапрацьовитими людьми.

Святі Зосима і Саватій (XV ст.). Покровителі бджільництва.

Цікаво, щоб досягти успіху у бджільництві, винахідник першого рамкового вулика вважав, що успіх у будь-якій справі залежить найперше від Божої благодаті. У той же час застерігав, що успіх залежить ще й від нашого бажання вчитися і працювати. Тому маємо постійно вчитися і з Божою благодаттю зможемо зробити все. Такою поставою та вченням учитель виховав нове покоління пасічників, які зростали у Божій благодаті. За свідченням сучасників Прокоповича, за час навчання у школі, де «доброму оказывалось уважение, а худому не давали хода», докорінно змінювався характер вихованців.

Для кращого розуміння світогляду П. Прокоповича варто згадати одну важливу подію в його житті: в кінці травня – на початку червня 1843 р. він зустрівся з Тарасом Шевченком, який намалював картину «На пасіці», а пізніше написав повість «Близнецы» (1856). Саме в цій повісті Шевченко прекрасно відобразив весь глибокий духовний світ пасічника. Головна ідея цієї повісті – як середовище впливає на виховання людей. Головний герой – відставний сотник-пасічник Никифор Федорович Сокира – прототип П. Прокоповича.

Перед тим, як на основі цієї повісті розкрити характер Прокоповича, варто коротко пригадати основні події повісті. Отже, Никифор Сокира з дружиною знаходить дітей-сиріт, яких підкинула до його двору їхня мати. Це подружжя було похилого віку, але щасливе. Їх Бог благословив у всьому, окрім дітей. Коли вони їх знайшли, то дуже зраділи. Не даремно кажуть, що в дітях щастя. Вони були близнюками. Никифор Сокира назвав їх у честь святих покровителів бджільництва Зосіми та Саватія. Пізніше найняв семінариста Степана Мартиновича, який навчив початкової грамоти та став найкращим другом сім’ї. За бажанням Парасковії Зосима віддали вчитися на військового, а за бажання Никифора Саватія – на медика. Далі розповідається про їхнє навчання та позитивний вплив освіти та середовища Сави, а також про те, як негативно вплинуло середовище на Зосю.

Хоча більшість подій повісті не пов’язані з життям П. Прокоповича, але тут прекрасно зображене його духовне життя та середовище, у якому він жив та творив. Головний герой, як і П. Прокопович, служив у війську та дослужився до високого звання, а потім покинув службу і пішов жити в село та пасічникувати. Щодо духовної освіти та наставництва, то головний герой в дитинстві вчився у о. Григорія Гречки, який формував його як вірянина та освічену людину. При ньому він навчився читати «Давида, Гомера и Горація» (знав іврит, грецьку та латинську). Будучи настільки освіченим, не поїхав шукати слави у Петербурзі, але почав скромне життя. Ніхто в селі не знав, окрім найближчого оточення, про його здібності до мов. Також згадано, що його вчив великий український філософ Григорій Сковорода. Насправді, батько П. Прокоповича у січні 1785 р. відав його до Єлизаветградського (нині Єлизаветград – це Кіровоград) кінного полку (можливо, малого Петра Прокоповича його дядько тільки записав у кадети). Пізніше, у 1786–1794 рр. – він вчився у Києво-Могилянській академії, вивчаючи богослов’я, продемонстрував там великі здібності до навчання, добре оволодів латинською, грецькою та деякими іншими європейськими мовами. Тарас Шевченко розкрив у характері П. Прокоповича любов до Бога, ближнього та природи. Цю любов він проявляв у пасічництві. Шевченко говорить, що «Никифор Фьодоривич [Петро Прокопович] был страсный пасічник, и вдобавок искусный пасічник». Саме слова головного героя повісті відображають весь світогляд П. Прокоповича:

«Трудолюбившая, Богу и человеку угодившая из всех земноводних тварей – ето плела. А заниматса ею и полезно, и Богу не противно. Этот смиренный труд ограждает вас от всякого нечистого соприкосновения с корыстными людьми. А между тем ограждает вас и от гнетущей и уничтожающей человека нищети.

По моим долгим опытам и наблюдениям я дознал, что пчела требует не только искусного человека, но ищо и кроткого и праведного мужа».

ВИНАХОДИ ТА ШКОЛА БДЖІЛЬНИЦТВА П. ПРОКОПОВИЧА

Щоби зрозуміти погляди великого пасічника, маємо розглянути його наукову діяльність. Великим, безумовно, був вплив духовної освіти, особливо Києво-Могилянської академії, в якій тоді переважали схоластична філософія та богослов’я. Але до цього ми ще повернемося, насамперед потрібно розглянути період з 1798 р., коли через хворобу він пішов у відставку з військової служби. За рік почав займатися бджолами, а у 1800 р. придбав власну пасіку. Цей шлях почався з невдач. У 1802 р. пожежа знищила його садибу – збереглася тільки пасіка. Щоб якось жити, він збудував землянку. Йому довелося орати, сіяти, косити, збирати хліб, займатись городом, працювати столяром і теслею, робити цеглу, доглядати худобу і, безумовно, займатися пасікою. Як описує П. Прокопович, на восьмому році пасічництва він набув великого досвіду і тому міг кваліфіковано пояснити життя бджіл. Тоді ж поставив за мету: добувати з вуликів чистий мед без будь-яких сміттєвих домішок та бджолине сімейство після вирізування меду залишати у доброму стані.

У той час люди, видобуваючи мед із вулика, викурювали (тобто за допомогою диму виганяли з вулика, що найчастіше це призводило до їх смерті) та вбивали бджіл, бо не було іншого способу. У 1808 р. П. Прокопович, який підходив до вулика з молитвою, придумав «оборотний» вулик циліндричної форми, дуже подібний до бочки.

У 1813 р. у нього виник план втулкового вулика з дошок, який на наступний рік був вже готовий. Як нерідко буває, винайдене «своє» тривалий час залишається нецікавим і зазнає несправедливої критики, особливо з боку тих, хто не знає і не хоче знати суті винаходу. Про вулик П. Прокоповича заговорили тільки після аналогічного винаходу пастора Джерджона, хоча П. Прокопович зробив це набагато швидше, коли Джерджону не було і трьох років. Так був створений новий мініатюрний ковчег для тварин.

Втулковий вулик

У 1827 р. П. Прокопович надіслав свої перші статті Московському Товариству сільського господарства: записку про бджільництво і статтю про бджолину гнильцеву заразу та її знищення. Так вперше вдалось ліквідувати бджолину пошесть – гнилець. Того ж року опубліковано ці статті у “Земледельческом журнале”.

До винаходів П. Прокоповича знання про бджіл ґрунтувалися на відомостях Аристотеля та повір’ях і забобонах. Саме він став засновником раціонального бджільництва – окремої науки. Через те, що люди не розуміли як працювати з втулковим вуликом 1 листопада 1828 р. він заснував школу з бджільництва спершу в с. Мітенки, а потім переніс її до с. Пальчики. Студентами були переважно кріпаки, яких прислали на навчання поміщики, та селяни. На навчання сюди приїжджали з всіх окраїн Російської імперії. П. Прокопович перейняв багато принципів навчання в Києво-Могилянської академії. Окрім бджільництва, вихованці вивчали багато інших наук, але найголовніше – мали власний Статут школи. Існувала також присяга, що зобов’язувала кожного учня. За допомогою статуту і присяги у школі встановлювалися вищі моральні цінності – працелюбність, справедливість, совісність тощо. Учневі, в якому П. Прокопович не був впевнений, свідоцтва не видавали. Навчання у цій школі можна порівняти з атмосферою благочестивого сімейного середовища Никифора Сокири у повісті Шевченка “Близнецы”.

Погляди Петра Івановича Прокоповича досі актуальні, бо і тепер є утилітарний підхід до життя бджіл, що виник із приходом до влади більшовиків, які хотіли колективізувати бджільництво, але не змогли цього зробити повністю [7]. Проте, зібравши вулики в наукові станції та створивши стереотип про те, що пасічником може бути лише той, кого довго вчили [6], спричинилися до занепаду галузі. За такого підходу багато хто перестав займатися пасікою [8]. Також прийшов час десакралізації: бджолу вважали не чудом природи, а виробником сільськогосподарського продукту – меду.

Взявши за основу принципи П. Прокоповича, можна змінити цю ситуацію на краще. У його творах можна знайти багато добрих практичних порад, актуальних до сьогодні. Він доводить, що кожен може займатися цією справою. Безумовно, науковий підхід дуже допомагає, але не потрібно занедбувати пасіки пересічних людей. Пасічник повинен позбутися утилітарного підходу, має приступати до вулика як до молитви, бо пасіка – місце зустрічі людини, природи та Бога. Мед як продукт – наслідок співпраці рослинного та тваринного світі, а також активної співпраці людини та Бога. Для людей життя бджіл має бути добрим прикладом працелюбності, гармонії та чистоти.

На мою думку, щоб ми жили у краю, «що тече молоком та медом» (Вих. 3, 8), потрібно працювати тілесно і духовно. Адже невипадково Бог так зробив, що ми не просто отримуємо мед, а здобуваємо його працею.

ДМИТРО ТИРУСЬ

студент філософсько-богословського факультету

Українського Католицького Університету

[1] Вже видані перші два томи творів Прокоповича з трьох запланованих.

Див.: П. Прокопович. Вибрані твори у трьох томах (переклав з російської Зуй Віктор Дмитрович). – Харків, 2010.

[2] 1843 р. газета «Посередник» у № 28 та № 76 у примітках до статей Прокопович повідомляє, що йому заборонено відкрити власну топографію і надрукувати 12 томів книги «Нотатки про бджільництво», до якої, крім тексту, були підготовлені ілюстрації. Розгром типографії с. Пальчики, в якій було виготовлено текст і набрано ілюстрації творів Прокоповича, вчинила поліція Полтави, а не Чернігівська, до якого відносився Конотопський повіт і с. Пальчики.

Причин для вандалізму могло бути декілька: по-перше, відсутність поліцейського дозволу; по-друге, написання твору українською мовою (про заборону української мови був указ); по-третє, існування особистого ворога П. Прокоповича, який використовував усе, щоб нашкодити відомому вченому-пасічнику.

Деякі сучасні автори висловлюють здогадку, що П. Прокопович після жахливого нападу й руйнувань не витримав і спалив рукописи. Але насправді його син Степан Великдан після смерті батька опублікував багато статей з позначкою «Із творів П. І. Прокоповича».

[3] Прокопович добре знав всі винайдені вулики.

[4] Гарно думку взаємодії творіння та Бога висловив Ф. М. Достоєвський у романі «Братья Карамазовы». Він вклав в уста монаха Зосіми у розмові з юнаком такі прекрасні слова: «“Истинно, – отвечаю ему, – всё хорошо и великолепно, потому что всё истина. Посмотри, – говорю ему, – на коня, животное великое, близ человека стоящее, али на вола, его питающего и работающего ему, понурого и задумчивого, посмотри на лики их: какая кротость, какая привязанность к человеку, часто бьющему его безжалостно, какая незлобивость, какая доверчивость и какая красота в его лике. Трогательно даже это и знать, что на нем нет никакого греха, ибо всё совершенно, всё, кроме человека, безгрешно, и с ними Христос еще раньше нашего”. – “Да неужто, – спрашивает юноша, – и у них Христос?” – “Как же может быть иначе, – говорю ему, – ибо для всех слово, всё создание и вся тварь, каждый листик устремляется к слову, богу славу поет, Христу плачет, себе неведомо, тайной жития своего безгрешного совершает сие. Вон, – говорю ему, – в лесу скитается страшный медведь, грозный и свирепый, и ничем-то в том не повинный”. И рассказал я ему, как приходил раз медведь к великому святому, спасавшемуся в лесу, в малой келейке, и умилился над ним великий святой, бесстрашно вышел к нему и подал ему хлеба кусок: “Ступай, дескать, Христос с тобой”, и отошел свирепый зверь послушно и кротко, вреда не сделав. И умилился юноша на то, что отошел, вреда не сделав, и что и с ним Христос. “Ах, как, говорит, это хорошо, как всё божие хорошо и чудесно!” Сидит, задумался, тихо и сладко. Вижу, что понял. И заснул он подле меня сном легким, безгрешным. Благослови господь юность! И помолился я тут за него сам, отходя ко сну. Господи, пошли мир и свет твоим людям!». http://ilibrary.ru/text/1199/p.41/index.html

[5] Порівняйте з 5 доказом існування Бога св. Томи Аквінського.

[6] За Радянського Союзу були колгоспи, до яких відправляли фахівців у цій справі. Для цього, в контрольованих партією, колгоспах запроваджували навчання пасічників, що мало позитивні і негативні наслідки.

[7] Бджільництво не можна колективізувати. Воно може розвиватися лише у приватних руках, але держава повинна контролювати, створивши повноцінну базу для надання ліцензій пасікам на мед, щоб вони продавали якісний мед. Також важливе значення мають товариства пасічників. Як, наприклад, на міжнародному рівні «Апіславія», у якій наша країна відіграє важливу роль, бо займає передове місце у світовому бджільництві, що ще раз підтверджує, що наш народ на багато спроможний, а ми можемо більше, ніж думаємо. В Україні створено багато товариств та організацій, які опікуються правами пасічників: інститут бджільництва ім. П. І. Прокоповича, Спілка пасічників та Національна асоціація пасічників України “Укрбжолопром”, фонд Петра Прокоповича. Це прогресивна система бджільництва порівняно з радянським. Найбільший недолік радянського бджільництва – у колгоспах збирали вулики у бджільницькі станції, де вчили деяких пасічників професійному бджільництву. Приїжджали пасічники з освітою і починали вчити «неграмотних» пасічників-селян. Також дбали за одні породи бджіл більше, ніж за інші, а це призвело до того, що в нашому бджільництві немає чистих порід бджіл: почали розводити кавказьких бджіл на противагу українським степовим. Щоб відновити цю породу, українська дослідна станція бджільництва створила лабораторію селекції бджіл цієї породи. А територію Кіровоградської області оголошено зоною чистопородного розведення бджіл породи української степової.

[8] Починаючи від Київської Русі (якщо не брати до уваги згадки Геродота про великий успіх доісторичних пасічників) наше бджільництво було розвинуте, але пасіки перебували переважно в лісах. До найбільшого розвитку бджільництва наші предки дійшли у XVII ст. Не випадково улюбленим напоєм козаків була медовуха, яку не можна порівняти з сучасною. У той час майже в кожній хаті була пасіка, а хто не займався цим, то був або дуже ледачим, або п’яницею. Радянська влада завдала великої шкоди народному бджільництву, спробувавши колективізувати бджільництво та забираючи вулики в селян. Так виник стереотип, що без фахової підготовки не можна приступати до пасіки. Але, на жаль, в ті часи під фаховістю розумівся перш за все папірець з освітою або пасічника «ліцензованого» КПРС.

ЛІТЕРАТУРА

1. Демиденко Н. М. Життєвий і творчий шлях П. І.Прокоповича (1775–1850) – патріарха вітчизняної бджільницької науки. http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/inb/2009-2/09_demydenko.pdf

2. [О пчелах] Петро Іванович Прокопович – Історична постать в бджолярстві України. Закохався у бджіл раз і назавжди. http://pcheli.com/2006/08/19/petro_vanovich_prokopovich__storichna_postat_v_bdzholjarstv_ukrani.html

3. Петро Прокопович (1775–1850) Основоположник раціонального бджільництва. http://beekeeping.com.ua/html/prokopovych_uk.html

4. Есть ли в Библии место пчеле? http://www.taday.ru/text/print/212340.html

5. Демиденко Надія Михайлівна. Богослов’я у творчості видатного вченого-бджоляра П. І. Прокоповича (1775–1850) www.nbuv.gov.ua/e-journals/inb/2011-2/11_demydenko.pdf

6. Русин М. Ю., Огородник І. В. Історія української філософії. Підручник. ebk.net.ua/Book/philosophy/rusyn_istukrfil/part7/701.htm.

7. Зєвахин Л. Г. Києво-Могилянська академія в житті відомого українського вченого бджоляра П. І. Прокопович. http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/2000_18/11_zevahin_lg.pdf 

8. П’ятий доказ св. Томи Аквінського. http://krotov.info/lib_sec/17_r/rea/reale03.html#1_124

9. Ф. М Достоєвський у романі «Братья Карамазовы» http://ilibrary.ru/text/1199/p.41/index.html

Джерело: xic.com.ua

«Любов як наслідування Христа у листах Св. Мученика Ігнатія Антіохійського Лист до Ефесян» (КУРСОВА РОБОТА за третій курс)

                                                             

                                         
                                                МУЧЕНИЦТВО СВЯТОГО ІГНАТІЯ



                                                           Зміст

ВСТУП............................................................................................................................................3
Розділ 1. Особа святого Ігнатія Антіохійського........................................................................6

Розділ 2 Листи святого Ігнатія Антіохійського.........................................................................7
2.1 Любов як наслідування Христа у листах святого Ігнатія Антіохійського...................................................................................................................................7
Розділ 3 Тема любові у листі до Ефесян.......................................................................................10
3.1 Любов як причина похвали Ефесянам.........................................................................10
3.2 Любов яка проявляється в покорі Єрископу та Церкві.............................................11
3.3 Устрій Церкви та еклезіологія у листах св. Ігнатія.....................................................12
Розділ 4 Важливість євхаристії та духовного єднання в житті Церкви...............................14
4.1 Літургійне життя часів святого Ігнатія………………………....................................14
4.2 Важливість євхаристії та духовного єднання в житті Церкви………………,,.........15
4.3 Євхаристія та важливість присутності на богослужінні…………………………….15
Розділ 5 Антиєретична полеміка листа до Ефесян..................................................................16
5.1 Індифікація єресей у листі до Ефесян.........................................................................18
5.2 Домобудування Церкви................................................................................................19
5.3 Смиренність як реакція християнина на появи єретиків..........................................20
5.4 Есхатологічний вимір любові.....................................................................................21
5.5 Євхаристія – дзеркало житя Церкви..........................................................................22
5.6 Любов та віра як найвищі надприродні чесноти......................................................23
5.7 Найбільші таїнства воплоченого Бога......................................................................23
5.8 Останні слова листа.....................................................................................................24
Висновок....................................................................................................................26
Список використаної літератури………………………………………………….28








          Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, - покликаним за його постановою, усе співдіє на добро.
          Бо яких він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його, щоб він був первородний між багатьма братами;
яких же наперед призначив, тих і покликав; а яких покликав, тих оправдав; яких же оправдав, тих і прославив.
        Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?
        Як написано: «За тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець (призначених) на заріз.»
       Але в усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки тому, хто полюбив нас.
        Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім.
(Рим.8:28-39;35-39)


                                                             ВСТУП

         В наш час зустрічається багато мучеників, але ми їх не завжди помічаємо. Зараз їх переслідують в Китаї та арабських країнах, але вони і досі залишаються для суспільства XXI століття такими ж дивними, як було 2000 років тому через те що ми не розуміємо справжньої природи мучеництва. Щоб зрозуміти, які є мученики тепер то треба подивитися, якими вони були коли з’явилися перші свідчення про християнських мучеників. Перша згадка про мучеників у Святому Письмі є в 2 книзі Макавеїв в 7 розділі, де розповідається про мученицьку смерть братів зі своєю матір’ю. Але їхнє мучеництво полягало головне в дотриманні закону Мойсея, який означав для кожного єврея власну ідентичність. Дотримання закону Мойсея означало для кожного єврея дотримання найголовнішої заповіді любити Бога (Вих. 20:6; Втор 6:4-5; 10:12; 30:16,20; І. Н. 22:5; Сир 7:30; 34:16 ;47:8). В Новому Завіті також говориться про любов до Бога (Мр. 12:30,33; Мт 22:37; Рим. 8:15-17 ;1 Йо. 4:16), але вона набирає нового розуміння у світлі воплочення, смерті та воскресіння Ісуса Христа. Ісус Христос є Бог, який воплотився і навіть помер за людські гріхи хресною смертю (Флп 2:5-11). Таким чином, кожен мученик старався уподібнитися Христові, і в тому він своїми діями показував свою любов до Бога.
     Грецьке слово μάρτυς означає в перекладі на українську мову слово „мученик”, а також „свідок” . І справді свідок героїчної любові Бога, свідок непохитної віри та свідок жертви Христа. Християнські мученики появилися в Греко Римському середовищі а також на близькому сході (Палестина,Сирія та ін.). Але справжнім мучеником можна назвати Ісуса Христа, який своїм життям свідчив про Отця. Також до перших Новозавітніх мучеників слід зарахувати Степана (Дії 6:5-7), цим мучеництвом було підготовлене навернення апостола Павла (Дії 22:20-21). Після смерті св.Степана мучеництво продовжувалося. Можна навести багато прикладів переслідування мучеників вже в I столітті, де юдеї переслідували християн.
Іншого виду було мучеництво, коли християн переслідували Римські власті, через те що християни не хотіли поклонятися римським імператорам, яких приймали як богів у людському вигляді. Імператор був для римлян лише один з божків великого пантеону. Християни вважали, що є один Бог який став через пониження Боголюдиною. Вони вірили, і досі вірять, в єдиного неповторного Бога. Відомий Російський історик Церкви Болотов, подає три періоди переслідування християн, під час яких римляни переслідували і вбивали перших християн:
Період перший від Нерона до Флавія Климента;
Період другий від Траяна до Гордія і Філіпа;
Період третій від Декція до Максиміна і Міланського едикту .
        У цьому дослідженні я розглядатиму постать мученика першого періоду мучеництва св. Ігнатія Антіохійського. Найдавнішу згадку про святкування роковин смерті знаходимо в мученицьких актах св. Ігнатія єпископа Антіохії, де сказано таке “Провівши декілька днів над гробом у співі гімнів, християни рішили і в майбутньому оспівувати його життя і страждання та, поминаючи його прославляли Господа Ісуса” . Перші християни вважали день смерті мученика за день його народження для неба. Агапи на гробах мучеників таким чином звалися агапами народин .
     Другий Ватиканський собор так говорить про мучеництво у конституції “про Церкву”: ”Ісус, Син Божий, проявив своєю любов, віддаючи своє життя за нас, ніхто не має більшої любові як той, хто віддає своє життя за Нього та за своїх друзів… Отже, мучеництво, коли учень стає подібним до Вчителя , який віддав свобідне життя за спасіння світу до Нього наближається в проливі крові, Церква вважає визначним дарування та найбільшим доказом любові” (параграф 42) . І в цій курсовій роботі буде обговорюватися життя та твори св. Ігнатія, яке діє за логічними законами любові яка є наслідуванням Ісуса Христа та народження на небесах. Але щоб зрозуміти св. Ігнатія, потрібно розкрити зміст та суть кожного листа.
        У цій праці я хочу дослідити погляди св. Ігнатія Антіохійського які знаходимо в його листах, в якій я буду розповідати про любов як наслідування Ісуса Христа у листах святого. До нас на даний час дійшло не так багато інформації про св. Ігнатія, але цієї інформації достатньо, щоб відкрити глибину віри святого мученика. Святий Ігнатій написав сім листів: Ефесянам, Магнезійцям, Тралійцям, Римлянам, Філадельфійцям, Смирянам та пастирське послання св. Полікарпу. Ці листи він написав у екстримальних обставинах. Був засуджений за віру на смертну кару. Його послали під вартою із Сирії до Риму, де віддали на розшматування диким звірам під час народних гулянь. По дорозі до Риму він написав сім листів – єдине яке до нас дійшло джерело його апостольської діяльності, яке до нас дійшло.

                                                           I РОЗДІЛ
                                     Особа святого Ігнатія Антіохійського

       Адольф Гарнак доводив, що святий Ігнатій Антіохійський був реальною особою на основі того що про нього чітко згадують сучасники св. Полікарп, св. Іриней Ліонський, Ориген а також Євсевій Кесарійський.
       Про життя та діяльність св. Ігнатія відомо небагато. Вважають, що він був сирійцем оскільки грецька мова послань недосконала. Але на основі його листів можна сказати що він народився не від християнських батьків, а навернувся в християнство в зрілому віці внаслідок якоїсь незвичайної події, яка призвела до такої сильної віри. Згідно зі свідченням ранніх Отців Церкви Ігнатій був другим, або включаючи Апостола Петра, третім єпископом Антіохії в Сирії. Наслідником Апостола Петра, як говорить Євсевій (Hist. eccl.,3:22; Chron.ad.an.Abrah. 2085), був Еводій, і на місці Еводія вступив Ігнатій. Про це свідчать також Ориген (Hom.6 in Luc.) та Єронім (De vir.ill.,16).
        Про обставини засудження і смерті відомо наступне. Під час одного з заворушень натовпу святого Ігнатія засудили за саме ім’я християнин. Вирок був виконаний в самій Антіохії, але очевидно він не був Римським громаданянином, інакше б його подібно апостолу Павлу вбили через відсічення голови.
      Авторитет Ігнатія був наскільки великий, що церкви тих міст Азії , які були попутні , відрядили посланців, і ті в надії на зустріч з ним ходили із міста в місто. Ефес відправив до нього свого єпископа Онисима, диякона Бурра і трьох інших братів; Магнезія – єпископа Дамаса, двох священників і одного диякона.
     Із Смирни Ігнатій пише послання церквам ефеській, магнезійській та тральйській. І там він написав своє найвідоміше послання лист до римської церкви. Потім він подібно до апостола Павла, продовжив свій шлях до Трояди. Перед тим як сісти на корабель, який відпливав в Неаполь, він знову звернувся до християн Філадельфії та Смирни і до Полікарпа з проханням відправити посланців в місто . Так він своїм життям показав свою любов до Бога та до ближнього. Цей мученик, який насправді не помер, а в момент смерті народився на небі виклав свою любов до Христа у листах про які буде нижче сказано.


                                                   II РОЗДІЛ
                          ЛИСТИ СВ. ІГНАТІЯ АНТІОХІЙСЬКОГО

        Безсумнівно, що Ігнатій, якщо не рахувати Климента папу Римського, - перший із язичного середовища церковний письменник, вихований грецькими філософами .
Ігнатій таким чином бере у греків мову та літературний стиль. Таким чином виходячи з історичного контексту в якому святий перебував можна прийти до висновку що давньогрецька мова койне була на той час саме тим засобом за допомогою якої можна добре виразити Благу Вістку для широких а також поетичний характер давньогрецької мови койне сприяв висловити суть християнської вістки зберігаючи її глибину. Таким чином для святого Ігнатія мова койне стала засобом інкультурувати Християнство, що він і зробив в даних листах. Хоча Ігнатій добре міг написати і рідною сирійською мовою листи, але саме в даному випадку найкраще йому посприяло знання мови койне щоб вповні виразити суть християнської Благої Вістки.
Ми знаємо цю людину лише завдяки семи послань, - але вони дозволяють проникнути в таємниці його душі .
        Перед тим як перейти до розбору листів що вони говорять про любов то варто переглянути коротко основні елементи богослов’я Ігнатія. Вчення про Божественну економію займає центральне місце в богословській концепції св. Ігнатія. Таким чином всі листи просякнуті сотеріологією і тому любов у його листах проникнута спасенницьким змістом. Його сотеріологія не є зрозуміла без христології . Христологічне вчення св. Ігнатія відрізняється чітким формулюванням. Бо Христос є одночасно Бог та людина. Тому всі його листи направлені проти єресі докетів, а також юдеїв, перші з яких заперечували людськість Христа а другі заперечували його божественність .

                2.1 Любов як наслідування Христа у листах святого Ігнатія Антіохійського

Об’явлення Боже не є виключно в Святому Письмі ,але прийшло до нас також через усну традицію. Апостоли не могли все записати та зібрати все багатство віри лише в Святому Письмі (Ів.21,25), тому передали багатство віри усно. Вони передали усно свою віру своїм учням, яких називають апостольськими Отцями бо вони мали безпосередній живий контакт з апостолами. Отці Церкви зробили монументальну працю: зібрали Божу Традицію й оборонили та розвинули її серед небезпек єресей . Вже під кінець I-го ст. викльовувався на Сході гностицизм, який асоціював матерію зі злом і з тієї причини заперечували дійсність тіла, прийнятого Божим Сином (докетизм). Св. Іван (1,4), а також св. Павло помічають цю небезпечну течію і поборюють її. Енергійну оборону правдивої людської природи Спасителя знаходимо також в листах св. Ігнатія Антіохійського .
Варто зазначити зв'язок листів св. Ігнатія з богослов’ям апостолів Павла та Івана. Сагарда у своїй патрології більше схиляється до думки що Ігнатій з перевагою є учнем апостола Павла, тому що цитати з апостола Павла рідко вживаються не часто, але думки постійно збігаються, таким чином його послання насичені ідеями апостола Павла . Я не погоджуюсь з думкою російського вченого тому що на мою думку св. Ігнатій здійснив синтез богослов’я апостолів Павла та Івана . В його листах Павлова ідея союзу з Христом приєднана до ідеї життя в Христі .
Перед тим як ми перейдемо до богослов’я листів, треба сказати, що всі вони є автентичні на основі свідчення Євсевія Кесарійського, який у своїй історії подає всі сім листів (Eus. Hist. eccl., 3:36.4).Після Євсевія посилаються на послання багато письменників: Афанасій Олександрійський, Єфрем Сирійський, Іван Золотоустий, Ієронім, Теодорит Кирський, Геласій Римський, Псевдо-Діонісій Ареопагів, Атанасій Синанаїт, Максим Ісповідник Андрій Критський, Йоан Дамаскин і ін .





                                                  РОЗДІЛ III
                         ТЕМА ЛЮБОВІ У ЛИСТІ ДО ЕФЕСЯН

             3.1 Любов як причина похвали Ефесянам за їх посольство

      Під час мого дослідження над листами св. Ігнатія я нарахував що він 67 раз вживає слово любов в різних контекстах, а це часте вживання доводить що ця тема є одною з найголовніших в листах святого. Якою є любов для святого Ігнатія буде розкрита походу дослідження листів у цій праці. Варто почати це дослідження з листа до Ефесян, який розкриває найважливіші догмати християнства та допомагає розкрити глибоке вчення Ігнатія про любов.
Серед багатьох посланців, які Церкви Малої Азії прислали до святого Ігнатія, була і Ефеська, яка складалася з єпископа Онисима і декількох криликів. Святий Ігнатій дякує Єфесянам за “родинну справу” по відношенню до нього, говоре також що в обличчі Онисима і інших членів Церкви він прийняв їх самих і бажає, щоби вони були утверджені в одному дусі і в одних думках і щоб були в покорі єпископу та пресвітертсву ( Еф 1-2) .
      Щоб зрозуміти цей уривок варто подивитися що означає кожен важливий термін цього уривку. Найперше впадає в око саме друге ім’я святого Ігнатія Богоносець (Θέοφορος). Він так себе називає тому що присутня Павлова ідея Божої величі в людській душі стає улюбленою темою святого Ігнатія. Таким чином божество Христа живе в душі кожного християнина, як у святині. Ігнатій повністю просякнутий і натхнений ідеєю цієї величі що він користується новими термінами у культурній сфері свого часу. Він називає Християн Θεοφόροι, χριστοφόροι, ναοφόροι (Богоносцями, христоносцями та храмоносцями), але ці імена мають силу якщо ми нікого не любимо, крім одного Бога (ύδέν άγαπατε ει μή μόνον τόν Θεόν, 9). Святий мученик тут вживає термін ἀγάπη (лат.caritas) у значенні безпосередньої любові до Бога: вона виникає не в результаті прагнення до конкретного возлюбленого, а як проявлення любові до ближнього в цілому .

                  3.2 Любов яка проявляється в покорі Єпископу та Церкві
  
      У посланцях які прибули до нього він бачить проявлення любові всієї Церкви, але яка бачиться єдиною у упокоренні єпископу та пресвітурсву (Еф:2). Це він говорить бо через всі послання святого Ігнатія проходить відчуття тривоги за цілісність Церкви, яку розділяють різні єресі та лжевчення. І тому напротивагу єресям він наголошує на підкоренні єпископу та клиру. Щоб краще зрозуміти про що він говорить в листах, варто згадати про устрій Церкви того часу. Святий Ігнатій не зображає церковного устрою детально. Але по його окремим свідченням можна зрозуміти устрій тих малоазійських церков до яких він пише. Перш за все він їх називає “єпископськими приходами” (грец. парикиї).Тоді ще не існувало кафедральних соборів, які з’явися лише з IV ст. В донікейський період існують лише “єпископські приходи”, і яка б не була спільнота по об’єму мала чи велика її, мала повну ієрархічну структуру, і тому відносно пастви єпископ дійсно міг бути пастирем і знати прекрасно кожного члена пастви. В межах цієї структури роль єпископа особливо висока. Для святого Ігнатія єпископ є прямий замісник самого Хреста , і єдність, і тому єдність мислення та духу з єпископом є необхідною для спасительного благочестя та цілісності віри . І це допомагає зрозуміти важливу його думку яка просякає всі послання Ігнатія: “Бо Ісус Христос, загальне наше Життя, є думка Отця, так і єпископи поставлені по краю землі, знаходяться в думці Ісуса Христа”, “Тому і ви маєте бути згідні з думкою єпископа, що ви і робите. І ваше знамените достойне Бога, пресвітерсво як згідно з єпископом, як струни у кифарі.”(Еф:3,2:4,1). В цьому уривку розкривається важливе поняття любові про яке він пише. З цього уривку вже ясно що любов якою прославляється Ісус Христос є єдність спільноти. Але ця єдність невіддільна від добрих діл кожного члена спільноти.

                         3.3 Устрій Церкви та еклезіологія у листах св. Ігнатія

       Георгій Флоровський вказує в цьому уривку на дві важливі речі. По перше, тому що тут Ігнатій Антіохійський згадує про колегію пресвітерів. Вони є зовнішнім проявом цієї єдності. Єпископ один, а пресвітерів багато, і в їх обов’язок входить допомога єпископу. Таким чином ієрархія має трояку ступінь - єпископи, пресвітери та диякони. Отже цей уривок вказує на любов як упокорення ієрархії, яка в свою чергу з громадою покоряється Ісусу Христу. По друге подає свідчення історика Церкви Сократа, який говорить що святий Ігнатій був творцем християнських антифонів. Сократ розказує про Ігнатія що він бачив ангельські хори, які оспівували пресвяту Трійцю в антифонах, саме звідти перейшло в інші Церкви. Можливо це було і так, бо такий спів вживався в єврейській псалмодії. Тому це могло бути можливим що Ігнатій затвердив цей звичай в Антіохських церквах. Не випадково святий Ігнатій в переносному розумінні закликає ефеських та римських християн “створити хор” і співом прославити Отця через Ісуса Христа . Таким чином цей уривок подає що ця любов спільноти до Бога має проявлятися в гармонійному житті спільноти. Єпископ Антіохії як знавець літургійного співу хоче показати щоб наше життя була прослава Бога у Ісусу Христі, бо ми прославляємо Бога не лише гарними антифонами, але й нашим життям в любові до Бога. Якщо вся спільнота буде жити як одне тіло Христове то це найкраща прослава людиною Бога.
Отже у листах святого Ігнатія знаходимо трансцендентальну еклезіологію (цей термін вживають L.Scipioni та Луїджі Падовезе). Єпископ Антіохіпропонує “богословську рефлексію на тему Церкви як спільноти любові, зазначаючи, що Церква на землі, у своєму житті, у своїх внутрішніх взаєминах та у своїй діяльності є нічим іншим, як тільки відбитком і земним віддзеркаленням свого небесного Архетипу [Первообразу], Бога єдиного і троїчного в Його внутрішньому житті, в його взаємозв’язках, які є тайною” .Про таке переконання свідчать і різні листи св.Ігнатія: Лист до Ефесян, 5; Лист до Магнесян, 7. 13; Лист до Траян, 3; і под.
В наступному уривку святий мученик глибше розкриває свої думки вище сказані. Якщо ми з Богом є одною думкою, то кожен Християнин має жити в досконалій спільноті любові. І ця ідея розгортається в літургійному житті. “Хто не всередині жертовника, той позбавляє себе хліба Божого” і “Той, хто не ходе на загальне зібрання вже возгордився і сам засудив себе”(Еф 5.1,2). Але перед Тим, як перейти до розкриття суті цього уривку, важливо пригадати історичний контекст в якому розвивалося богослужіння часів Ігнатія та богослов’я тих часів.

                                                  РОЗДІЛ IV
    ВАЖЛИВІСТЬ ЄВХАРИСТІЇ ТА ДУХОВНОГО ЄДНАННЯ В ЖИТТІ ЦЕРКВИ

                         4.1 Літургійне життя часів святого Ігнатія

     Служба Божа апостольського періоду мала родинний характер і то не лише тому, що служено її в приватних домах, але головне тому що вона мала місце а рамках спільної родинної гостини-вечері Агапе. По свіїй структурі вона старалася повторити Тайну Вечерю. Вона відбувалася у вечері, тому що вдень християни працювали в той час. Св. Павло в 1 Кор. 11,18-23 подає дуже цінну вістку про звичаї перших християн уладжувати у зв’язку з євхаристійною жертвою агапи або гостини любові . Деякі особливо багатші християни йдучи на зібрання й “ламання хліба”, приносили з собою хліби і інші страви, щоб у дусі християнської любові поділитися тим з іншими, особливо біднішими учасниками євхаристійного зібрання. Св. Павло у в згаданому листі до Коринтян гостро осуджує, які були закралися до “гостин любові”. Траплялося що деякі багачі¸ замість того щоб ділитися своїми стравами з бідними, споживали їх самі, а навіть об’їдалися й упивалися. За критики апостола Павла у листі до Коринтян християн, які негідно приймали Святе Причастя Агап тому було поступово відлучено від євхаристійної жертви і їх відбували окремо. Із всього вищесказаного виходить що євхаристій на жертва в апостольському періоді була мало розвинена й розбудована. Варто також пригадати структуру Служби Божої II ст., яку подає Юстин Мученик. Служба Божа за описом св. Юстина, починалась читанням св. Письма Старого і Нового Завіту. По закінченні читання св. Письма слідувала промова настоятеля євхаристійного зібрання. Він заохочував присутніх переводити в життя почуті науки. По науці вставали всі вірні і спільно відмовляли моління та здоровили себе поцілунком миру. Тоді диякони приносили хліб і вино з водою і починалось жертвоприношення. Настоятель зборів починав євхаристійні молитви (освячення), а весь народ відповідав на його слова “Амінь”. Опісля йшло розділювання освячених Дарів між присутніх (св. Причастя). Так описує хід Служби Божої св. Юстин. Помітно, що за часів св. Юстина “гостини любові” були вже вилучені з євхаристійної жертви і відбувались окремо. Тому варто зазначити що св. Ігнатій Богоносець залишив лише натяки на євхаристійне богослужіння і тому важко сказати чи в тих місцях де говорить про євхаристію він має перед очима Агапу, чи євхаристій ну жертву, але принаймні точно в цій науковій роботі буде розкрите богослов’я св. Ігнатія про євхаристію .

               4.2 Важливість євхаристії та духовного єднання в житті Церкви

“Хто не всередині жертовника, той позбавляє себе хліба Божого”(Еф:5.1). Єдність Церкви також відображається у літургійному житті та у євхаристії. Що навіть Ігнатій тут вживає слово συµφώνα, що це дієслово в перекладі означає єднання. Це слово є логічним продовженням уривку вище поданого. Бо дійсно коли він вище говорить про те що християни мають воспівати пісню Богові немов кіфара (цитра) і там вживає це слово у розумінні єдиномисленні (гармонії) співали пісню Богові. Отже для нього важлива гармонія Церкви. Ідея праведного життя як пісні Богові продовжується тут в цьому уривку. Жертовником святий Ігнатій називає місце жертви Христа. Ігнатій називає жертвою (Θυσια) євхаристію(подібно як в Дідах 14,1) . Цей уривок краще розкривають паралельні місця. Вівтар (жертовник) повинен бути один в кожній спільноті, і Євхаристія одна, одне Богослужіння, бо Церква єдина, єдине тіло, єдиний співзвучний хор …”Бо єдине тіло Господа, і одна чаша в єдності крові Його, один жертовник, як і один єпископ з пресвітерами та дияконами”(Філад:4). І тільки та Євхаристія законна яку здійснює єпископом чи по його наказу.Про це говорить св.Ігнатій: “Де буде єпископ, там має бути і народ (громада), так і де Христос, там і католицька Церква. Не дозволяйте без єпископа ні христити, ні здіснювати вечерю любові”(Смир:8). Таким чином священнослужителі є перш за все служителі єдності у любові. Богослужіння є життя Церкви,і єдність вівтаря нерозривно з тою єдністю віри та любові, в якій він ісповідує існування Церкви та церковного життя .
4.3 Євхаристія та важливість присутності на богослужінні
Далі йде мова про те що хто не ходе на загальне богослужіння, той вже возгордився (Еф:5.2). Це тому, що поза єпископом немає єдності Церкви. Таким чином без єдності Церкви немає любові,і поза любов’ю немає єдності Церкви. Тому є важливість ходити на богослужіння щоб не відійти від правдивої віри і не переповнитися протилежним любові гординею. Якщо дивитися ближче на цей уривок тут вживаються слова які є ключем для розуміння еклезіології св. Ігнатія. Цим ключем є грецький вираз έπί τό αύτο, що означає на “тому ж місті”. В Християнській літературі цей вираз вперше вживається в Діяннях апостолів (2:1,44,47 і ін), де вони відносилися до зібрання віруючих як до Церкви, а одже для похвали Бога и здійснення таїнства ломання хліба(євхаристії). В деяких рукописах Діянь замість έπί τό αύτο виживається вираз έπί τί εκκλησία, означаюче “До церкви”: “Господь щоденно додає спасенних до Церкви”. Автор “Діянь” використовує цей термін для позначення Церкви. А також цей термін вживають Климент Римський (1 Кор.34:7) і святий Ігнатій Антіохійський (Еф 5:3). Контекст цієї цитати вказує на сакраментальний характер зібрання. Тому на основі текстів поданих вище можна зробити висновок, що грецький вираз έπί τό αύτο міг бути технічним терміном для позначення євхаристійного зібрання. Спеціального терміну в ті часи не існувало, можливо тому що християни тих часів уникали прямо говорити про таїнства у сенсі обрядів, і розуміли саму Церкву в сакраментальному розумінні. Таким чином церква себе здійснює себе на євхаристії, де її члени сходятся для здійснення своєї суті. Щоб Християнство не виродилося в езотеричне вчення і не породило таємних організацій християни в першу чергу збиралися разом (έπί τό αύτο), щоб здійснити найважливішу рису Церкви як зібрання.
З вищесказаного випливає, що єпископ має своєю духовною владою і своїм смиренням в любові приводити до єдності Церкву. Тому Ігнатій закликає до побожного страху перед єпископом :”Тому ясно, що і на єпископа маємо дивитися як на Самого Господа.”(Еф:6). Єпископ отже є тим посередником між Богом та людьми. Це так тому, що він своїм служінням символізує Христове служіння, що ясно з вищесказаного. Як Христос своїм служінням упокорився “ Бо Бог так полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, що кожен, хто вірує в Нього, не згинув а мав життя вічне” (Ів. 3,16). Таким чином єпископ має оприсутнювати Любов Ісуса Христа у своїй спільноті.

                                                  РОЗДІЛ V
                  АНТИЄРЕТИЧНА ПОЛЕМІКА ЛИСТА ДО ЕФЕСЯН

Хоча з листа до Єфесян ясно, що спільнота живе у Христі з любов’ю, але є небезпека, що навіть такі віруючі люди можуть відійти від правдивої віри в Боголюдину Ісуса Христа. Тому святому Ігнатію доводиться боротися проти єретиків. Цю полеміку святий мученик починає з 7 розділу листа до Єфесян. Але можна поділити цю полеміку на дві частини: проти гностиків та проти юдеїв. Полеміка проти юдеїв відображена у листах до Магнезійців та Філадельфійців. Полеміка проти гностиків (докетів) особливо відобразилася в листах до Єфесян, Тралійцям та Смирянам. Лише в контексті полеміки проти докетів можна зрозуміти знамените визначення любові у листах святого яка є для нього кров Ісуса Христа ( Трал.8) . В цьому 7 розділі ми знаходимо ціле ісповідання віри в Ісуса Христа . Перед тим як перейти до цього ісповідання віри варто в коротких рисах зазначити основні риси на яких святий ґрунтує вчення про Ісуса Христа: Христос є “Бог наш”, “Бог мій”(Єфес 18:2; Рим 3:3; 6:3 Полік. 8: 3), єдиний Син Отця (Рим-proem) і Господь (1:2). Перед всіма віками він був у Отці (Магнезі.6:1) і в кінці днів з’явився у плоті, як Об’явлення єдиного Бога Отця (Магнезі.8:2; Рим 8:2). Все новозавітнє спасіння базується на тому, що Бог явився по людському для відновлення вічного життя (Еф 19.3). Таким чином Христос коли воплотився став досконалою людиною (Смирн.4:2). Ігнатій особливо наголошує на реальності всієї земної діяльності Ісуса і в окремих частинах часто вживає термін αληθώς ( істинна) (Смир. 1 і 6; Трал. 9:1; Полік. 3.2). Звершивши Своє земне діло, він знову перебуває в Отці ( Рим. 3:3). Але і по Своєму Воскресінню Він хоч духовно поєднався з Отцем, перебуває у плоті. (Смир. 3:1). Цей ряд думок міститься в одній цитаті, яка розкриває всю Христологію святого :
Існує тільки один лікар
тілесний і духовний
народжений і ненароджений
у людській плоті - Бог
в смерті – життя істинне
(народжений) з Марії і з Бога
спочатку зазнав страждань тепер не підлягає стражданню
Ісус Христос наш Господь .

Для св. Ігнатія проблема поєднання в Христі буття людини і Бога, є стрижнем богослов’я . Тому він один з перших почав в своїх листах почав поглиблювати цю тему, яка пізніше стане викладена догмами на вселенських соборах. Ця проблема поєднання поєднання в Христі буття людини і Бога відобразилася в тому, що святий Ігнатій серед апостольських Отців єдиний, хто говорить про Марію та Її дівоче материнство. В опозиції до докетичних тенденцій, які виступали в Малій Азії, Ігнатій підкреслює правдиве материнство Марії, за посередництвом якого Ісус належить до роду Давида (Трал:9; Смир: 1). Народжений від Неї (Ефес:7), Ісус був виношений в її лоні, “як постановив Бог” (Ефес. 18). В апологетичному контексті, який є тлом цих листів, реалізм народження Христа для Ігнатія є найважливішим. Це народження, на його думку, належить до традиції Церкви, яка живе поміж двома парадоксальними аспектами: Бог приймає тіло від жінки-діви, страждає і вмирає на хресті .
Далі святий Ігнатій каже що попри прихід єресей говорить щоб між вірними Єфеської Церкви не було розколу. Ігнатій говорить далі що хоче очиститися Єфеською Церквою, а це значить що ця Церва дійсно наслідує воплоченого Христа. Наслідування їхнє проявляється в тому що вони на противагу єретикам не відкидають тіла, але чинять навіть духовні діла через свою людську плоть.. Це ясно з цього уривку листа до Ефесян: ”Плотські не можуть робити духовного, ні духовні плотського, подібно як і віра діл, які причасні невірству, а невіра діл віри. У вас духовно і то, що ви робите по плоті, тому що :ви це робите в Ісусі Христі”(Еф:8). Таким чином стає зрозуміло в цьому контексті чому в пізніше святий Ігнатій назве любов кров’ю Ісуса Христа .


                                   5.1 Індифікація єресей у листі до Ефесян

Далі, якщо йти згідно листа до Ефесян святого Ігнатія, в нього можна знайти вже певну конкретику щодо єресей тогочасних та що робити християнам щоб зберегти віру в Ісуса Христа. Наступний уривок про який далі буде говоритися є важкий для розуміння бо не має однозначного трактування у науковців певних важливих моментів цього уривку тому я цитую його повністю:
“Відомо мені, що приходили до вас звідти (εκειθεν) і такі, які несли шкідливу науку. Але ви не дозволяли сіяти її поміж нами, закривши вуха свої, щоб не приймати насіння їхнього. Ви наче камені (λίθοι) храму Отчого приготовані для дому Бога Отця , піднесені на висоти оруддям Ісуса Христа, що є хрест, пов’язані Духом Святим, як шнуром. Віра ваша – восходження ваше, а любов - дорога, що веде до Бога. Тож всі ви попутники, богоносці, храмоносці, Христоносці, святоносці, в усьому прикрашені заповідями Ісуса Христа. Тому й тішусь я, удостоївшись через писання бесідувати з вами і спільно возрадуватися, бо в людському житті ви не любите нічого, лише єдиного Бога” (Еф 9).

Якщо читати критично цей уривок, то можна помітити що він не конкретизує про тих, хто “приходили до вас звідти” (εκειθεν). Тому важко сказати про кого саме він тут говорить. Бо у всіх листах святий не говоре нічого певного про успіхи тогочасних єресей . Можна погодитися з Сагардою , що про життя трьох Церков (Ефеській, Магнезійській, Тралійській) він дізнався тільки того, що йому розповіли на зустрічі з єпископами та дияконами, яких надіслали йому; але це пояснюється свідомим наміренням Ігнатія, тому що він не бажав вказувати імена та обличчя ненависних ворогів церкви. Сагарда каже, що важко сказати яке це була єресь точно і чи знав чи Ігнатій єретиків які проникли ще в Антіохію, чи в перший раз познайомився з ними тільки під час подорожі до Риму. Скоріше всього він вже боровся проти цих єресей вже в Антіохії. Це тому що Антіохія - місто змішаних народностей і релігій – з самого початку Християнства це місто було хорошим ґрунтом для поширення Гностичного вчення; на користь цієї теорії говорить сам характер полеміки святого Ігнатія з єресями, як з явищем давно відомим йому, проти якого він вже має певні засоби . Варто також пригадати гіпотезу Гільгенфельда, який приймав слово παροδέυω (приходили) в алегоричному розумінні, як відхилення від істинного шляху (οδος); в такому випадку це місце значить: деякі з місцевих відхилилися від Істини .

                                          5.2 Домобудування Церкви

Але далі, святий вихваляє громаду за віру і йдуть цікаві алегорії: “Ви наче камені (λίθοι) храму Отчого, приготовані для дому (οικοδομην) Бога Отця”(9:1). Тут святий вживає вже класичні тему будови церкви з “живих каменів” членів Церкви. Камені (λίθοι), як образ дуже характерний для апостольських Отців, алегорія: камені християни, з яких Бог зводить свою Церкву (Пор. Пастир Герми, кн. 3, притча 4) . Але якщо порівняти будівництво Церкви у “Пастира Герми” та у Ігнатія Антіохійського, то воно відрізняється тим, що воно має індивідуальне значення та показує будівництво Церкви тут і тепер. Автор “Пастора” подає есхатологічне розуміння будівництва Церкви, та універсальність цього будівництва. Про таке розуміння в “Пастирі’ особливо свідчить книга 3 цього твору, де є знаменитий образ як ангели збирають з каменів-християн Церкву а будівництвом керує Христос. Але дальший уривок вповні свідчить що Ігнатій бачить це будівництво індивідуально і тепер.
Також таке індивідуальне значення будівництва Церкви дозволяє розуміти багатозначне розуміння слова домобудування (οικοδομην), яке з грецької мови можна також перекласти як прославлення. Воно є переважно глибоко особисте, навіть якщо це творить універсальна спільнота. З даного контексту випливає що любов це певний процес в житті кожної людини до Бога. Про це голосно промовляє його цитата з даного листа “Віра ваша -восходження ваше, а любов дорога, що веде до Бога.”(9:1). Отже віра та любов це те, що підносе нас до Бога. Навіть можна сказати певний процес піднесення. І коли ми беремо участь в цьому процесі ми стаємо супутниками (σύνοδοι) (дослівно - ті що йдуть разом, супроводять один одного), Богоносцями (θεοφόροι), храмоносцями (ναοφόροι), Хрестоносці, святоносцями (αγιοφόροι).
Ці слова на перший погляд важко зрозуміти, але їх значення розкриває легенда, яка на перший погляд нічим не пов’язана з святим Ігнатієм, але є дуже важлива для розуміння його богослов’я та біографії. Святий Ігнатій, як відомо, сам себе називав Богоносцем (θεοφόροι). У церковній традиції існує два класичні пояснення цього імені: θεοφόρος, той що носить Бога і θεοφόρος, той якого носить Бог, залежно від місця наголосу. Таке вираження зустрічається переважно у ранніх Отців Церкви. .
Відомий богослов Лайтфут вважає, що назву Богоносець св. Ігнатій використовував, як своє друге ім’я або прізвище наприклад Павло, він же Савло. Цей же дослідник зазначає, що на початку ця назва могла вживатися в пасиві, але пізніше вона закріпилася в активі і відображала життя св. Ігнатія як правдивого християнина, який живе у злуці з Богом. Також є цікавий факт що у мученицьких актах, складених у IV ст. Написано: коли імператор Траян запитав його його: “Хто є Богоносець ?”, св. Ігнатій відповів: “Це той, який має Христа в собі”

                     5.3 Смиренність як реакція християнина на появу єретиків

Згідно листів, єдине бажання святого – наслідувати Христа. Духовне життя розуміється як наслідування Христа: “Наслідуйте Ісуса Христа, як він Отця свого”(Філ. 7.2). Це наслідування полягає не тільки в виконанні заповідей і перетворення в життя вчення Христа; більше за все уподібнюється смерті та воскресінню Ісусу Христа: “Даруйте мені можливість бути послідовником страждань Бога мого.”(Рим.6:3.). Звідси його велике бажання померти мучеником (Еф. 3:1; Рим 5:3-6; Смир. 4:2). На мою думку що святий Ігнатій наслідуючи Христа наслідував також його покору, про яку говориться в Новому Завіті “Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної”(Фил. 2.8), якщо врахувати значний вплив богосвло’я апостола Павла на листи св. Ігнатія. .
Єпископ Антіохійський закликає Ефесян до смиренності. Він переконує їх непрестанно молитися за вірних та тих що відходять від правдивої віри – бо є ще надія покаяння, тому що вони можуть прийти до Бога. “Дайте їм нагоду навчитися хоч із діл ваших”(Еф.10:1) ,- говорить Ефесянам і закликає щодо єретиків до лагідності та смиренності: “Перед їхнім гнівом – будьте покірні, перед їхньою велемовністю смиренно мудрі, на злослов’я відповідайте вашими молитвами, перед їхнім заблудженням – будьте несхитні у вірі, перед грубістю їхньою лагідні: не намагайтесь наслідувати їх. Будьмо вирозумілими до них, брати мої! Старайтеся наслідувати Господа”. (Єф. 10:2-3).
В цій смиренності яку пропагує святий відчувається протиставлення любові та гніву, грубості лагідності, злослов’ю силу молитви. Хоч в цьому розділі листа жодного разу не вжито слово любов, але видно що сам автор пише з любов’ю у Христі та закликає до неї вірних Ефеської церви. Варто зазначити що св. Ігнатій все таки з певним гнівом писав про єретиків, але той гнів був праведний. В гніві Ігнатій не жаліє виразів для єретиків в інших листах: вони – вони є злі паростки, які породжують смертні плоди. Кожен хто скуштує ці злі плоди одразу гине. Вони не є саджанцями Отця тому їх не взрощує Ісус Христос (Трал. 11:1;Філад. 3:1), звірі в людському образі (Смир. 4:1), вовки (Філад.2), і навіть в послання яке ми зараз розглядаємо теж присутній цей гнів в любові де він називає єретиків псами скаженими, які є немов пси скажені , які є невиліковно хворі. Але є лише один Цілитель Ісус Христос (Еф. 7:1). Ці висловлювання щодо єретиків можна зрозуміти лише в контексті 10 розділу послання до Ефесян, де незважаючи на нахабність єретиків та праведний гнів виражений у листах Ігнатія все таки дає настановлення про молитву та терпіння по відношенню до чужих людей, в тому числі і до єретиків .

                                   5.4 Есхатологічний вимір любові

Далі святий подає дещо в іншому світлі любов, яка в цьому контексті знову набирає дещо іншого значення, але воно кардинально не змінюється бо кожний розділ показує любов найчастіше у відношенні наслідування Христа та особистого діалогу Бога та людини. В 11 розділі любов постає в есхатологічному контексті: “Вже часи останні. У час що залишився, посоромімося або устрашімося довготерпіння Божого , щоб не стало нам на осудження. Або устрашімося будучого гніву, або возлюбімо нинішню благодіть - одне з двох: тільки віднайти себе а в Ісусі Христі для життя істинного.” (Еф. 11:1). Воскресіння Христове, загальне воскресіння прикінці світу та страшний суд за часів Отців Церкви належали до центральних есхатологічних правд віри. Таке було бачення за того, що християни перших століть очікували швидкого приходу Христа ще у той час. В Отців Церкви панує неузгодженість стосовно різних уявлень про міжчасся, що міститься в Новому Завіті .
Тут він не в прямий спосіб посилається на 2 Пет 3 розділ. Апостол Петро в своєму посланні говорить що Бог попри наші тяжкі гріхі довготерпить, бо не хоче, щоб хтось з нас загинув, але щоб всі навернулися до покаяння. Бо якщо ми не покаємося, то День Господній прибуде, як злодій вночі (2 Пет 3:9-10). Ігнатій єпископ Антіохійський говорить Єфесянам щоб вони скористалися Божим Довготерпінням та спасли свою душу. Бо для кожного Християнина є лише один вибір вибрати одне з двух: По перше устрашітися предстоячого гніву, а це означає для нас що ми маємо мати страх Божий, який є початком премудрості (Екл. 12:13), а також це може означати, що якщо людина не покається, то помре духовно. По друге щоб нам спастися ми маємо возлюбити нинішню благодать, яка є Божа. На мою думку це є Божа дія яка проявилася у народженні, житі, смерті та воскресінні Господа Нашого Ісуса Христа.
Таким чином згідно Ігнатія нас приводе до покаяння а також разом з тим спасає страх Божий та любов до Божої благодаті яка активно проявляється в Ісусі Христі. Цю любов до благодаті не можна осягнути без того щоб ми всіма силами чинили зусилля знайти в Ісусі Христі істинне життя. Так очевидно і чинить святий бо він несе окови, які для нього є духовними перлами (Еф 11:1). З вище поданого можна дійти до висновку що святий Ігнатій висловлює думку, що в міжчассі між першим та другим воскресінням, він після своєї смерті одразу “Дістанеться Бога” що може осягнути мучеництві. Так вважав тому, що серед мучеників побутувало переконання, що вони є у Господа (Флп. 1:23) .

                                  5.5 Євхаристія – дзеркало житя Церкви

В наступній главі (Еф 13) говориться про те щоб Християни частіше збиралися на євхаристію. Тут, при здійсненні таїнства, так і при розділенні дарів проявлявся найкращий привід для проявлення братської любові та милосердного наслідування Господу; тут краще всього виявлялася єдинодушність християн та їхня братня любов. В цьому єднанні сходилися різні різноманітні інтереси. Тут по необхідності перш за все мало відображатися вся діяльність християнсько-суспільного життя: Євхаристія ставала дзеркалом життя Церкви. Тому не випадково в перші століття богослужіння де приймалася Євхаристія називалася Агапа – вечеря любові, в якій була відображена любов Церкви.
Поява єресей мала перш за все затемнити ясність і чистоту таїнства. Звідси ясно важливе положення питання Євхаристичнго питання у Ігнатія: здійснення Євхаристії в єднанні і спілкуванні з єпископом, що на його погляд є найкращим засобом для підтримання чистоти віри, в утвердженні любові та спілкуванні вірних, а також найкращим захистом проти всяких нападів духовних і земних ворогів, в тому числі лжевчителів. Святий Ігнатій саме по цій причині виступає проти докетів. Вони в свою чергу відкидали тілесність Ісуса Христа, то вони також заперечували реальну присутність тіла і крові Ісуса Христа в таїнстві Євхаристії . Жертва Ісуса Христа здійснення з любові до свого творіння, що не просто дія яка проявилася в любові, а саме тіло і кров Ісуса Христа є Любов’ю. Бо Бог є Любов (1Івана 4:7, 8).Тому є правдиві думки єпископа Антіохійського, що любов є кров’ю Ісуса Христа (Трал.8:1). За такою логікою виходить, що коли ми приймаємо кров Господа у таїнстві Євхаристії, то ми отримуємо здатність любити, стаючи одним тілом з Боголюдиною і маючи змогу навіть доторкнутися до Любові, до Бога який є Любов’ю.

                   5.6 Любов та віра як найвищі надприродні чесноти

Стоїкам була близькою ідея, що чесноти походять одна з одної. У християн часто зустрічаємо переліки чеснот для різних ситуацій, аналогічні тим, котрі складає апостол Павло у своїх пастирських посланнях, або Климент Римський, чи ж Полікарп у своєму посланні. Перелік чеснот зв’язаних вервечкою одна за одною, знаходиться у Герми та у Євангелії від Филипа. Кожен автор серед Отців Церкви опрацьовує різні ряди чеснот, але загалом вони мають спільну основу, виражену ще св. Ігнатієм Антіохійським : “Віра та любов - це початок і кінець (τέλος: завершення, звершення ) життя: початком є віра, кінцем же любов, де абоє поєднуються (εν ένότητι γενόμενα), є Бог; все інше, що стосується доброчесності (εις καλο-κάγαθίαν) походить від них” (Ефес. 14) . Любов та вірі є найдосконалішими чеснотами які людей роблять Християнами.

                           5.7 Найбільші таїнства воплоченого Бога

Св. Ігнатій говорить що ми маємо не лише словами, але й мовчанням ісповідувать Бога, нічого не є скритим від Бога. Єретики, будуть наказані вогнем невгасимим, рівно як і ті, які слухають їх. Тому ми маємо уникати вчення князя віку цього і не гинути безглуздо, не віддаючи дару який послав Господь. Бо для віруючих спасіння і вічне життя є Хрест, а для невіруючих пастка (Єф. 15-18) .
Хрест у цьому листі, згідно того що написав Ігнатій про хрест – є пасткою для невіруючих, а для нас спасіння і життя вічне. Ісус не тільки хрестом очистив гріхи наші, але й через воду: “Він був хрещений, щоб стражданням своїм очистити воду” (Еф.18).Можна таким чином зрозуміти з листів святого Ігнатія що головне з всіх дій Христа є його смерть і воскресіння. І він взагалі воплочення, земне життя, смерть та воскресіння рахує за найбільше таїнство Ісуса Христа рахує за таїнство. Про це він говорить у 19 главі листа до Ефесян.В ній говориться що були приховані від Сатани три славетні таїнства:
- Дівицтво Марії;
- Народження (точніше воплочення) Ісуса Христа;
- Cмерть Господа.
Богослови які вивчали цей текст кажуть що якщо брати до уваги християнське боговлов’я то Сатана не міг не знати, що Христос Спаситель помер. Але Ігнатій тут говорить про родження і смерть Спасителя, не як про події, які на землі здійснилися, ну як про таїнства, які здійснилися, які здійснилися в безмовності Божій, мається на увазі предвічна рада Божа , яка відкрилася світу за посередництвом зірок і інших знамень . Мається на увазі що ще перед створення світу Бог ще передбачив план спасіння. Він в сотворив світ з любов’ю та всю економію спасіння здійснює з любов’ю. Бо він знав що Сатана впаде, а Адам з Євою згрішать. Який би не був би могутній Сатані і як б він не впливав на події історії спасіння він все одно не розуміє їх значення. Тим більше він не міг зрозуміти як це Бог воплотився з любові до людей і прийняв вигляд раба а тим більше смерть на хресті.

                                                     5.8 Останні слова листа

На закінчення листа до Ефесян святий обіцяє в другому посланні розкрити вже почате вчення про домобудівництво (економію) Боже відносно Нової Людини Ісуса Христа згідно віри в Нього та Любові до Нього ,через Його страждання та воскресіння .Тут же святий говорить знову про Євхаристію, яка є ліком для безсмертя (φάρμακον αθανασίας).Цей термін був дуже поширений у медичній мові того часу. Йшлося про мазь яка, б лікувала всі види хворіб. Вважалося що вигадала її богиня Ісіда і воскресила нею свого чоловіка Осіріса. Для Християн такий лік безсмертя є Євхаристія. Вона дарує нетління і вічне життя у Бозі . Такі є образи не випадково у святого Ігнатія бо як каже Томаш Шпідлік у своїй праці “Духовність християнського сходу”, що тему “ліку безсмертя” в св. Ігнатія Антіохійського була, можливо взята з містерійних релігій, але згадана вона у зв’язку з Господньою вечерею та хлібом життя (див. Еф. 20:2). Георгій Флоровський каже що для святого Ігнатія благовість християнська є перш за все про істинне життя а також про нетління та воскресіння.Він не тільки чекає воскресіння будущого віку, але він показує воскресіння тут на землі. Це Євхаристія -“лік безсмертя, протиотрута проти смерті, дарунок вічного життя на землі” (див. Еф. 20:2).Нетлінна любов, говорить святий Ігнатій в іншому місці (Рим. 7:3). Від цієї любові і життя відчужують себе докети, які не вірять в істину воплочення, не можуть і не хочуть ісповідувати, що Євхаристія є плоть нашого спасителя, яка постарждала за наші гріхи, яка воскресена благодаттю Отця (Смир. 8:1) . Отже Євхаристія є саме тими ліками від гріха, які можуть нас наповнити любов’ю Ісуса Христа і уподібнити до Нього .На заключення Ігнатій просить пам’ятати його і молитися за Церкву Сирійську.

                                                    Висновок

Головною ідеєю мученицьких актів святого Ігнатія є наслідування Христа. Тому можна прийти до визначення хто такий мученик. Мученик-це той, хто на суді під загрозою смерті визнає себе християнином, послідовником Христа, тим самим засвідчуючи, що Христос – Бог .Ігнатій був таким мучеником. Але будь-яке мучеництво окрім наслідування Христа проявляється також в любові у Христі. З цієї любові, яка є джерелом всіх інших видів любові, випливають любов до християнської спільноти, любов до ворогів, любов до самого себе, а головне до Бога яку ми можемо осягнути лише будучи у Христі. Саме про таку любов говорить єпископ Антіохійський. Лист до Ефесян розкриває цю любов у багатьох визначенях, які він поглиблює. Він подає такі визначення любові, які йдуть вервечкою у його листі до Ефесян:
Любов спільноти до Ігнатія та його до неї. Про це говориться вже починаючи з перших слів листа. св.Ігнатій дякую за родинну любов Ефесян до нього. Він закликає щоб спільнота була утверджена в одній вірі та в одних думках а також щоб були в покорі єпископу та пресвітерству (Еф 1-2). Це утвердження в вірі та покора єпископу не можлива без любові до Бога. Люблючи Бога ми стаємо Богоносцями у значенны стаэмо учасниками Божої величі. Для св.Ігнатія єпископ є прямий замісник сомого Христа. І лише в упокоренню єпископу та пресвітрству Церква буде у єдності, яка як єдина спільнота зможе прославляти Бога як струни у кіфарі.(Еф:3,2:4,1). І любов в даному контексті є єдністю спільноти.
- Любов яка стала тілом. Це головне визначення любові у всіх листах святого, але в даному листі він про неї прямо не говорить. Єдиний виняток становлять ті глави в яких говориться на противагу гностикам про реальну тілесність Христа та його реальну присутність у євхаристії.
Любов як протилежність гніву єретиків. В часи св.Ігнатія з’явилася велика кількість єретиків гностиків, які заперечували тілесність Христа та його реальну присутність у євхаристії. Важливою є цитати які підтверджує віру в правдиву тілесність Ісуса Христа : ”Плотські не можуть робити духовного, ні духовні плотського, подібно як і віра діл, які причасні невірству, а невіра діл віри. У вас духовно і то, що ви робите по плоті, тому що :ви це робите в Ісусі Христі”(Еф:8).
Найкращий спосіб протистояти єретикам є смирення. Антиномія християнської любові та гніву єретиків особливо відчуто у цьому уривкові:”Плотські не можуть робити духовного, ні духовні плотського, подібно як і віра діл, які причасні невірству, а невіра діл віри. У вас духовно і то, що ви робите по плоті, тому що :ви це робите в Ісусі Христі”(Еф:8).
Внаслідок цієї полеміки випливає поняття любові у есхатологічному вимірі. Щоб Ефеська спільнота вибрала лише одну альтернативу – спасіння. Тому св.Ігнатій закликає щоб Ефеські вірні або возлюбили нинішню Божу благодать або устрашілися майбутнього Страшного суда.
Віра та любов є тими чеснотами, які які роблять нас християнами. І з них походять всі інші чесноти. З цього випливає наступн питання як вони проявляються в спільноті та з чого вони походять. Св.Ігнатій каже у цьому листі що євхаристія є дзеркало життя Церкви та джерело віри та любові;
Останнє бажання святого згідно вірою та любов’ю в Ісуса Христа написати, в наступному листі до Ефесян, про Божий план спасіння (Божественну економію) детальніше;
Головне визначення любові цього листа і всіх інших листів є любов як наслідування Христа, тому що лише з неї випливають всі інші види любові.
На рахунок мучеництва святого Ігнатія варто зазначити що н випадково він так прагнув мучеництва, тому що в тій ситуації він себе повів як справжній християнин. І ми в певних ситуаціях зобов’язані стати мучениками.

Список використаної літератури
Основні джерала:

Єрусалимська Біблія. Новий Завіт і пcалми. Львів 2009.
Ранние Отцы Церкви. Брюссель 1988.
Св. Ігнатій Антіохійський та його твори. Переклала та опрацювала с.Параскевія Вакула // Acta studiosa. Збірник студентських перекладів.ч.2

Додаткові джерела:

Н. И. Сагарда, А.И. Сагарда. Патрологія.
Георгий Флоровский. Святой Игнатий Антиохийский. Из ненапечатанных лекций по патрологии //
http://krotov.info/library/21_f/flo/rovsky_008.htm
А. Аман .Путь Отцов.краткоє введения в патристику. Москва 1994
Йоан Мейендорф. Введения в святоотеческие богословие. Киев 2002.
Пієтро Паренте. Богослов’я Христа I. Львів 1995
Томаш Шпідлік.Духовність християнського сходу. Львів1999
Антон Цігенаус. Есхатологія. Львів 2006.
Луїджі Падовезе. Вступ до патристичного богослов’я. Львів 2001
Архімандрит Киприан (Керн). Патрология I http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:AaY0e6LWOysJ:aleteia.narod.ru/inquisitio/kern1/kern_6
Михайло Димид. Херсонеське таїнство свободи. Еклезіолгія Т.1. Львів 2007
Апресян Р. Г. Любовь // Этика: Энциклопедический словарь. Москва, 2001.
о.Мелетій М. Соловій, ЧСВВ. Божественна літургія. Історія-розвиток-пояснення. Львів 1999.
Фритц Ринникер. Герхард Маєр. Библейская енциклопедия Брокгауза. “Християнская зоря” 1999.
Микола Кондрат. Історія стародавньої філософії. Рим 1974.
Johanes Quasten. Patrologi volum 1 The Beginnings of Patristic Literature from the Apostols Creed to Irenaues.
L.Scipioni, Vescovo e popolo. Milano 1977.