Про творчість мого друга Кості Грека !

                                                                                 

    Йдучи по центру міста Львова можна побачити багатьох цікавих людей. Наприклад на  Площі Ринок. Можна побачити гарних дівчат, які продають льодяники в одязі панянок XIX ст. Також на цій Площі навпроти Кам'яниці Шольф-Вольфовичів кожен день сидить граючи та співаючи на гітарі сліпий музикант. Також є один чоловік, який хожить по цілому центру та кричить і деколи матюкається. Цікавим чоловіком є Олександр Василюк, який є головним продавцем та водночас власником націоналістиного Львівського магазину "Книжкова криївка". Я навіть колись там працював. А це колись то літо минулого року...

                                         

                                       Олександр Василюк бос магазину "Книжкова криївка"

 Саме стоячи перед магазином "Книжкова криївка" я вперше побачив Костю Грека. Він стояв одягнутий в римський одяг з штучним лавровим вінком. І він кричав ... Кричав він віршами і за допомогою цих веселих віршів він рекламував і рекламує у такий спосіб свої книги... Це і є самореклама !

                                                         

  Пізніше я познайомився з О. Василюком коли підійшов подивитися, що це за такий цікавий магазин. Також я тоді познайомився з Костею Греком. Це знайомтсво спростувало мої перші враженя про його ненормальність. Досі багато людей вважають його ненормальним, але насправді це просто це такий спосіб рекламувати книжки.

                                                       

 Так поступово ми з ним почали дружити. Я купив книжку "Досить бути провінцією" і спершу її прочитав. Завдяки цій книжці та "Історичним проходам по Львові".

                                                     

 Тепер цитую ZIK про цю книгу Кості Грека:

    За словами самого автора, твір був передчуттям майбутнього ренесансу, зокрема в економіці країни, він передусім торкається питання українсько-німецького співробітництва. Повість була написана по гарячих слідах саміту. Костя Грек зізнається, що фактично журналісти є співавторами книги «Досить бути провінцією…», адже письменник досить часто користувався статтями журналістів і безпосередньо, викладених в них, фактажем.


Амбіції у автора доволі значні: Костя Грек заявляє про комерційність свого проекту та її вихід на іноземний ринок. Директор видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга, переконаний, що книга Кості Грека знайде своє місце серед книжок про Львів.

 В цій книжці (у приватній розмові він мені про це казав) розповідається про те, як іноземці зацінили красу Львова. В цій повісті описано, як до Львова приїхали президенти різних країн на саміт. Там описано події саміту і паралельно студенське життя. Прототипами героїв книги є реальні люди. Прототипом головного героя є сам Костя Грек. Головна ідея книжки показати, щоб львів'яни цінували та прославляи красу Львова. Бо з особистого досвіду він знає, що іноземці є у захваті від Львова, а наші львів'яни не завжди.

                                                     

 Потім я прочитав книжку "Що далі ? Телеігри патріотів". Вона особисто мені менше сподобалась чим перша книжка Кості Грека "Досить бути провінцією". Зато це є його перший роман і я його раджу всім прочитати. Він у простий спосіб написаний і у художній формі в ньому розповідається про те, як будувати громадянське суспільство. Костя Грек брав участь в Помаранчевій Революції, а тому в цій книжці є гарний уривок про цю подію.Також на ютубі можна знайти рекламу цієї книги.
 
                                                           

 Наступний роман має бути зовсім іншого стилю. Ця книга буде про середньовічний Львів. Казав Костя, що я стану прототипом одного з героїв цієї книги...

 Тепер щодо стереотипів та автентичної інформації про цього автора. Насправді блоги, сторінка вконтакті та ще багато фейкових штук в інтернеті не є Костіними. Їх створив народ і він не проти цього. Так що люди помножуйте фейки. Він є адекватна людина. На мою думку ще й розумна. Не кожен може написати такі книги, які він написав. Чув, що критикує книгу в примітивності, то нехай кращу напише. До того ж він знає такі іноземні мови як англійська, німецька та трохи вірменська. Так як він обмежений в коштах та можливостях, то він не знаходить інакшого рекламувати свої книги як цей. В цьому його покликання. він це прекрасно рорзуміє. На даний момент живе лише на продажі з книжок, бо йому довелося звільнитися з роботи. Якщо ви купите його книжку то не пожалієте. А також підтримаєте письменника, який повністю відданий своїй справі !!!!!!!

Історичний міф про "українців-недобитків"

                                                               
Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських "клієнтів", як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували "бездержавні"! (Нам би зараз "для себе" хоча б два-три таких...)

Основна теза цього міфу нам усім відома, оскільки навіть за "більш національно" орієнтованих урядів останніх 20 років "історична політика" України так і не спромоглася вийти з його павутиння. Знаємо: "Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих".

У чому шкода

Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради "безпеки" та "захищеності".

Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати "хвороби свідомості", а хтось у них занурюється.

Україна моя маргінальна. Ідейний текст від Сашка Кривенка


Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить - шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності ("маємо, те що маємо"), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи.

Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.

Особливості національної самооцінки

Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені.

Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме).

Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація...

Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти "українськості", й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.

                                  Українці, які перемогли комунізм


Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч "погане", а праворуч – "добре". Склади два списки й розберися, на якому ти світі.

Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми "як спільнота" складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий "патріотизм".

Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але...

Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: "Ще не вмерла Україна". І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте.

                                    Українці, які перемогли сталінізм

Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі.

Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю "за межею можливого". А тут уже минуло двадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!

Хто кого переміг

Але наш "офіціоз", коли він буває "національно", а не "економічно" обтяжений, схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня "історія", нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!

Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна.

Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських "клієнтів", як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували "бездержавні"! (Нам би зараз "для себе" хоча б два-три таких...)

                                            Українці, які створили імперію

Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова "Запорізький корпус Армії УНР" змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська.

Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити "Радянську Україну" в межах саме УНР, а не "п’яти малоросійських губерній". І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в 1918–1920 роках.

Перезавантаження нації

Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви.

Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії.

                                      Українці, які перемогли нацизм

В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо "постгеноцидний синдром". Ну синдром, то й що? Адже "ще не вмерла"! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку.

Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей "нагорі". Ми повинні перейти від стадії "нації-ще-не" до стадії "нація-вже-ось", бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, "живуть лише ті нації, які мають програму на завтра".

Про книгу Кирила Галушка "Украинский национализм: ликбез для русских..." читайте на ІП.

                                             Кирило Галушко
                                             Історик, етносоціолог.
                                            Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Джерело: "Історична правда"

СВЯЩЕННА КОНҐРЕҐАЦІЯ У СПРАВАХ ВІРОВЧЕННЯ. ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО МАСОНСЬКІ ТОВАРИСТВА !

                                                                        

Нас запитували, чи є якась зміна в рішенні Церкви стосовно масонських товариств, оскільки новий Кодекс Канонічного Права, на відміну від попереднього, не згадує про них виразно.

Дана Священна Конґреґація відповідає, що така обставина виникла відповідно до редакційних критеріїв, якими керувалися також і у випадку інших товариств, що їх так само не згадали, оскільки вони охоплені ширшими категоріями.

Таким чином, негативне судження Церкви стосовно масонських товариств залишається незміненим, оскільки їхні принципи завжди вважалися несумісними з вченням Церкви, а отже, членство в них залишається заборонене. Вірні, які належать до масонських товариств, перебувають у стані важкого гріха і не мають права приймати Пресвяту Євхаристію.

Судження про природу масонських товариств, яке би включало в себе відкликання попередніх рішень, не належать до компетенції місцевих церковних авторитетів, і це узгоджується з Декларацією даної Священної Конґреґації, виданої 17 лютого 1981 року (пор.:  AAS 73 1981. – С. 240-241. Англомовне видання L’Osservatore Romano, 9 березня 1981 року).

На авдієнції, яку було надано нижчепідписаному Кардиналові Префектові, Вселенський Архиєрей Іван Павло ІІ потвердив цю Декларацію, прийняту на черговому засіданні даної Священної Конґреґації, та наказав її публікувати.

Рим, від офісу Священної Конґреґації у справах віровчення, 26 листопада 1983 року.

Йозеф Кардинал РАТЦІНҐЕР
Префект

+ Жером Амер, O.P. (домініканець)
Титулярний Архиєпископ Лоріуму
Секретар

Адреса англомовного тексту:

http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_19831126_declaration-masonic_en.html

З англійської переклав Петро Гусак

Джерело  http://bohoslov.org.ua/distribution/topic-t311.html

Іван Франко "Пісня про красу" («Мій Ізмара́гд»,1898)

                                                                   

                                         
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:

"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя - жіноча краса.

Тільки мудрість, наука і старші літа
Подають проти неї міцного щита".

Арістотель- мудрець по садочку гуля, -
Бач, Аглая іде і очима стріля!

Та Аглая, котрої надземна краса
Звеселяє людей і самі небеса;

Та їдких її слів і шпаркого ума
Всі боялися, навіть цариця сама.

Арістотель дівчині гаразд придививсь,
Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь

І промовив: "Аглає, благаю, молю!
Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.

На часок-волосок вволи волю мою,-
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!"

Усміхнулась Аглая. "Се ж почесть мені,
Що на мні зупинив свої очі ясні

Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.

Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.

По саду тім, де в'ються доріжки круті,
Півгодини мене повози на хребті".

Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!
Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.

І хламиду він зняв, і рачкує піском,
Його очі Аглая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.

Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка

Олександер сидів, його мати й весь двір,-
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

А Аглая кричить: "Ну, мій ослику, ну!"
Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!"

Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,

І платок із очей поспішилася знять...
Що там сміху було, то й пером не списать.

Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:

"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя - жіноча краса.

Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.

Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець".

Мелисса Охден: Я выжила после аборта !

Мелисса Охден: Я выжила после аборта

Вчера в столице Бурятии произошел случай, взволновавший не только жителей региона. В морг привезли малыша, который оказался жив. Ребёнку 20 недель от зачатия. В настоящее время медработники заботятся о младенце в Республиканской детской больнице. Была ли это попытка убить внутриутробного младенца, избавившись от беременности, или речь идёт о выкидыше — СМИ расходятся во мнении.

До дня народження мого найщирішого друга!

                                                               

 

5 червня 2013 року – день народження Максима Семенова, мого найкращого друга, якого мені дуже не вистачає. Йому мало б виповнитися 26 років... Я вже писав "Спогади про Максима Семенова", але не зміг там висловити всього того, що б мені хотілося. В Інтернеті про Максима небагато інформації. Досі існує діюча сторінка у контакті , а також у фейсбуці, яку він створив напередодні трагічної загибелі і дуже вдало назвав Святий Сємьон.

Максим знав, що Святим є тільки Бог. Але коли Бог освячує людину, вона теж стає святою. При житті вона наближається до святості, а після смерті переходить до сонму святих. Проте далеко не кожна людина досягає такої святості, як, наприклад, покійний Максим Семенов. Думаю, ми маємо уважно приглядітись до його життя, бо він показав своїм прикладом, що святість – це справжня реальність.

Іще я знаю, що Максим захоплювався юродивими. Пам'ятаю, як ми разом дивилися пізнавальний фільм "Юродивые в России". Він зізнався мені, що попросив у Бога дар юродивості – і Всевишній наділив Максима цим даром…

                                                                 

Максим завжди був дуже мужнім. І ця мужність його проявлялася в тому, що він постійно проповідував Христа усіма способами. Його життя було Керигмою. Слово, яке він проповідував, одразу ставало ділом. А сили свої він черпав від Бога. Максим кожен день читав Святе Письмо і кожен день ходив на Літургію та інші богослужіння в УКУ. Так ми разом навчалися на філософсько-богословському факультеті та молилися.

                                                                   

В часі навчання Максим проявляв кмітливість. Він завжди нестандартно мислив. І це проявлялося у його творчості. Він свідчив, служив та спілкувався. Максим завжди підтримував людей, якщо вони були засмучені, стурбовані або невпевнені в собі. І взагалі спілкування з ним приносило радість та зміни у житті. У великій мірі завдяки ньому я ходжу кожної неділі до Церкви і кожен день молюся вервицю. Максим мене досі надихає творити добрі діла.

  Максим хотів стати священиком. Він зрозумів це в УКУ. Я вважаю, що Максим дійсно був би справжнім священиком. Ми жартували, кажучи, що він проповідує, як протестантський пастор. Та в цьому жарті є доля правди. Зараз священики говорять мало проповідей про оправдання вірою та Народження згори. Максим ці теми часто піднімав, вони для нього були центральними. Жаль, що він на амвоні їх не проголосив. Хоча він за своє життя зміг багатьох людей навернути до покаяння, допомогти їм духовно зрости та донести до них основну суть Благої вістки.

 Він мріяв займатися екзорцизмом, а також зцілювати людей, все для того, щоб вони приймали Живого Христа. Для цього він проповідував. Хто зараз має такі добрі мрії?

 Максим проповідував. Я пам'ятаю його палкі проповіді у методистській спільноті "Молодь до Ісуса" . А взагалі кожна розмова з ним була глибока та змістовна. Вона була наповнена любов'ю.

  Про те, як він помер, я розповім згодом, у наступному розділі.

ДЕТАЛЬНІШУ ІНФОРМАЦІЮ ЧИТАЙТЕ ТУТ

Рапорт акушерки з Освенціма !

Рапорт акушерки из Освенцима

Станислава Лещинска, польская акушерка, узница Освенцима

Из тридцати пяти лет работы акушеркой, два года я провела как узница женского концентрационного лагеря Освенцим-Бжезинка, продолжая выполнять свой профессиональный долг. Среди огромного количества женщин, доставлявшихся туда, было много беременных. Функции акушерки я выполняла там поочередно в трех бараках, которые были построены из досок, со множеством щелей, прогрызенных крысами.