Жителі Хорватії на референдумі проголосували за заборону одностатевих шлюбів

                                                         

Жителі Хорватії на референдумі в неділю проголосували за заборону одностатевих шлюбів, підтримавши в такий спосіб внесення до конституції країни чіткого визначення шлюбу як союзу чоловіка та жінки, повідомляє Бі-Бі-Сі.

Референдум проходив за активної підтримки Римської католицької церкви, яка вважає, що припустима тільки та форма шлюбу, в якій можливе дітонародження.

У соціальних питаннях Хорватія залишається консервативною країною, де церква займає сильну позицію. Католицька група «В ім`я сім`ї » зібрала 740 тис. підписів на підтримку референдуму, змусивши парламент країни дати зелене світло цієї ініціативи. У підсумку за заборону одностатевих шлюбів висловилися, за попередніми даними, майже 66% респондентів. У парламенті Хорватії голосування також підтримали 104 з 151 депутата.

«Я щасливий, тому що з цього моменту жодний майбутній уряд не зможе легалізувати одностатеві шлюби», — заявив, коментуючи підсумки референдуму, лідер групи «В ім`я сім`ї» Желька Маркіч.

Лівоцентристський уряд виступив проти заборони, а президент країни Іво Йосипович попередив, що прийняття рішень референдуму може сприяти створенню для Хорватії репутації нетолерантної країни.

Як відзначають супротивники референдуму, після внесення змін в основний закон країни Хорватія примкне до таких країн, як Білорусь, Польща, Молдавія й Болгарія, де політика неприйняття одностатевих союзів набула широкого поширення.

Джерело: www.family-institute.org.ua

Закон про евтаназію неповнолітніх схвалений комісією бельгійського парламенту

                                                                       

Закон про евтаназію для неповнолітніх отримав схвалення комісій з соціальних справ та юстиції бельгійського парламенту, повідомляє ИТАР-ТАСС з посиланням на телеканал РТБФ. Тепер для набуття законом чинності він має бути прийнятий на сесії парламенту, імовірно, це відбудеться на початку року.

Закон передбачає право неповнолітніх за згодою їх батьків або батьків при недієздатності дитини подавати прохання про евтаназію. Ці запити можуть бути задоволені лише за умови, якщо дитина страждає невиліковним захворюванням і «відчуває постійні фізичні або душевні страждання», які «не можуть бути полегшені». Крім того, необхідно підтвердження психолога, що дитина «повністю усвідомлює наслідки цього рішення».

Згідно з опитуваннями громадської думки, практику евтаназії в Бельгії підтримують до 75% населення. Обговорення права дітей на евтаназію триває в країні з 2008 року, полеміка в комісіях бельгійського парламенту регулярно з’являються в ЗМІ.

Для дорослих евтаназія в Бельгії дозволена з 2002 року. Щомісяця в країні розглядається до 40 подібних запитів. До 80% всіх випадків зареєстровано в північній частині країни — Фландрії.

В основному евтаназія допомагає розпрощатися з життям особам середнього та старшого віку / старше 40 і молодше 79 років /, що страждають різними формами раку або ж сильно покаліченим / 81% випадків /, а також тим, хто впав у кому або ж втратив необхідну для життя самостійність.

Джерело: www.family-institute.org.ua

Міжнародний комітет католицьких закладів охорони здоров'я

                                                                       

Католицька Церква хоче координувати свої зусилля з медичної опіки та допомоги хворим людям по всьому світу. 23 листопада 2013 р. в Римі буде говорити управлінська рада нового Міжнародного комітету католицьких закладів охорони здоров’я. Мова піде також про способи підвищення ефективності співпраці між організаціями — учасниками асоціації, заявив секретар Папської ради душпастирства працівників сфери охорони здоров’я о. Жан-Марі Мупендавату.

Керівники хочуть «глобальної солідарності» між католицькими установами та забезпечення співробітників і волонтерів технічною і моральною підтримкою, особливо в слаборозвинених регіонах. На зустрічі також буде обговорюватися питання посилення пастирської підтримки пацієнтів.

До кінця лютого 2014р. сторони повинні представити в Державний секретаріат проект статуту комітету, який стане результатом попередніх обговорень. О. Мупендавату повідомив про це під час презентації щорічної міжнародної конференції Папської ради душпастирства працівників сфери охорони здоров’я, в якій 21-23 листопада візьмуть участь близько 700 експертів з усього світу. Цього року темою форуму стане боротьба з нейродегенеративними захворюваннями в літньому віці і пастирська опіка таких пацієнтів.

Джерело: www.family-institute.org.ua

Фундація «Novae Terrae» повідомляє про дебати у Бельгійському Парламенті

                                                                         

Ціла Європа чекає на результати остаточного голосування у Парламенті Бельгії щодо закону, який дозволить виконання євтаназії для неповнолітніх дітей. Окремі громадські організації, такі як: Euthanasia Prevention Coalition, March for Life та інші активізували свою діяльність, щоб захищати фундаментальне право людини на життя. Це один із проявів наступу на право на життя у цій країні. 

Також у Ірландії йде обговорення можливості виконання абортів у випадку дітей з важкими захворюваннями. Це також прояв нетолерантності до переконань християн про святість людського життя у цій країні.

У Бельгії євтаназію було узаконено ще в 2002 році у випадках: цілковитої сліпоти, депресії, нервової анорексії, невдалої операції зі зімни статі (для громадян від 18 років). У Бельгії щорічно виконується близько 1400 процедур євтаназії.

Сьогодні йде обговорення можливості євтаназії для неповнолітніх дітей (до 18 років), які смертельно важко хворі, або терплять важкі фізичні страждання, на прохання самих дітей зі згоди їх батьків. Це рішення має підтримку більшості депутатів. Лобісти цього закону стверджують, що він необхідний та є проявом милосердного ставлення до терплячих дітей. Євтаназія вважається медичною процедурою, на яку має право кожна людина. Цікаво, що виникає тоді правова колізія, адже існуюче законодавство забороняє неповнолітнім дітям: купівлю і споживання алкогольних напоїв, можливість укласти шлюб, купівлю і споживання тютюнових виробів (до 14 років).

Людина зі здоровою психікою не погодиться з твердженням, що дитина може висловити бажання померти, оскільки вона не розуміє що таке смерть.

Цей законопроект має символічне значення, бо є спробою реваншу лівих соціалістичних сил, які хочуть показати, що Бельгія — це цілковито світська країна, що в країні цілковито покінчено з впливом християнської релігії на публічне життя громадян.

Вже тепер окремі медики «вбивають» новонароджених дітей з проблемою розщеплення хребта (spina bifida) на прохання батьків. Коли ж буде прийнято цей закон, тоді вбивство неповнолітніх дітей стане звичною, буденною справою. Лікарі, навпаки, покликані зменшувати фізичні терпіння важкохворих дітей, і покращувати спектр медичних послуг з догляду за такими пацієнтами.

У суспільстві виринає новий підхід до людського життя. Євтаназію описують як «цілком безпечну процедуру, яку вповні контролюють лікарі». Якщо лікар з своїх моральних переконань відмовлятиметься від виконання євтаназії, то йому припишуть прояви не толерантного ставлення, і такого лікаря будуть дискримінувати в його оточенні. Так що світ перевернувся «догори ногами», і ніхто цього не хоче визнавати. Отож, цей закон дасть повне право лікарям вбивати дітей.

Коротка довідка про фундацію

Фундація «Novae Terrae» (www.novaeterrae.eu) була створена з метою пропагування культурологічного аналізу та наукового дослідження питання людських прав з різних перспектив, а саме: політичної, законодавчої, філософської, антропологічної та економічної. Учасники фундації бажають представити аналіз національного законодавства європейських країн, документи і постанови Конституційних Судів, проблематику Європейської інтеграції та її юридичних, економічних і політичних наслідків. Фундація пропагує, організовує та фінансує лекції, симпозіуми, з’їзди, конференції, культурні заходи на визначені теми, а також публікує результати досліджень, матеріали публічних заходів у друкованих матеріалах. Фундація відкрита до співпраці з дослідниками, які поділяють цілі фундації, і готова поділитися своїми дослідженнями в електронному чи друкованому форматі.

Джерело: www.family-institute.org.ua

Режим приречений, якщо нам знову не забракне єдності

                                                                   

За останні кілька днів ситуація в Україні радикально змінилася. Донедавна майдани відстоювали європейський вибір, і багатьом здавалося неважливим, хто саме його зробить.

Тепер, коли влада не лише провалила угоду про асоціацію з ЄС, а й перейшла до силових дій, на порядку денному інше питання: як усунути цю владу, яка гнилою колодою лежить на шляху не лише до Європи, а й просто до нормального суспільства з елементарними правами і свободами громадян.

Дехто зі студентів, з якими ми їхали до Києва на Майдан, запитував мене: «Чи ми справді можемо на щось вплинути? А що, як не вдасться?»

У цих запитаннях вчувалося цілком зрозуміле бажання стати на бік не лише правди, а й сили, якщо не теперішньої, то майбутньої. Я не думаю, що та чи та відповідь на подібні запитання повинна мати значення, особливо для молодих людей, які ще не стали «мудрими» опортуністами. Слід відстоювати ті принципи, які вважаєш справедливими, незважаючи на те, перемагають вони чи програють. Ніякі міркування про шанси на успіх не звільняють людину від потреби робити моральний вибір. Тим, хто сьогодні боїться, що зі свободою в Україні буде покінчено, нагадаю слова Карла Поппера: «Людина, яка сьогодні передбачає упевнено, що ми прямуємо до епохи рабства, …може вирішити, одначе, не приймати моральних норм цього неминучого часу, а по можливості сприяти збереженню своїх гуманістичних ідеалів…». Саме так чинили дисиденти в 1970-х роках, коли ніякі зорі не віщували їм перемоги, так чинили ті, хто вийшов протестувати проти ГКЧП у перший день серпневого путчу 1991 р., коли фінал ще ніхто не міг передбачити. І саме так діяли перші ініціатори недавніх студентських акцій, не знаючи наперед, чим це все закінчиться.

Утім, є підстави сподіватися, що не лише правда, а й сила сьогодні на нашому боці. Безглузді дії влади свідчать про агонію режиму. Влада ніби навмисне робить усе, щоб розлютити народ до краю. Янукович спершу проголошує євроінтеграцію, потім її провалює, спершу висловлює повагу до мітингувальників, потім дозволяє (а може, й наказує) застосувати силу для їх розгону.

Головне питання тепер: чи режим сконає швидко, чи його агонія розтягнеться аж на півтора року – до наступних президентських виборів. Звісно, найкраще було б, якби народне обурення змело владу за кілька днів, щонайбільше – за кілька місяців, потрібних для проведення дострокових президентських і парламентських виборів. Однак мусимо рахуватися і з імовірністю, що цього не станеться. Правляча верхівка цупко тримається за владу і спробує її утримати всіма доступними їй засобами. Але й такий варіант розвитку подій не буде трагедією, як гадають нетерплячі. Просто в цьому разі від одноразових масових акцій треба буде перейти до копіткої систематичної роботи для остаточної ізоляції влади від суспільства, блокування її спроб переламати ситуацію на свою користь і, врешті-решт, усунення влади шляхом виборів, які, за солідарних дій організованої опозиції і народу, не так легко буде сфальсифікувати.

Масова підтримка, яку Партія регіонів нібито має у східних і південних областях, – це ілюзія. Це видно не лише з соціологічних опитувань. Запам’ятався один епізод із київських мітингів. 30 листопада ми з колоною студентів Українського Католицького Університету йшли на Майдан у супроводі двох міліціонерів (міліція має завдання супроводжувати такі колони). Вони довели нас до Михайлівської площі, де стояли колони людей з прапорами і, сказавши на прощання: «Он стоять ваші, далі йдіть самі», - пішли собі.

Однак з першого погляду було видно, що це «не наші». Порівняно нечисленна вервечка студентів із прапорами Євросоюзу просувалася між акуратно вишикуваними колонами людей різного віку, що чекали наказу рухатися на Європейську площу, де саме починався мітинг регіоналів. Попри чималу чисельність, вигляд у провладних «євроінтеграторів» був доволі жалюгідний. На обличчях – повна байдужість, ніякого не те що ентузіазму, а навіть цікавості до того, що відбувається навколо. Потім я ще двічі проходив повз Європейську площу, де вже повним ходом відбувався мітинг, на який прибували нові й нові організовані колони. Із трибун щось кричали про економічні загрози, які несе Україні непродумана євроінтеграція, але юрба залишалася такою ж апатичною, лише передні ряди ліниво плескали в долоні. І – невидима, але відчутна, стіна ізоляції від перехожих киян, які зрідка затримувалися на мить, щоб кинути зневажливий погляд на це дійство.

Влада, маючи необмежені ресурси, може батогом чи пряником зігнати на майдани тисячі людей, щоб продемонструвати «народну підтримку». Однак це вже нікого не вводить в оману. Не існує ініціативної меншості, на яку міг би опертися режим, яка здатна з власної волі, а не з примусу чи за винагороду, вийти на мітинги й демонстрації. Є лише купка олігархів і чиновників з одного боку, а з другого – пасивні маси, які просто бояться дальшого погіршення свого становища, бояться будь-яких змін. Їх можна перетягнути на бік супротивників режиму, якщо не лякати гаслами, звичними для нашого «Бандерштату», а переконати, що демократичні реформи, модернізація і європейський курс відповідають їхнім інтересам, дати їм надію на майбутнє. Така надія вже була на початку 2005 року, коли Ющенко отримав величезний кредит довіри, зокрема й на сході України. Усім відомо, як бездарно розтринькала його «помаранчева» команда. Наступного шансу не маємо права змарнувати.

Ініціативна меншість є на боці супротивників режиму, і вона може повести за собою більшість. Євромайдан поповнив її новими молодими силами. Тепер важливо уникнути розколу між різними групами опозиційно налаштованих громадян. Намагання студентів відмежуватися від політиків, хоч і цілком зрозуміле з огляду на недолугі дії останніх, сьогодні вже неактуальне. Боротьба має виразно політичний характер, і ті, хто ще недавно вигукував «Геть політиків!», мусять або самі ставати політиками, або підтримувати кращих із тих, які вже є. Нам сьогодні не потрібні харизматичні вожді, яким ми віддамо владу й чекатимемо від них дива. Навчені недавньою історією, ми тепер віримо тільки в силу громади. Але громада не обійдеться без політиків, і звинувачення опозиційних лідерів у егоїзмі, в тому, що вони, мовляв, хочуть використати протести молоді, аби дорватися до влади, – тільки на руку режимові. Ініціативна меншість має об’єднатися і розворушити пасивну більшість, залучивши її на свій бік. Потім, коли антинародний і антиукраїнський режим буде повалено, можна буде в демократичний спосіб з’ясовувати, хто більший демократ, патріот, націоналіст тощо, але спочатку треба спільно захистити демократію і свободу.

Режим, який не розуміє довготермінових національних інтересів або ігнорує їх, який застосовує силу без жодної розумної потреби, а лише з метою продемонструвати свою «рішучість», приречений на поразку – якщо не завтра, то в недалекому майбутньому. Єдине, що може його врятувати, – це брак єдності його супротивників: і політиків, і тих, які донедавна цуралися політики. За умови єдності усіх протестних і опозиційних сил вільна європейська Україна можлива – без такої єдності про неї годі й мріяти.

Джерело:  ZAXID.NET
Автор: Олександр Зайцев

Veni, vidi, censeo

                                                                                       

Прийшов, побачив... Був практично усю ніч зі суботи на неділю 1 грудня на Михайлівській площі (за винятком короткого сну від 3.30 до 5.00 у Михайлівському соборі – під спів Псалтиря та акафісту до Пресвятої Богородиці-Скоропослушниці). Існувала небезпека атаки «Беркуту» на табір мітингувальників на Михайлівській, але зловісні чутки не підтвердилися. Чув виступи і гасла, якими усю ніч бадьорився табір на Михайлівській. Був на всенародному вічі, яке велелюдною колоною йшло від пам’ятника Тарасові Шевченку на Майдан Незалежності і пробув там практично до виступу Олега Тягнибока включно. Й оскільки «нас мышлению учили в [философских] лагерях», то я спробував осмислити недавні події й усе побачене та почуте, – чим і ділюся з Вами.

Перше запитання, яке зринає в голові кожної мислячої людини, та ще й у таких вагомих ситуаціях: «Cui prodest?» – Кому вигідно? Після непідписання УА на саміті у Вільнюсі 28-29.11.13 р. було ясно, що Янукович її найближчим часом не підпише. Поїзд пішов. Розмиті обіцянки про повторну спробу підписання у березні 2014 року – занадто непевна і віддалена перспектива, щоби заради неї вперто стояти на Майдані аж до того часу. Відповідно, той «допобиттєвий» Майдан втрачав сенс і поступово затих би і розтанув. Ніщо не заважало Януковичу «втихаря» підписувати часткові договори з Путіним, які ставали би (принаймні, у розумінні останнього) кроками до приєднання України до МС... І ось зґрая кримських відморозків у формі «Беркута» б’є й добиває студентів – фактично дітей – жінок і дівчат (! – невже у цих «коршуновъ» немає своїх наречених, дружин, доньок?). Перше підпитання: Чи такий розвиток подій був вигідний Януковичу? Моя відповідь: ні. (Тоді кому?). Друге підпитання: Отож, чи Янукович контролює ситуацію в державі? Моя відповідь: ні. Значить, його підставили. Очевидно, що тепер зроблять крайнім київського командира «Беркуту» Сергія Косюка, який віддав (?) безпосередній наказ про задіяння іногородніх силовиків з регіону, де поширеним є вважати себе частиною Росії, й тому вони не мають жалю до «хохловъ», які зухвало посміли проголосити якусь там незалежність (підозрюю, що київські хлопці тоді вранці 30.11.13 відмовилися від побиття беззахисних людей, зате вповні себе проявили вже 1 грудня під АП на Банковій – там їхні зусилля були на місці), але він – лише пішак у довшому ланцюжку, який кудись тягнеться. Отож, куди?

Я вважаю ймовірними три версії. Кожна можлива сама по собі, або у переплетенні з іншими двома.

1). Силовий розгін Майдану вранці 30 листопада – це «чисто тупо» помста Путіна Януковичу за те, що той вкупі з Азаровим протягом останнього року намагався вести хоча б якусь економічно власну лінію: втримати ціну на газ, зменшити об’єми закупівлі в Газпрому, шукав альтернативні і реверсні поставки, дав добро компанії Shell на розробку сланцевого газу (а Азаров узагалі заявляв, що переведе українські підприємства на вугілля). Якщо ця версія ймовірна, то за логікою Путіна побиття мало б викликати хвилю всенародного збурення (що й сталося), яка змете уряд Януковича-Азарова. У тому випадку Путін мав би мати якусь альтернативну фігуру (або й дві) на це місце. Відомо, що Путін тримає «в загашнику» одіозну постать кума Медведчука, але той «бєзпрєдєльщік» настільки одіозний, що навряд чи матиме хоча б якусь дещицю народної підтримки. Тоді кого ще? Я поки-що не маю відповіді.

2). Донецькі «зливають» Януковича. На користь цієї версії промовляє демарш Льовочкіна, який склав повноваження голови АП, та кришення ПР: з партії вийшли Богословська та Жванія, а з фракції ПР – Рудьковський, Ю. Льовочкіна, й збираються це зробити Волков, Тігіпко та інші. У такому випадку донецькі теж би мали мати на приміті нову фігуру, на яку вони «ставлять». Й беручи до уваги виступи лідерів опозиції на Майдані 1 грудня – у стилі «выбери меня, птица счастья завтрешнего дня», – ця фігура може бути серед них.

3). І, нарешті, третя версія: українці, вжахнувшись звірячого оскалу російсько-орієнтованих кримчаків, і, відповідно, «матушкі-Расєї» (побиття мало б це проілюструвати) та приєднання до МС (читай – реставрації Російської імперії), піднімуться, зметуть по дорозі Януковича і Азарова, а тоді слухняно, наче щурі під дудочку гіпнотизера, побіжать до ЄС як єдиної «цивілізованої» альтернативи. Тягнути їх туди не доведеться, якщо тільки вправно використати типовий для українців, дієвий спосіб народного волевиявлення – Майдан. (А його аналітики з ЄС детально проаналізували ще з часів Помаранчевої революції). Головне, підняти Майдан і вказати ціль – й українці самі її осягатимуть, будучи свято переконаними, що це їхній власний і незалежний вибір. (А ЄС з їхніми зіпсованими землями і вимираючими автохтонними націями ой як потрібні покладисті робітники-українці, які, на відміну від турків чи албанців, не зроблять їм секір-баши, і, якщо їм дати по 2000 євро зарплати в місяць, почуватимуться на третьому небі від щастя; їм потрібні потульні українки для виконання найгірших робіт та надавання послуг; і нарешті – їм потрібні українські землі, на яких «мудрий німець» вже давно садить рапс – таке-собі новітнє й безкровне здобуття Lebensraum-у...). Однак саме тут й жевріє надія: українська національна ідея виявляється сильнішою, ніж масонські ідейки побудови пан-європейської, а пізніше – й глобальної, загальносвітової імперії. Риторика Майдану (принаймні, як я її чув усю ніч на Михайлівські площі, в поході від пам’ятника Шевченку на Майдан і на самому Майдані 1 грудня) стала виразно національно-патріотичною, а роздратування зривом підписання УА відійшло на другий план: люди співають патріотичних – стрілецьких і повстанських пісень, скандують націоналістичні гасла: «Слава Україні! – Героям слава!» (вітання, практиковане в лавах ОУН часів ІІ Світової і скопійоване з християнського «Слава Ісусу Христу! – Слава навіки!»); «Україна понад усе!» (гасло, проблематичне з погляду Християнства, бо возводить Україну в ранґ ідола) та «Слава нації! – Смерть ворогам!» (теж проблематичне гасло, бо християнин повинен пощадити ворога, коли той перестає бути ворогом, або здається в полон): як би там не було, але, попри усю проблематичність, такі гасла у поєднанні з піднятими вперед й стисненими в кулак правицями – це те, що найменше подобається Євросоюзу, в якому саме поняття патріотизму стало лайливим словом і його ставлять там на один рівень з поняттями «фашизм» та «нацизм», а поняття етнічної нації заміняють «європейськістю» чи формальним «громадянством» без огляду на походження (запитувати про походження вважається дискримінацією чи навіть расизмом), й ТАКИМИ нас вони боятимуться інтегровувати і навіть асоційовувати. Саме тепер ми маємо шанс вибороти нашу справжню незалежність, наш власний український шлях розвитку – без блоків і наддержавних імперієподібних структур! «Він живе, він ще не вмер!» – тільки не масонсько-соціялістичний «вічний революціонер», а дух української національної ідеї, якого не здолають ні МС, ні ЄС, ні внутрішні антиукраїнці – якщо тільки ВО Свобода своїми активними діями та риторикою (а Олег Тягнибок в сучасних подіях – явно лідер, він узяв ситуацію у свої руки, подав план дій, увів людей в будівлі КМДА та Профспілок; поряд з ним Арсеній Яценюк може лише щось додати, а Віталій Кличко, слабо володіючи українською, поки обдумає, що і як сказати, має можливість на 2-3 слова) не дискредитує національну ідею, й люди, які вийшли на Майдани, не розчаруються в ній та не звернуться знову до питання асоціації з ЄС, на цей раз із прагматичних мотивів – високих зарплат, безвізового режиму, матеріального рівня життя, гадано незалежного судочинства... Приглядаймося пильно до осіб, дій і слів, аби в черговий раз не поховати українську національну ідею, яка всупереч новітнім ідеологіям та технологіям, раптово знову розквітла й має увінчатися утвердженням справді незалежної й заможної, української України.

Петро Гусак

02.12.2013 р.Б.

Звернення Церков і релігійних організацій до українського народу

Шановні співгромадяни!

Будучи невід'ємною частиною українського суспільства та відчуваючи духовний обов'язок і громадянську відповідальність, вважаємо за необхідне звернутися до вас з приводу європейської інтеграції України та поділитися деякими своїми міркуваннями.

Історично так склалося, що від давніх часів український народ був частиною європейського цивілізаційного простору. У зв'язку з Європою, її духовною, культурною, освітньою, правовою традицією будувалося наше суспільне і державне життя. Зараз Україна стоїть перед вибором шляху свого подальшого розвитку. На нашу думку, майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів.

Переконані, що цей вибір не є і не може вважатися протиставленням України нашому історичному сусіду – Росії. Адже її державність, історія та культура теж тісно пов'язані з Європою. Сподіваємося, що російський народ і держава визнаватимуть і поважатимуть право України, як незалежної держави, обирати власний шлях у майбутнє – так само, як Україна визнає і поважає незалежність і суверенітет Російської Федерації.

Цілком зрозуміло, що сучасна об'єднана Європа має не лише здобутки. Чимало в ній того, що потребує змін чи виправлення – так само, як і наш власний український дім. Традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності, на яких століттями ґрунтувалося життя народів Європи, – дорогоцінний скарб, який ми повинні цінувати, спільно берегти, захищати і примножувати. Знаємо, що у цій справі в Європі у нас є багато однодумців, з якими ми готові об'єднати зусилля.

Сподіваємося, що через суспільну дискусію Україна обере для себе найкращий шлях розвитку. Ми ж будемо молитися, щоби Всевишній дав мудрість і правителям, і всьому народу, та допоміг зробити вірний вибір. До такої молитви закликаємо і всіх наших вірних.

З повагою –

Митрополит Володимир (Сабодан), Предстоятель Української Православної Церкви;

Патріарх Філарет (Денисенко), Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату;

Архієпископ Петро Мальчук, глава Комісії з питань відносин між державою і церквою Римсько-Католицької Церкви в Україні;

Верховний архієпископ Святослав (Шевчук), Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви;

В'ячеслав Нестерук, Голова Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн-баптистів;

Михайло Паночко, Старший єпископ Церкви християн віри євангельської України;

В'ячеслав Горпинчук, Єпископ Української Лютеранської Церкви; Уланд Шпалінгер, Єпископ Німецької євангелічно-лютеранської Церкви України;

Яків Дов Блайх, Головний рабин м. Києва та України Об'єднання іудейських релігійних організацій України;

Муфтій Ахмед Тамім, Голова Духовного управління мусульман України.

_________________________

Київ, 30.09.2013 р.

Джерело: www.catholic-media.org