Прийшов, побачив... Був
практично усю ніч зі суботи на неділю 1 грудня на Михайлівській площі (за
винятком короткого сну від 3.30 до 5.00 у Михайлівському соборі – під спів
Псалтиря та акафісту до Пресвятої Богородиці-Скоропослушниці). Існувала
небезпека атаки «Беркуту» на табір мітингувальників на Михайлівській, але
зловісні чутки не підтвердилися. Чув виступи і гасла, якими усю ніч бадьорився
табір на Михайлівській. Був на всенародному вічі, яке велелюдною колоною йшло
від пам’ятника Тарасові Шевченку на Майдан Незалежності і пробув там практично
до виступу Олега Тягнибока включно. Й оскільки «нас мышлению учили в [философских]
лагерях», то я спробував
осмислити недавні події й усе побачене та почуте, – чим і ділюся з Вами.
Перше запитання, яке зринає в
голові кожної мислячої людини, та ще й у таких вагомих ситуаціях: «Cui
prodest?» – Кому
вигідно? Після непідписання УА на саміті у Вільнюсі 28-29.11.13 р. було ясно,
що Янукович її найближчим часом не підпише. Поїзд пішов. Розмиті обіцянки про
повторну спробу підписання у березні 2014 року – занадто непевна і віддалена
перспектива, щоби заради неї вперто стояти на Майдані аж до того часу.
Відповідно, той «допобиттєвий» Майдан втрачав сенс і поступово затих би і
розтанув. Ніщо не заважало Януковичу «втихаря» підписувати часткові договори з
Путіним, які ставали би (принаймні, у розумінні останнього) кроками до
приєднання України до МС... І ось зґрая кримських відморозків у формі «Беркута»
б’є й добиває студентів – фактично дітей – жінок і дівчат (! – невже у цих «коршуновъ»
немає своїх наречених, дружин, доньок?). Перше підпитання: Чи такий розвиток
подій був вигідний Януковичу? Моя відповідь: ні. (Тоді кому?). Друге
підпитання: Отож, чи Янукович контролює ситуацію в державі? Моя відповідь: ні. Значить,
його підставили. Очевидно, що тепер зроблять крайнім київського командира
«Беркуту» Сергія Косюка, який віддав (?) безпосередній наказ про задіяння
іногородніх силовиків з регіону, де поширеним є вважати себе частиною Росії, й
тому вони не мають жалю до «хохловъ», які зухвало посміли проголосити якусь там
незалежність (підозрюю, що київські хлопці тоді вранці 30.11.13 відмовилися від
побиття беззахисних людей, зате вповні себе проявили вже 1 грудня під АП на
Банковій – там їхні зусилля були на місці), але він – лише пішак у довшому
ланцюжку, який кудись тягнеться. Отож, куди?
Я вважаю ймовірними три версії.
Кожна можлива сама по собі, або у переплетенні з іншими двома.
1).
Силовий розгін Майдану вранці 30 листопада – це «чисто тупо» помста Путіна Януковичу
за те, що той вкупі з Азаровим протягом останнього року намагався вести хоча б
якусь економічно власну лінію: втримати ціну на газ, зменшити об’єми закупівлі
в Газпрому, шукав альтернативні і реверсні поставки, дав добро компанії Shell на
розробку сланцевого газу (а Азаров узагалі заявляв, що переведе українські
підприємства на вугілля). Якщо ця версія ймовірна, то за логікою Путіна побиття
мало б викликати хвилю всенародного збурення (що й сталося), яка змете уряд
Януковича-Азарова. У тому випадку Путін мав би мати якусь альтернативну фігуру
(або й дві) на це місце. Відомо, що Путін тримає «в загашнику» одіозну постать
кума Медведчука, але той «бєзпрєдєльщік» настільки одіозний, що навряд чи
матиме хоча б якусь дещицю народної підтримки. Тоді кого ще? Я поки-що не маю
відповіді.
2).
Донецькі «зливають» Януковича. На користь цієї версії промовляє демарш
Льовочкіна, який склав повноваження голови АП, та кришення ПР: з партії вийшли
Богословська та Жванія, а з фракції ПР – Рудьковський, Ю. Льовочкіна, й збираються
це зробити Волков, Тігіпко та інші. У такому випадку донецькі теж би мали мати
на приміті нову фігуру, на яку вони «ставлять». Й беручи до уваги виступи
лідерів опозиції на Майдані 1 грудня – у стилі «выбери меня, птица счастья
завтрешнего дня», – ця фігура може бути серед них.
3). І, нарешті, третя версія:
українці, вжахнувшись звірячого оскалу російсько-орієнтованих кримчаків, і,
відповідно, «матушкі-Расєї» (побиття мало б це проілюструвати) та приєднання до
МС (читай – реставрації Російської імперії), піднімуться, зметуть по дорозі
Януковича і Азарова, а тоді слухняно, наче щурі під дудочку гіпнотизера,
побіжать до ЄС як єдиної «цивілізованої» альтернативи. Тягнути їх туди не
доведеться, якщо тільки вправно використати типовий для українців, дієвий
спосіб народного волевиявлення – Майдан. (А його аналітики з ЄС детально
проаналізували ще з часів Помаранчевої революції). Головне, підняти Майдан і
вказати ціль – й українці самі її осягатимуть, будучи свято переконаними, що це
їхній власний і незалежний вибір. (А ЄС з їхніми зіпсованими землями і вимираючими
автохтонними націями ой як потрібні покладисті робітники-українці, які, на
відміну від турків чи албанців, не зроблять їм секір-баши, і, якщо їм дати по
2000 євро зарплати в місяць, почуватимуться на третьому небі від щастя; їм
потрібні потульні українки для виконання найгірших робіт та надавання послуг; і
нарешті – їм потрібні українські землі, на яких «мудрий німець» вже давно
садить рапс – таке-собі новітнє й безкровне здобуття Lebensraum-у...).
Однак саме тут й жевріє надія: українська національна ідея виявляється
сильнішою, ніж масонські ідейки побудови пан-європейської, а пізніше – й
глобальної, загальносвітової імперії. Риторика Майдану (принаймні, як я її чув
усю ніч на Михайлівські площі, в поході від пам’ятника Шевченку на Майдан і на
самому Майдані 1 грудня) стала виразно національно-патріотичною, а
роздратування зривом підписання УА відійшло на другий план: люди співають
патріотичних – стрілецьких і повстанських пісень, скандують націоналістичні
гасла: «Слава Україні! – Героям слава!» (вітання, практиковане в лавах ОУН
часів ІІ Світової і скопійоване з християнського «Слава Ісусу Христу! – Слава
навіки!»); «Україна понад усе!» (гасло, проблематичне з погляду Християнства, бо
возводить Україну в ранґ ідола) та «Слава нації! – Смерть ворогам!» (теж
проблематичне гасло, бо християнин повинен пощадити ворога, коли той перестає
бути ворогом, або здається в полон): як би там не було, але, попри усю
проблематичність, такі гасла у поєднанні з піднятими вперед й стисненими в
кулак правицями – це те, що найменше подобається Євросоюзу, в якому саме
поняття патріотизму стало лайливим словом і його ставлять там на один рівень з
поняттями «фашизм» та «нацизм», а поняття етнічної нації заміняють
«європейськістю» чи формальним «громадянством» без огляду на походження
(запитувати про походження вважається дискримінацією чи навіть расизмом), й
ТАКИМИ нас вони боятимуться інтегровувати і навіть асоційовувати. Саме тепер ми
маємо шанс вибороти нашу справжню незалежність, наш власний український шлях
розвитку – без блоків і наддержавних імперієподібних структур! «Він живе, він
ще не вмер!» – тільки не масонсько-соціялістичний «вічний революціонер», а дух
української національної ідеї, якого не здолають ні МС, ні ЄС, ні
внутрішні антиукраїнці – якщо тільки ВО Свобода своїми активними діями та
риторикою (а Олег Тягнибок в сучасних подіях – явно лідер, він узяв ситуацію у
свої руки, подав план дій, увів людей в будівлі КМДА та Профспілок; поряд з ним
Арсеній Яценюк може лише щось додати, а Віталій Кличко, слабо володіючи
українською, поки обдумає, що і як сказати, має можливість на 2-3 слова) не
дискредитує національну ідею, й люди, які вийшли на Майдани, не розчаруються в
ній та не звернуться знову до питання асоціації з ЄС, на цей раз із
прагматичних мотивів – високих зарплат, безвізового режиму, матеріального рівня
життя, гадано незалежного судочинства... Приглядаймося пильно до осіб, дій і
слів, аби в черговий раз не поховати українську національну ідею, яка всупереч
новітнім ідеологіям та технологіям, раптово знову розквітла й має увінчатися
утвердженням справді незалежної й заможної, української України.
02.12.2013
р.Б.
Немає коментарів:
Дописати коментар