четвер, 20 листопада 2014 р.

Memento mori

                                                                         

Memento mori це латинський крилатий вираз, який перекладається «пам’ятай про смерть» або «пам’ятай, що [доведеться] вмирати». У Стародавньому Римі ця фраза звучала під час тріумфального ходу римських полководців, які повертаються з перемогою. За спиною воєначальника ставили раба, який був зобов’язаний періодично нагадувати тріумфатору, що незважаючи на свою славу, той залишається смертним. Можливо, справжня фраза звучала як: Respice post te! Hominem te memento! («Обернись! Пам’ятай, що ти — людина!») (Глава 33 «Апологетика» Тертуліана).

Над цієї фразою я вперше серйозно задумався, коли його побачив у Гарнізонному Храмі Петра і Павла (у нас він називається Костел Єзуїтів). Там стоїть труна, яка по-простецьки зроблена 400 років тому, виставлена зараз в лівому нефі храму. Його прикрашає сакраментальна фраза Memento mori з переліком людських гріхів. Близько цього гробу стоїть сповідальниця, а до неї я часто ходжу сповідатися. Тому коли дивлюся на цей гріб, виникає багато питань про сенс життя. Для чого ми живемо? В чому полягає цінність людського життя? Як гідно його прожити?

Я над цими питаннями лише останнім часом почав серйозно задумуватися. 10 липня 2012 року під час обвалу перекриття будинку на вул. Січових Стрільців 8 у Львові трагічно загинув Ілля Онопрієнко. Я з ним часто бачився, але не сильно спілкувався. Бачив Іллю часто, коли вчився в УКУ, а також у молодіжній організації «Молодь до Ісуса», яка належить до методиської Церкви. Перебування з ним мене духовно збагачувало. Але коли він трагічно загинув, то це була перша серйозна моя зустріч з смертю. Було дуже сумно і тоді я розридався. Мені друг Андрій сказав, що Ісус Христос так само плакав за Лазарем, бо Він його знав.

Потім вбили найкращого мого друга Максима Семенова цієї осені в Києві. Про Максима можна безкінечно писати. Так, він мало прожив, але як незрівнянно багато зробив! Його віра була живою (як у Іллі Онопрієнка), а також він був мега активний. Обставини смерті Максима є складними, але я впевнений що він пішов у Вічність. Він щиро вірив, що Любов передбачає Вічність...

На цьому смерть моїх близьких не закінчилася. Спершу помер мій вуйко, а потім батько. Далі померла бабця і я з мамою залишився жити сам. Вона працювала у Технікумі Залізничного Транспорту (зараз Технікум Транспортної Інфраструктури), а тут сталася прикра ситуація. Вона одного дня прийшла подивитися за розкладом і себе у розкладі не побачила. Потім їй повідомили, що її звільнили. Це стало основною причиною появи мікроінсульту. Я ще тоді вчився на 5 курсі філософсько-богословського факультету УКУ. Після звільнення з роботи нам стало важко з грошима. Завершивши навчання я почав працювати в Інституті родини референтом. Потім почалася Революція Гідності 21 листопада. Мама була хвора, але не злягла. До останнього дня життя могла ходити. Був я на Майдані в Києві 19-21 лютого. Там я вже 19 числа розливав коктейлі молотова. І якби 20 лютого я не переплутав чорний коктейль молотова з мазутом, то б можливо мене вбили. Якби я не пішов будувати барикади на Майдані, то може я був би серед трупів, яких відстрілював снайпер з готелю «Козацький». 21 лютого я побачив трупи Небесної сотні, яких вивезли на Майдан. Потім я приїхав до Львова і був на похоронах героїв Небесної сотні у Старому Самборі, зокрема Богдана Сольчаника.

Потім почалася війна з Росією на Донбасі. Був навіть на похоронах українських солдатів. Чим можу допомагаю армії, але люди продовжують вмирати.

Прийшов з роботи. Побачив маму, яка лежить на землі. Потім виявилося, що її діагноз травматична гематома. Поклав на ліжко та викликав швидку допомогу. Її відвезли до лікарні швидкої допомоги м. Львова. Їй вже почали робити операцію. Потім приїхав духівник «Руху За Життя» (я в ньому є волонтером) отець Назар та мій колега по роботі й голова Руху Петро Гусак. Ми молились підчас операції. Доктор Ільчишин вдало зробив мамі операцію. Потім її отець Назар уділив Св.Тайну Єлеопомазання. Мама ще прожила декілька днів в комі, а потім померла 2 листопада. Під час похорону я побачив, що вона у мирі упокоїлась.

Завдяки цим подіям я знайшов відповідь на вище згадані питання. Я як християнин вірю у воскресіння мертвих. Тому Бог є моя Нетлінна Надія. Не буду вдаватися до широкої богословської аргументації, але я вірю в те, що Любов передбачає Вічність. Якщо Любов має якісь межі, то це не любов. Якщо нас мозок детермінує, то мені немає сенсу це писати та Любити. Я б таку можливість не мав. Якщо я не можу нічого пізнати, то немає Любові.

Бог — це Любов. Він Бог живих, а не мертвих.

Я зрозумів цінність життя. Від моменту зачаття до природної смерті вона має велику цінність. Ми маємо тільки одне неповторне життя. Його можна прожити тільки один раз. Не має реінкарнації, бо буттєву дійсність розділяють субстанції та екзистенції. Між людиною та твариною є ціла пропасть. Людська душа — де єдність душі і тіла, а між ними не має дуалізму. Тому воно неповторне.

З моменту зачаття Бог співтворить з людьми Людину. З того моменту з’являється чудо життя людини. Кожна людина від моменту зачаття та природньої смерті є для нас даром. Мене мама вчила любити життя і була проти абортів. Це так жахливо, коли вбивають ненароджених дітей. Вбивство ненароджених нічим не відрізняється від вбивства народжених терористами ДНР та ЛНР.

Небесна сотня загинула, але ще скільки людей помирають за життя, за кожного з нас на Донбасі. Хтось вважає що їхня смерть є даремною? Смерть не може бути даремною, як не може бути даремним життя, без якого вона неможлива. Святою є жертва Небесної сотні та українських солдат.

Коли мама помирала я навіть не думав якусь медичну допомогу з метою полегшення страждань, а хотів щоб вона вижила. Питання до тих, які евтаназують батьків своїх та будь-кого. Ви що здуріли?

Людське життя є цінним. Його варто прожити праведно і чесно. Мене надихають прожити життя гідно моя мама, Максим Семенов, Ілля Онопрієнко, а також такі святі як Мати Тереза та Джузеппе Москаті.

Я не є проти чогось. Я за «культуру життя». «Культурою смерті» для мене є репродуктивні технології, контрацептивна та абортивна ментальність, евтаназія та посягання на будь-яке життя. Я вважаю лицемірством, коли риги на чолі з бандитом Януковичем позиціонували себе як пролайфери, а самі вбивали живих людей. Так само і щодо ворожої нам держави Росії. Путін позиціонує себе як захисник життя, а сам його знищує. Для мене Янукович та Путін є представниками «культури смерті», а також ті, які підтримують їхні ненависницькі ідеї.

Також я є прихильником сімейних цінностей. Але детальніше про них можете прочитати на сайті Інституту родини. Хай Бог вас благословить!

Автор: Дмитро Тирусь

Джерело: family-institute.org.ua

середа, 10 вересня 2014 р.

Любов передбачає вічність…

Такі слова назавжди залишилися на Максимовій сторінці в контактах, як символ всеохоплюючої,всеперемагаючої,правдивої Божої Любови.

Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає. І посл. Ап. Павла до Римлян. 13, 4-8.

Це-любов, яка допомагала йому з непідкупною відданістю виконувати 1-шу найважливішу Божу Заповідь, яка надихала його шукати нові шляхи удосконалення,спонукала до більш глибшого вивчення богослов’я, пізнання світу та такого мудрого і тонкого Божого змісту в ньому. Це — любов, яка успадковується від Бога, як безцінний дарунок і якою Максим жертовно ділився з усім світом.

                                                         



Любов спонукала його до відкритості та щирості у всьому, як згадує Назарій Петрів, тільки Максим міг підійти на перерві, взяти за плече і просто запитати:

-«Ну як ти, брате?».

Незабутній Ілля Онопрієнко після того як Максим поїхав до Тайланду, зателефонував своїй мамі й сказав: «Відправив Брата, як до армії. Через рік — зустрінемось!». Тоді ми навіть і гадки не мали, що ця їхня зустріч відбудеться значно раніше. Досі фотографія зробленна Іллею під час останньої зустрічі перед від’їздом Максима, збережена в його телефоні.

Це ж саме Ілля намалював на світлині Максима з Надею, яка міститься на сторінці у ВК серце — символ любові!

                                                     



В одногрупниці Галі Василиці в телефонній галереї міститься відео, на якому Максим весело посміхається їй.

Зі спогадів Романа Воо «Я дуже йому вдячний за це і буду це памятати поки буду жити. Максим був дуже світлою людиною».

В дружній бесіді з Наталею Петрешак Максим поділився, що в нього є все: мама яка його любить, дівчина яку він кохає і Господь для якого він цінний завжди.

Здавалося, в ньому було стільки добра,що він готовий був ділитися ним зі всіма. Навчання в середній школі № 88 м. Львова та Школі Христа-національному лідеру освіти для хлопчаків, а також служба в морській піхоті — все його життя є свідченням всеохоплюючої любові до ближнього,прикладом служіння і готовності допомогти. Адже Максим був єдиним українцем,який закінчив Школу Христа з відзнакою і вже після першого року навчання отримав медаль за принесену користь шкільній спільноті.

                                                   



З болем переглядаю фотографію у ВК, де Максим підписав: «Юра-самий серйозний--завжди. Це одна із моїх найулюбленіших фотографій!».

                                       

Скільки ніжності вклав Максим в заняття англійською з маленькою Катрусею! Він навчав її мови через Слово Боже. Біблія, подарована на закінчення з відзнакою школи в США стала підручником для вивчення англійської мови!Катруся з вдячністю згадує.що він не тільки був її вчителем,він був її другом так як і Другом Ісуса, як він сам про себе написав.

Вдячністю і скорботою переповнені рядки листа пастора Алана, який служить спільноті Міжнородної Сімейної Католицької Церкви в Паттайї.

За 2 місяці перебування Максим став активним членом цієї церкви, ділився своїми знаннями, багато працював в бібліотеці. Превелебний Алан написав, що церква була всього в декількох кроках від офісу в якому Максим працював і тому він встигав кожен день зайти перед роботою помолитися і поспілкуватися. Сім’я пастора переїхала для служіння з Канади. Перед відїздом вони втратили свого сина.

Мимоволі згадується цитата Баре, яку Максим розмістив на сторінці ВКонтакті: «Він залишився з обіймами- широко розпростертими, тому що боявся обійняти лише одну істину».

Хай Всемилостивий Господь широко відкриє для нього сонцеподібні двері раю,
і хай радіють ним світлоносні ангели,
хай побачить він і Присноблаженну Матір  Твою,
там де переможно звучить:
Алилуя
(Кондакт 11. Акафіст за померлого)



Автор: Зоряна Семенова. 2014-09-08.



неділя, 31 серпня 2014 р.

Письмо к русскому другу.


                                                               
                                           


От имени всего украинского народа просим вас услышать нас!
Украинцы и россияне всегда были, есть и будут братскими народами, помогая друг другу и в беде, и в радости. Мы верим, что и среди россиян есть здравомыслящие люди, не поддающиеся влиянию информационного абсурда и военных действий со стороны Кремля.
Просматривая российские каналы, - Россия 24, Первый канал, НТВ, ОРТ и т.д., -мы слышим полное искажение сути происходящего. Дело все гораздо проще. Президент Путин хочет уничтожить украинский народ и взять в рабство. Неужели вы этого не понимаете?  Московские олигархи будут наживаться на войне, на смертях жителей как украинского, так и российского народа.
Российских солдат везут, под предлогом «учений», везут в Украину на войну, тем самым используя их в качестве «пушечного мяса». Подумайте, 10 российских мальчишек-десантников попали на территорию Украины, и в СБУ нет ни одного запроса со стороны России. Как же так?!
Идет чрезмерное навязывание войны, сколько погибает народа ни за что, как украинского, так и российского. Кому это надо?! Кому нужны эти слёзы, эта боль, эти смерти?!!! Стреляют же не только по военным, но и по жилым кварталам, по невинным людям!! Ведь подумать, сколько убили неродившихся детей?! Сколько беды и скорби матерям?!!
Дорогие и родные россияне, давайте вместе остановим эту нелепую и бессмысленную войну! Если президент Путин с такой холодностью и безразличием относится к жизни человека, то для него не важна его национальность, будь он украинец или русский. Он не пожалеет и российский народ. Вы хотите быть следующей жертвой «Путинского режима»? Хотите, чтобы ваши родные стали жертвой амбиций «одного человека?»
Кому нужна эта война? За что на нас нападают? Да, мы вынуждены защищаться, но нападают не украинцы, нападают российские войска.! Да, именно российские. Вспомним недавние события. Когда весной захватывали Крым, захватчики были без опознавательных меток. Их называли "зелеными человечками". Путин не объявлял официально, что это вторение, и на всех пресс-конференциях рассказывал, что Россия к этому дела не имеет. А в итоге что? Сейччас по всему Крыму одни плакаты с одними и теми же надписями :"Крым - это Россия", "Крымчане - русский народ", "ЛДПР", "Голосуйте за Аксёнова", везде росс флаги, на каждом углу. Это как понимать?! А так, что это все готовилось заранее. Сначала провокации со стороны пророссийских ряженых, затем этот псевдо-референдум, и все делалось по-быстрому!
Война на Востоке Украины. Как все начиналось? Начиналось все с того, что все делаллось под видом "военных учений". Везли все в Ростов, а из Ростова перекидывали через границу. Без опознавательных знаков, опять же. Но есть очевидцы и немало, которые видели, как со стороны России ехали военные. Попросту говоря, это неоглашенная война. Втихушку. Об этом говорят не только укр СМИ, об этом говорят евроновости, BBC, немецкие печатные издания. А россиянам об этом тоже, как известно, не говорят. Их, росс солдат, везут на войну, тоже под видом "учений". Люди тех времен говорят, что подобное было и с Афганом: везли солдат, только не сообщая куда, а привозили груз 200 матерям.
Просто если люди будут идти у него на поводу,, если вы, россияне, не начнете против него бастовать, как на то отважились те же Pussy Riot.....он то и вас не жалеет, и не пожалеет, если уже заказано около 10 000 "похоронок", т.е. цинично расчитав, сколько людей должно погибнуть. Просто к этому относится можно равнодушно, но смотри, как бы тебе, русский друг, не прислали повестку на фронт, все может быть.
Поэтому давайте вместе не допустим дальнейших жестоких действий Путина и Кремля и остановим эту войну, ведь только два братских народа, украинский и российский, способны вместе преодолеть это. Пожалуйста, не бездействуйте, начните анализировать факты, не верьте лживой информации и пропаганде. На всякую силу всегда найдется сила помощнее – сила Духа Народа! Вы же можете организовать массовую акцию протеста против путинского режима на Красной площади (как это делали ребята накануне).  Вы же можете образумить ваших сыновей, мужей не идти на так называемые «учения», чтобы не вернули ваших сыновей в цинковых гробах.
 Дорогие братья россияне, мы искренне верим и надеемся на вашу помощь и поддержку!

С любовью, Виктория Золотых и весь украинский народ!

вівторок, 26 серпня 2014 р.

Служити іншим

                                                                     
                                           Любко Дереш, письменник

Служити іншим — це те, що найбільше надихало людей під час Майдану і продовжує надихати людей зараз.

Всі кажуть: "Треба об’єднуватися". Я теж кажу: давайте об’єднуватися. Але проблема в тому, що зараз об’єднуватися люди хочуть через зрівнювання інших — типу, а чим ти ліпший, щоб не стояти на Майдані, не йти на передову і т.д.?

Мене, наприклад, не влаштовує така зрівнялівка. І всіх розумних людей, думаю, також. Я вважаю, що зрівнялівка — це прояв заздрості.

Всі кажуть: "Треба бути патріотом" – але в кожного свій патріотизм. Патріотизм — це там, де ти можеш служити іншим, це почуття родини. І там, де ти починаєш жертвувати своїм заради інших членів родини, служити їм. Але я проти того, щоб мені казали, чим я особисто маю жертвувати заради інших: своїми грішми, своїм часом, своїм життям чи ще чимось.

Чому? Тому що! Тому що я доросла людина і шаную свої кордони. Тому що я сам несу відповідальність за себе. Тому що пожертва, врешті — це сокровенне. Тут немає третіх. Є я і моя совість, і в стосунки між нами прошу не лізти.

Громадянське суспільство міцне не тоді, коли воно зрівняне, а тоді, коли кожен, будучи особистістю, сам бере відповідальність за себе, за свій ресурс, і внаслідок цього, бере відповідальність за інших — стільки, скільки справді може потягнути. В цьому сенс зрілості — здатність бути співмірним до поставлених перед собою завдань.

Наведу приклад. Весною 2013 року був сильний снігопад, всі кияни пам’ятають, як люди не могли потрапити додому вночі, зранку треба було копати траншеї в снігу і т.д. Пара моїх друзів цілу ніч їздили по Києву, допомагали людям добратися додому. Вони допомогли п’ятьом. За ніч. На ранок, якби вони поїхали допомагати далі, вони допомогли б іще десятьом.

Замість цього дружина мого товариша сіла за фейсбук і запустила клич – закликала людей з автівками виїжджати разом і допомагати одне одному. Сталася ціла подія: понад сотня киян підхопили цю ініціативу і так мої друзі допомогли значно більшій кількості людей, ніж зробили б, якби просто пішли з лопатами копати сніг.

Тому важливо відчувати, в чому твоє призначення в даній ситуації. Тільки тоді ти по-справжньому ефективний. Це як з органами: серце ефективне в тому, щоб помпувати кров. Нирки — щоб виділяти сечу, печінка — щоб зупиняти токсини.

В інформаційному потоці дуже легко ототожнити себе з чужими емоціями, бажаннями, світоглядами, і взяти на себе чужу роль. І, як наслідок, отримати сильне розчарування (спустошення, депресію) від того, що розпочата ініціатива не привела до очікуваного результату.

Є кілька ознак того, що ви "інфікувалися" чужими емоціями і у вашу совість "вбудувалися" чужі мотиви та інтереси, які спотворюють сприйняття себе і, відповідно, здатність до тверезих вчинків.

1. Ви почуваєте провину за те, що не робите більше, ніж можете і, головне, хочете (!) для підтримки армії. Почуття провини вже говорить, що ви робите щось не з доброї волі. Якщо ви дійсно хочете допомагати армії, біженцям і т.д., ви це робите без почуття провини. Якщо є почуття провини, скоріш за все, по щирому вам цього робити не хочеться, а значить, ви вилізли за межі відведених вам вашою совістю повноважень.

2. Вас постійно долають сумніви в тому, чи правильно ви дієте, а емоції кидаються з одної крайності в іншу. Іноді здається, що треба поїхати самому/самій на передову, а іноді хочеться забрати дітей і виїхати з країни. Отже, всередині вас наступила певна роз’єднаність між власними почуттями і тими почуттями, яких ви "наковталися" у мережі.

3. Ви вступаєте в агресивні суперечки з людьми, які притримуються інших поглядів, ніж ви. Отже, ви не впевнені у власній позиції і потребуєте додаткових доказів своєї правоти. Хто певен своєї позиції, не сперечається, а просто робить те, що вважає правильним. Чи не так?

4. Ви робите перепост статей, які викликають у вас біль і роздратування, для того, аби засудити їх самому і почути осуд в бік їх авторів від однодумців. Здогадуєтеся вже, чому ви це робите? Вірно, ви не впевнені у власній правоті, й цим ви хочете задавити сумніви. Є сенс наважитися зізнатися собі, що ж я почуваю до даної ситуації насправді.

5. Ви не приймаєте можливості діяти інакше, думати інакше, сповідувати інші цінності по відношенню до ситуації в країні, і кожен, хто не відповідає вашим критеріям правильності, автоматично стає "чужим". Категоричність в оцінці — ознака страху. Страху побачити в собі риси, які засуджуємо в опонента. Категоричність або фанатизм — це спосіб надіти шори на очі, щоб не зірватися з обраного шляху.

6. Вам здається, що всі повинні перебувати в однаковому настрої напруженої боротьби, або, в гіршому випадку, скорботи за загиблими. І війна тим, хто відчуває інакше. Цим самим ви повторюєте те саме, що робить інша сторона — демонізуєте "інакших" і, власне, підкидаєте дрів у вогонь війни почуттів. "Інакший" в кращому разі може викликати співчуття своєю нетямущістю (якщо вже він сприймається як менший, слабший, упосліджений, а не як рівний чи старший), але ніяк не злість. Злість — це щось про НАШУ слабкість.

Потрібно відділити війну держав від війни почуттів. На війні держав воюють егрегори — Україна, Росія, сепаратисти. Колективні форми. На війну почуттів виходять ті, в кого не вирішені власні проблеми, і він у такий спосіб намагається вирішити їх або уникнути їх вирішення.

Той, хто долає свої проблеми, не займається френдоцидом людей, що постять кошенят в час, коли інші гинуть під кулями. Він робить щось, щоб наблизити вирішення реальної проблеми, а не тикає пальцем у моральні деформації інших.

Війна почуттів — це те, на що перетворюється інформаційна війна, коли вона входить в резонанс із соціальними мережами. На війні почуттів немає переможців, є тільки спустошені та полеглі.

Війна почуттів розколює і без того роз’єднане українське суспільство на додаткові групи.

За яких обставин вона виникає? Війна почуттів виникає тоді, коли втрачається розуміння моєї особистої причетності до того, що відбувається. А це розуміння виникає від здатності чути свою совість, розуміти себе, бути в цьому чесним зі собою.

Проблема не в тому, що хтось підтримує чи не підтримує АТО, є пацифістом чи настроєний рішуче, допомагає фронту чи філонить. Проблема в тому, що під виглядом "служіння іншим" ми маскуємо своє небажання вирішувати ті проблеми і робити те служіння, котре від нас реально потребують ті, хто від нас залежить напряму: наші близькі, на роботі, в товаристві.

В чому героїзм втечі на фронт, якщо ти не можеш вирішити проблеми з боргами за квартиру? В чому героїзм самовіддачі "братам на передовій", якщо вдома не помічаєш рідних, нехтуєш своїми обов’язками перед ними?

Кожна людина унікальна, і саме тому вона ефективно буде виконувати ті задачі, яким відповідає її природа. Для когось актом пожертви і ростом відповідальності буде піти на фронт, і він відчуває, що це — його обов’язок. Ок. Але хтось відчуває інакше. Для когось патріотизм — скандувати "Смерть ворогам!", а для когось — шукати точки дотику з "ворогами".

От особисто я — мені росіяни нічого не зробили. От зробіть мене хоч сто разів зрадником України — не буду я вважати росіян своїм ворогом. Я не вірю в історії про генетичну пам’ять, менталітет і т.д. — я вірю в людську дурість, котра не витікає з національності, раси чи статі.

Я не вірю в гасла типу "Не дай русскому" чи "Не купуй у ворога", бо капітал давно вже не має національного чи ідеологічного характеру, а для хамства і ницості не існує кордонів.

Але я вірю, що людям навколо мене потрібно кричати ці гасла і робити відповідні вчинки, поки вони не зрозуміють їх безглуздості й не розчаруються в них. Тому що ні змінити інших, ні покращити своє існування в такий спосіб неможливо.

Це ілюзія. Це замасковане безсилля. Це гнів на інших, але, в першу чергу, це гнів на себе.

За що?

За те, що допустив таке. За те що не можу змінити ситуацію навколо.

Бо хочеться розрубати все одним махом. Але країна складається з мільйонів окремих особистостей. І процвітання країни складається з процвітання кожного з нас. Для мене відповідальність — це зізнатися щиро собі, що я дійсно хочу робити, і за що я дійсно готовий померти. Це відповідальність перед тим, що дійсно є в мені.

Боягуз — не той, хто не хоче йти на фронт, і хоробрий не той, хто кидає гранату. Боягуз той, хто не хоче зізнаватися собі в потаємних мотивах, і хоробрий той, хто готовий стати собою.

А як інакше може народитися нація? Вона може народитися тоді, коли народжується кожна людина як особистість. Коли кожен окремо працюватиме над тим, щоб появитися як особистість.

Гідність не може роздаватися колективно, інакше б усі ті, хто ще донедавна сидів на Майдані, вже стали б святими. Гідність народжується в серці кожного окремо, в особистій боротьбі.

І якщо людина сама вирішила йти на фронт, і це — її народження, які можуть бути сльози за нею, якщо вона помре?

Наважитися слідувати власній совісті — чути в серці голос Бога — це те, що сподвигло людей вийти на Майдан і проявити дух перемоги та героїзму.

Наважитися чути голос совісті кожен день — і саме так як він звертається до тебе, а не до когось іншого — завдання значно складніше, ніж вийти всім гуртом на мітинг. Але це той шлях, який ми маємо пройти, якщо хочемо народитися по-справжньому.

Автор: Любко Дереш

Джерело: www.pravda.com.ua

середа, 16 липня 2014 р.

Лист до Росії з Донецька


                                                                           


Так уж вышло, что я коренной дончанин. Гордиться тут особенно нечем, но это факт. Жил бы дома и до сих пор, если бы кучке сумасшедших фанатиков при поддержке России не пришло в голову устроить войну в моем родном городе и привезти туда российских наемников.

Теперь там кошмар. Ну, об этом вы как раз знаете. Это то, что вам показывают в ваших телевизорах со всеми отвратительными подробностями днями напролет. Так что давайте поговорим лучше о том, что вам не покажут.

Еще лет 7 назад я думал так же, как большинство россиян. Как типичный советский. Учитывая, что я с рождения жил в Донбассе – это было не удивительно.

Хоть я и учился после провозглашения независимости, образование получил типично российско-советское. Я рос и воспитывался на русских фильмах, на русской музыке, на русских книгах, я долго считал Россию дружественной страной, родственной страной, но теперь – все это в прошлом.

Теперь у меня, у моих близких, у миллионов русскоязычных и русских людей Украины больше никогда не повернется язык назвать вас братским народом.

Мы, ваши ментальные близнецы, выросшие на одних с вами книгах и мультфильмах, дошли до того, что хотим отгородиться от вас трехметровой стеной, как Израиль от Палестины.

Мы смотрим на штрихкод в супермаркете, чтобы не покупать то, что вы производите и не спонсировать войну.

Впервые за всю историю нашей страны большинство украинцев хочет вступления в НАТО, потому что понимают, что это единственное реальное спасение от безумного "брата", который вдруг решил двинуть на нас войска.

Вам, конечно, тяжело понять масштабы этого явления. Вам показывают по телевизору карту, где Украину расчерчивают пополам, и говорят, что половина нашей страны – это не Украина, а что-то другое. Что там живут не украинцы, а русские.

Вы верите, что это так и недоумеваете, почему там до сих пор нет восстания. Судя по российским новостям, оно там должно вот-вот запылать, а на деле происходит ровно наоборот.

За георгиевскую ленточку в Днепропетровске, Запорожье, Херсоне на улице теперь могут и морду набить. Не бандеровцы – русские люди, изучавшие в детстве Пушкина и Блока.

Принято политкорректно говорить, что мы ненавидим только Путина, а россияне – это совсем другое дело. Вот уйдет Путин, и снова настанет мир и согласие. Снова будет все хорошо.

Но это неправда. Не будет.

Потому что Путин – это суть российского менталитета, ваша материализовавшаяся национальная идея, в том виде, в каком она сейчас существует.

Вы любите Путина за то, что он сделал с Украиной. Поэтому мы больше никогда уже не сможем любить вас.

Путин сотворил с Россией великое зло. Он так умело сжег между нами мосты, как не сделал бы это больше никто в мире. Никаким американцам, евреям, полякам никогда бы это не удалось так хорошо, как ему.

Весь ужас содеянного им вы поймете когда-нибудь потом, но сейчас вы слепы.

Путин магическим образом заставил вас поверить, что день вашего нравственного падения – на самом деле день вашего триумфа.

Он убедил вас, что подлая оккупация части территории дружественной страны, такое банальное крысятничество – это великая победа, которой стоит гордиться.

Он вызвал патриотическое возбуждение тем, что должно было вызывать стыд и отвращение.

И за это мы презираем не только Путина. Мы презираем Россию, и те 90% ее жителей, которые, выпучив глаза, вопят "Крым наш!"

Иногда я думаю, что Путин – сатана. Он профессионально умеет взывать к человеческим порокам. Он заставляет вас проявлять свои темные стороны, умело будит в вас мразь, превращает вас в озверевших скотов, жаждущих крови.

Не то, чтобы именно русские были такими уж плохими, а все остальные - святошами. Такова общечеловеческая природа. Мы видели, как в разные исторические периоды будили мразь в немцах, итальянцах, хорватах, сербах и т.д.

А Путин разбудил в вас. Заставил вас захлебываться ненавистью на форумах, желать войны, радоваться оккупации чужой территории и смертям людей, которых вы когда-то называли своим братским народом.

Он возбудил вас примитивным, низменным популизмом, выставил вас в самом неприглядном свете, в момент временного умственного помешательства, и мы, увы, запомним вас именно такими, а не нацией Сахарова и Достоевского.

Наверно, вы даже не виноваты. Есть ведь какой-то алгоритм разжигания этой массовой истерии – просто жмешь на нужные кнопки, показываешь по телевизору ужастики про распятых детей, и все - дальше общество ведет себя вполне предсказуемо. Тот, кому это нужно, просто совершает определенную последовательность действий.

Наверно, к вам следует относиться, как к жертвам социального эксперимента, и однажды вам будет очень стыдно за то, что вы все участвовали в этом. Наверно, нужно попытаться вас понять. Но простить вас и преодолеть свое презрение мы уже не сумеем. Даже если вы когда-то раскаетесь.

Да, чего скрывать, Путин достал мразь и из нас тоже. И мы тоже радуемся, когда очередной груз 200 пересекает границу и едет в Ростовскую область, или когда десяток-другой ваших превращается в решето. Это ужасно, но это правда.

Мы радуемся из чисто прагматических соображений – потому что каждый мертвый "колорад" уже больше не сможет убить никого из наших. Потому что вы теперь враги и оккупанты, пришедшие на нашу землю, отобравшие у нас Крым и приезжающие нас убивать в Донбасс.

Это ужасно, что вы, напав на нас, вынудили нас стать такими, что бывает противно от самих себя. И это еще один повод навсегда с вами порвать.

Вы влезли во внутренние дела независимого государства. Вы стреляете в граждан Украины на их земле из своего оружия и одобряете это по своему телевизору. И как бы вы не врали себе, что это все против фашистов, что это все обосновано и справедливо – в глазах всего мира вы агрессоры.

Исчезла навсегда страна-освободитель, страна победитель фашизма. Все это в прошлом. Теперь вы оккупанты, вы каратели, по вине которых гибнут невинные люди, падают ракеты на города, которые жили в мире, пока вы не пришли.

Ваши парады на 9 мая, весь этот пафос, военные песни, вечные огни – все это не стоит больше ничего. Это вранье.

Мы были крепко связаны общими праздниками, общими поражениями, общими традициями, но теперь это не имеет значения. Вы отторгли регион с населением в 2 миллиона, еще 3-4 миллионам запудрили мозги "распятыми мальчиками", но 40 миллионов украинцев, огромный человеческий массив, навсегда отгородили от себя пропастью.

Урвав себе кусок земли, вы расплатились за это крупнейшим дружественным вам народом. Никакой Бжезинский еще пару лет назад не мог и мечтать о таком геополитическом поражении России.

Зря вы обвиняете в коварных кознях Америку, Британию и Израиль. Поверьте мне, как русскому дончанину, никто не сделал больше для нашей взаимной ненависти, чем безумные кликуши Глазьев, Кургинян и Дугин, призывающие убивать украинцев и потопить Украину в крови, или Путин, отправивший в нашу страну своих "вежливых людей".

Мы все это видели, мы все это запомнили, мы этого не простим.

Да, безусловно, Россия – самая большая в мире держава, против которой Украина – точка на карте. У вас есть ядерные ракеты, а у нас – нет.

Если для вас нападение на того, кто заведомо слабее, кто не ожидал от вас подлого удара в спину и не готовился к войне с вами – это героизм, воля ваша. Но ни уважения, ни сочувствия от нас больше не ждите. Для нас Россия – отныне презренная "банановая республика зла".

Ваши СМИ вам, конечно, этого не расскажут. Они создают иллюзию огромного раскола в Украине на украинских фашистов и русских, которого на самом деле нет.

Есть пару миллионов маргиналов – коммунистов, сталинистов, черносотенцев, православных фундаменталистов – которые всегда ненавидели Украину и сегодня выступают в роли коллаборантов в конфликте. И есть 39-40 миллионов украинцев, которые с ними не согласны.

Путин поставил нас всех перед радикальным выбором – за или против Украины. И нам пришлось его сделать.

Произошло то, чего вы пока еще не понимаете – российскую агрессию в Украине поддержали те, кто и так всегда был за вас, но 40 миллионов, которые были к вам всегда лояльны или нейтральны, из-за этой агрессии превратились в ваших врагов.

Сорок миллионов украинцев вынужденно стали "бандеровцами" в вашем понимании этого слова. Вот самое главное достижение Путина.

Бывают недружественные правительства. С ними можно конфликтовать. Можно накладывать на них санкции. Но нельзя унижать народы, потому что правители сменяются, а нации остаются.

Порошенко и Турчинов уйдут. Скорее всего – очень быстро. А вероломный захват Крыма, ваше подленькое вторжение, ваши танки и ПЗРК в Донбассе – вот это уже не пройдет. Мы просто не сможем объяснить своим детям в учебниках, почему вы так с нами поступили.

Юго-восток, который вы считаете своим, вы только оттолкнули. Потому что, представьте себе, у "укропов" и "хохлов" тоже есть гордость. Когда вы радостно бьетесь в припадках от того, что "Крым – ваш", для нас это означает только одно – что Крым не наш.

Вы одинаково забрали его и у "бандеровцев" и у "русскоязычных соотечественников". Вы отобрали Крым у Яроша, но вы так же забрали его и у харьковчан, полтавчан, одесситов. Вы плюнули во всех без разбора, не зависимо от языка и вероисповедания, со свойственным вам тупым чванством.

Это раньше вы говорили: славяне-братья, и мы соглашались. Теперь вы говорите – "салоеды", "укры" и это оскорбляет всех, кто носит украинскую фамилию, имеет украинский паспорт, не зависимо от того за ЕС он или за Таможенный союз.

Вы не оставляете нам выбора, унижая всех подряд.

Весной российские "туристы" срывали и топтали в Донецке украинские флаги, и вешали вместо них свои. В этом вы отличаетесь от европейцев – они никогда не топтали наши символы.

Те, кто за Европейский союз – вешают свой флаг рядом с украинским, но не вместо него. Поэтому мы и выбрали Европу, и теперь уже не отступим. В нынешней ситуации это единственный путь, потому что интегрироваться с вами теперь может только полный псих и самоубийца.

Если вы все еще верите, что в Донбассе идет война между "ополченцами" и "хунтой", то спешу вас расстроить – это не так. Война, которая идет у нас, от начала и до конца устроена вами.

Можно не верить мне, но спросите сами себя, почему "Донецкой республикой" управляют россияне? Почему в моем родном Донецке сейчас командуют москвичи Гиркин (Стрелков) и Бородай?

Я, коренной дончанин, их не знал и не звал. Я за них не голосовал. Если это не оккупация Донбасса Россией, то почему они здесь? И чем они отличаются от немецких гауляйтеров? Слабо найти десять отличий?

Если вы сочувствуете "ополченцам", потому что они русские, то я вас заверяю – есть сотни тысяч русских, которые с ними не согласны, и которые сами страдают от их действий.

Посочувствуйте лучше им. Тем, чьи машины отбирают, кого по глупым обвинениям бросают в подвалы, кем прикрывается ваш Игорь Стрелков, который ведет себя в городе, как Шамиль Басаев в Буденновске.

Если вы сочувствуете жителям юго-востока, посочувствуйте лучше 38 военным из Днепропетровска, которые погибли в самолете, сбитом из вашего ПЗРК. Посочувствуйте сожженным в БТРах солдатам из Николаева. Как думаете, их родители, родственники, друзья будут любить Россию?

Если вы хотите знать правду о том, что такое "Донецкая республика", попробуйте выключить телевизор, закрыть глаза и представьте на минуту, что кто-то вооружил всех наркоманов и уголовников вашего города. Что безумные ветераны чеченских войн, спивающиеся менты-отставники, забитые наколками рецидивисты, быковатые охранники-чоповцы, сумасшедшие казаки, толкиенисты, лимоновцы, скинхеды вдруг получили в руки оружие и неограниченную власть.

Представили? Если да, то тогда вам больше не надо ничего объяснять. Сделать такую же республику достаточно легко где угодно. Просто уберите название "Донецкая" и подставьте "Саратовская", "Челябинская", "Ростовская".

Думаете, наговариваю на "ополченцев"? Тогда смоделируйте ситуацию – милиции нет, власти нет, оружие в свободном доступе. Что произойдет в вашем городе? Ну честно, признайтесь себе сами.

Раскачать ситуацию, поднять бессмысленный и беспощадный бунт в социально неблагополучном регионе, населенном люмпенами и безработными – достаточно просто. Бородаи, стрелковы, бабаи, мотороллы только поднесли спичку, а дальше полыхнуло, как в Гражданскую.

"Даешь республику", "грабь награбленное", "построим новый рай – Новороссию".

Достаточно сказать, что репрессивный орган террористов в Луганске называется КГБ СМЕРШ. И это не шутка. Положа руку на сердце, признайтесь себе – нормально ли это и хотели бы вы, чтобы по соседству с вами работало такое учреждение?

Будни Донецка последние два месяца – мародерство, киднепинг, грабежи. Почитайте местные донецкие новости. Только за неделю с 16 по 23 июня угнаны и отобраны 47 автомобилей и один мотоцикл, причем 42 автомобиля были захвачены на дорогах вооруженными лицами. Неизвестными были похищены 14 человек. Это официальная информация от мэра.

А вот фотографии супермаркета "Метро", которые видел весь мир. Его тоже ограбили "несчастные ополченцы".

                                                               

Продолжать можно долго, но есть ли смысл? Эйфорические состояния имеют свою специфику.Переживающий их субъект, пускай это и целый народ, плохо восприимчив к внешним раздражителям. "Крымнаш" - как наркотик, как влюбленность, затмевает ваше сознание.

Должно пройти время, чтобы вас отпустило, и вы поняли, что ничего не поменялось. Что Крым не стал ближе, не стал дешевле, не стал чище и комфортней для отдыха.

А вот вы сами, целый народ, самая большая в мире страна, запятнали себя позором агрессии и навесили на своих детей ярмо потомков оккупантов и гауляйтеров Гиркина и Бородая. Sad but true.

Счастливо оставаться.

Автор: Денис Казанський

Джерело: www.pravda.com.ua

неділя, 22 червня 2014 р.

Анджей Зволинський про культуру обміну

                                                                       
Цей сміттєвий кошик «харчується» краще, ніж 60% дітей у світі


Все в цьому світі стало можна продати — друга, любов, труп дитини, живу людини за 50 доларів. Про один з аспектів сучасної культури — культуру обміну — розповідає священик і професор Анджей Зволинський.

Культура обміну

Окреслити її визначення дуже просто, словами відомої пісні: «Ти знову зіпсуєшся, і я знаю, що зроблю: заміню тебе на кращу модель». Все можна продати. Ми живемо в часи величезною матеріалізації світу: продати можна все, абсолютно все. Кілограм ненародженої дитини, легально куплений в клініці абортів в Китаї, коштує 70 доларів. Пересланий красуням у Франції, Німеччині, Америці, коштує 230 доларів за кілограм.

Верховний Суд Китаю дозволив у 2003 році торгівлю абортованими дітьми. Разом з шматками добре збереженого м’яса дитячого тіла ти отримаєш рецепт, як це використовувати — гриль, суп — яку хочеш версію. Навіщо? Абортувана дитина чи плід, вирваний з жіночого лона — або ж убитий відразу після народження — в деяких китайських провінціях (це не одна країна, там є провінції, як у Сполучених Штатах Північної Америки) існує закон, згідно з яким, якщо немає папірця на другу дитину, міліція ловить цих вагітних жінок по селах, затримує в лікарні, і після народження цієї дитини, на її очах убивають уколом з отрутою в голову дитину, або беруть за ніжки, в відро з водою — і топлять її. Після того тіло продають, повторю — 70 доларів за кілограм. 230 в експорті до Франції. Хто їх купує? Цілі черги! Не кажучи про те, що вальниці, як і абортованих дітей, купують косметичні фабрики, в різних країнах, тому що в дитину входять спеціальні пріони, що живлять жіночу шкіру. Прекрасно, дами, виглядаєте! Прекрасно ... мажась жиром убитих дітей.

Культура обміну: дитина сьогодні коштує — в залежності від того, де і для яких цілей — 350 тисяч дітей служить в арміях світу як раби. Вони коштували від 200 до 500 доларів. Денний заробіток командоса, найнятого якимось режимом, становить 1000 доларів. Дитина потрібен для того, щоб іти 15 метрів перед ним і розчищати шлях. Якщо буде міна, дитину рознесе на шматки. Ну і що ж — це всього-лише 200 доларів. А командос зможе йти далі. Діти також фантастичні вбивці. Адже дитина абсолютно не усвідомлює, він страшенно дурний в питаннях сенсу життя, і саме тому дитина так легко красиво помирає — примирений, вистачить насправді зовсім небагатьох слів, щоб його примирити зі смертю.

У кожному разі, діти, 350 тисяч дітей, куплених арміями. В основному, Азія, але також Африка. У наш час найбільша кількість рабів за всю історію людства. Як ідеальні фарисеї, ми можемо кривлятися над книгою «Будинок дядька Тома». Це було свинство — протягом 4 століть з Африки в Америку привезено близько 12 мільйонів рабів. А у нас сьогодні, зараз, згідно з даними ООН, близько 200 мільйонів рабів! Ми навіть не знаємо, коли День Рабства, тому що нам це абсолютно все одно. Протягом 4 століть — 12 мільйонів. Ціна раба тоді, в перекладі на сьогоднішні гроші, становила близько 40 000 доларів. Дійсно, господар міг його хоч вбити. За тим же принципом, як ти міг би розламати молотком свою власну машину за 40 000 доларів. У тебе є на це право? Є! Це був жах, кошмар, це було нерозумно і неймовірно. Але 40 000 доларів розламав, якщо хотів. Стільки коштував раб. А сьогодні? Залежить від того, де. Християнин, спійманий мусульманами в Судані вартий ледве 50 доларів. Найдешевша людина в історії світу. 50 доларів ... За те, що тримав у руці хрестик, за те, що у нього була Біблія, за те, що в його будинку або наметі була Біблія ... або і молитовник християнський. За це його можна без суду продати на ярмарку як раба. Держава офіційно забороняє, але процедура триває — це тисячі спійманих рабів, у присутності поліції йому заглядають у зуби, дивляться, в який він кондиції, і продають за 50 доларів. Звичайно ж, ідеальні фарисеї з Wall Street або з інших частин світу не дозволяють викуповувати цих рабів, тому що це розвиває процедуру. Тому світські змовилися — англійці, англіканська церква, і збирають під церквами пожертвування, їдуть туди і ведуть нелегальні трансакції викупу цих рабів, отримуючи від торговців гарантію, що вдруге цю жінку, цю дитину, не будуть більше продавати. Але кого це хвилює? Кого це хвилює??? 50 доларів коштує християнин в Судані.

Гроші стали новим богом. І це зовсім не прихована правда. Це всім помітно, це очевидно ... Я кажу журналістам на лекціях: Я ніколи не повірю вашим газетам, вашим теле-програмам я ніколи не повірю, поки ви не будете кожного номера газети, щоденника починати від найбільш важливої інформації: Вчора через голоду та відчуження світу померло 100 тисяч осіб, у тому числі близько 70 тисяч дітей. Це більше, ніж приносила жертв Друга світова війна за один день, включаючи табори і солдатів.

Не повірю! Тому що що ви робите — плювати ви хотіли на цю трагедію сучасного світу! 100 тисяч в день помирає від голоду! Земля, на якій ми живемо, в стані при використанні сьогоднішніх технологій, при нормальному її використанні, прогодувати 18 мільярдів людей. А нас майже 7 мільярдів майже. Отже ... Але яке нам до того діло? У нас дуже великі й термінові інші потреби. Ми на косметику витрачаємо більше, ніж людям потрібно для життя. З одного смітника американського міста — з одного смітника (!), СМІТНИКА (!) Американського міста — можна прогодувати ідентичного розміру голодуюче місто в Африці чи в Азії. Стільки ми викидаємо продуктів харчування ... 100-тисячне місто — 100 тисяч нагодованих могли бути десь там ... На саме тільки лікування ожиріння американок, які переїли, і це їм пошкодило, доводиться витратити більше грошей, ніж на те, щоб прогодувати всю Індію — більше мільярда людей. Одне тільки лікування ожиріння та ідіотського ожиріння людини американця — в основному, американських жінок.

Це така культура! Що в ній важливо? Ха! Тут проводив чудовий аналіз Бенедикт 16. До чого вона приводить, ця культура обміну? Вона призводить до того, як це окреслив кардинал Рацингер, а потім повторив кілька разів папа римський Бенедикт XVI, що «там, де зникає метафізична сфера, то найголовнішою проблемою для людей стає легкий сон та хороше травлення». Це єдині проблеми тих людей. А ви не помітили, як в теле-передачах все готують? Ніщо інше не існує, окрім корита! Корито, корито, корито, корито ... Ніяких проблем у вихованні дитини, партнерських, подружніх ... або якихось інших, окрім корита. Ніхто не обгрунтовує, що ж це відбувається. Ортократія — це правління на основі харчування. Потрібно зацікавити їх коритом. Штаудингер колись писав: «Постав свиню біля корита і вона розпливеться від захвату!» Так і роблять. Сьогодні ... Культура обміну стирає духовну сферу. Ніщо духовне не має значення! А чого це мені будуть нісенітниці молоти якісь? Якісь конференції? Лекції?! Так що він знає! Та скільки він заробляє? Нічого, бачите. А хто заробляє — той і має повагу. Ось так ... Саме так.

Різні види цього типу культури дуже багато. Про що ми найчастіше говоримо, якщо не про такі речі? І про що ми дбаємо, що не про такі речі? Більш важливо від того, що хтось чогось не прочитав, є те, що у нього чогось немає. Що йому до того, щоб дивитися якісь нові фільми, читати якусь книгу або про щось думати .. Кого це ще хвилює? У школі не з ким порозмовляти на тему того, що таке любов, або про вірші любовних порассказивать, а про містичні — тим більше. Ви знаєте, вони не розуміють, навіщо цей дурний самаритянин зайнявся цим побитим людиною. Тому що Євангеліє вони теж вчаться. Може, він був щось комусь винен! Може, він у справі отримав, бо чіплявся до когось в місті? Вони не знають, навіщо витрачати час і гроші — так як, в принципі, потрібно було й заплатити за обслуговування цього побитого. Вони не розуміють. І кому це поясниш?

Дорогі мої, матеріальна сфера так домінує ... Звичайно, ми запитуємо, яке є протиотрута на культуру обміну. Це вірність. Вірність! Все можна було продати, правда? Питання тільки в тому, за які привілеї. СБ про це знали. Продавали паспорт, дозвіл на виїзд, збереження таємниці про гомосексуалізм, про ліві позашлюбні зв’язки. Все просто — вистачало тільки, щоб був гачок на людину. І кожного можна було продати. Або також більшу кількість грошей — він отримував 4000 злотих, як священик-донощик. Письменник право додруковує до книг, дуже хороших, коли шахтар заробляв 300 злотих.

Різних видів цього типу культури дуже багато. Про що ми найчастіше говоримо, якщо не про такі речі? І про що ми дбаємо, що не про такі речі? Більш важливо від того, що хтось чогось не прочитав, є те, що у нього чогось немає. Що йому до того, щоб дивитися якісь нові фільми, читати якусь книгу або про щось думати .. Кого це ще хвилює? У школі ні з ким порозмовляти на тему того, що таке любов, або вірші любовні порозказувати, а про містичні — тим більше. Ви знаєте, вони не розуміють, навіщо цей дурний самарянин зайнявся цією побитою людиною. Тому що Євангеліє вони теж вчаться. Може, він був щось комусь винен! Може, він у справі отримав, бо чіплявся до когось в місті? Вони не знають, навіщо витрачати час і гроші — так як, в принципі, потрібно було й заплатити за обслуговування цього побитого. Вони не розуміють. І кому це поясниш?

Дитина знає, що вона краща від сусіднього дитини, тому що у нього кращі шмотки, фірмові. А які у нього комп’ютерні програми! А який же він дурний! .. Те, який він дурний, нікого не хвилює. Бабуся йому ще додасть, щоб був ще дурніший. Але це вже результат іншої культури. Точніше, іншого аспекту культури ...

Переклад: Дмитро Тирусь

Джерело: www.family-institute.org.ua


пʼятниця, 20 червня 2014 р.

Внутрішній голос – cумління

                           
                                                                             



 Внутрішній голос — cумління 

Окружне послання єпископа Клауса Кюнґа (дієцезія Фельдкірх, Австрія)

ЗМІСТ


Що таке сумління?

Звідки беруться відмінності?

Кожен повинен вирішувати згідно зі своїм сумлінням!?

Відкритість до істини

Правильне сумління

Хибне сумління

Формування сумління — завдання на все життя


Я в моїм серці сховав Твоє слово, щоб не згрішити проти Тебе (Пс 119. 11)

Дорогі брати і сестри у Христі!

В людині є внутрішній голос, який заохочує її до певних дій і способів поведінки, або ж застерігає її: «Це ти повинен робити, а це — ні», а після здійснення вчинку хвалить, або ж докоряє їй: «Це ти зробив правильно, а це ти не повинен був робити». Цей голос — голос сумління.

Ми не можемо заглянути всередину людини, і все ж ми знаємо, що цей внутрішній голос реагує у кожній людині не з однаковою силою й не однаковим чином. Є люди з чутливим сумлінням, і такі, в кого сумління огрубіло. Сумління може бути надміру лякливим, навіть хворобливим, або ж — явно «без скрупулів». Хтось може також діяти помиляючись, думаючи, що те, що він чинить — добре, хоча воно насправді зле.

Що таке сумління?

Чи сумління є просто наслідком наших спадкових задатків, виховання й довкілля? Чи воно є питанням розумової здатності або певним типом інтуїтивного, внутрішнього відчуття, яке в різних життєвих ситуаціях дає нам змогу «пізнати», що правильне, а що — хибне?

Другий Ватиканський Собор навчає: «Сумління є найінтимнішим і найпотаємнішим центром людини, святилищем, у якому вона є сама з Богом і де Його голос промовляє» (Радість і надія, 16).

Сумління походить з творчого акту Бога. Бог вклав у наше єство і у все творіння певну закономірність. Вона пов’язана з нашою здатністю пізнавати і воліти. Певно, що наставництво, отримане в отчому домі та школі, відіграє тут велику роль, як і наша власна поведінка. Велике значення для розкриття сумління має своєрідність нашого стосунку до Бога, конкретно — нашого «уявлення» про Бога та наш спосіб життя, який з нього випливає.

Звідки беруться відмінності?

Мабуть усі ми принагідно мали досвід у нас самих, як сумління може змінюватися. Звернення до Бога, до Священного Писання після глибшого опам’ятання, що настало з якої-небудь причини, може відкрити очі. Ми тоді раптом відкриваємо те, чого ми ніколи або довший час не зауважували. Ми пізнаємо прихильність Бога, Його очікування і надії, очікування інших, помилки, що їх ми допустилися; упущення, що час від часу стаються, і т.д. Сумління починає ставати чутливішим або взагалі прокидатися.

Протягом років ми деколи також констатували, що наше сумління огрубіло. До злого звикають надто легко. Механізми самовиправдання або поверховість можуть довести до того, що сумління — звичайно, до якоїсь певної міри — «засинає». Деякі помилки, що їх ми раніше вважали вагомими, розглядаємо як незначні, або й узагалі не помічаємо; багато-що витісняємо в підсвідомість або «перекриваємо» різноманітними аргументами. Через перевантаженість або особливі обставини ми вважаємо себе виправданими і т.д. — Сумління можна формувати, також і переформовувати.

Кожен повинен вирішувати згідно зі своїм сумлінням!?



Особливо щодо спірних питань можна в останні роки часто почути повчання: «Це повинен кожен вирішувати сам згідно зі своїм сумлінням». Такий підхід вважають навіть виявом зрілості християнина. Сумління, отже, є найвищою інстанцією моральної діяльності. Як це потрібно розуміти?

Зрілість не може означати, що коже сам встановлює, що правильне, а що — хибне. Псалом каже: «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!» (Пс 53, 2), а в іншому місці: «Та й говорять: Не бачить Господь, і не завважить Бог Яковів...» (Пс 94, 7). Це — одна з основних спокус людини: зробити себе остаточним суддею правди, або ж вчинити безглузду спробу пристосувати не життя до віри, а віру до життя.

Було й залишається далекоглядним те, чого навчав кардинал Ньюман більш як 100 років тому: «Якщо люди захищають права сумління, то вони зовсім не мають на увазі права Творця, ані не зобов’язання створінь супроти Нього в думках і вчинках; вони радше розуміють під цим право говорити, думати, писати і діяти так, як це відповідає їхньому судженню чи настрою, не мислячи при цьому жодним чином про Бога» (Церква і сумління, 63). Однак, гідність сумління полягає в тому, щоби бути місцем, у якому Бог промовляє до людини. Словами ІІ Ватиканського Собору: «Чим більше утверджується правильне сумління, тим більше соби і групи відвертаються від сліпої сваволі й намагаються орієнтуватися на об’єктивні норми моральності».

Сьогодні нерідко буває, що хтось, хто у якій-небудь сфері поводиться в явній суперечності до Божих Заповідей (тут може йтися про важливі питання), виправдовує себе словами: «Я можу це узгодити з моїм сумлінням», так, неначе це було б достатнім й дійсно виправдальним обґрунтуванням.

Відкритість до істини

Папа Іван Павло ІІ сказав єпископам Австрії: «Як око не може відмовитися від світла, так і сумління не може відмовитися від правди» (Іван Павло ІІ, Промова до єпископів у Зальцбурзі, 1988). Сумління не є самодержавним творцем норм. Воно відкрите до правди, тобто — до пізнання Заповіді. В новому Катехизмі це виражено так: «Моральне сумління є судом розуму, через який людина пізнає моральну якість конкретного вчинку, що його виконуватиме, тепер виконує чи виконала. У всьому, що людина робить і говорить, вона повинна йти за тим, про що вона знає, що воно є правдивим і чесним. Саме через суд своєї совісті людина сприймає й пізнає накази Божого Закону» (Катехизм Католицької Церкви, 1778).

Це не вистачає, що хтось особисто переконаний у правильності вчинку, якщо він одночасно не перевіряє його узгодженість з Божими Заповідями. Інакше, — як це колись показав кардинал Ратцінґер, — були б виправдані, наприклад, також і злочини націонал-соціалізму, якщо ті, хто їх вчинив, були переконані у правильності своїх дій.

Правильне сумління

Правильне сумління — той суд розуму, який орієнтується на Боже Слово (або ж на справжнє буття людиною) ставить за передумову пошук правди. Святий Августин навчав: «Увійди в своє сумління, його запитуй! ... Увійдіть, отже, браття, у вашу внутрішність! Й у всьому, що ви чините, дивіться, щоби Бог був вашим свідком!» (Св. Августин. Коментар на Послання Йоана, 8, 9). Отож, перша передумова для осягнення правильного сумління полягає в тому, щоби увійти в себе, або ж звернутися до Бога, замислитися над тим, чого навчає Священне Писання, зокрема — у тому значенні, у якому його розуміє Церква. Сьогодні не завжди легко впізнати те, що правильне, тому що існує велика плутанина думок та вражає розмаїття способів життя. Щоправда, ми не повинні закривати очі на те, що й від самого початку не бракувало плутанини. Христос сам про це попередив і ще апостоли на неї скаржилися. Тому основним імпульсом для написання Катехизму Католицької Церкви був намір подати орієнтири, чинні для сьогодення.

Окрім того, деколи у важких питаннях необхідно спитати поради осіб, які вірні Богові й перебувають у зв’язку з Ним (єдність з Римським Архиєреєм є при тому важливим знаком). Однак, це не звільняє нас від нашої власної відповідальності.

У цьому відношенні потрібно пам’ятати, що ми, — якщо цього захочемо, — з певністю й легко знайдемо осіб, які потверджуватимуть нас у збоченій поведінці, хибно втішатимуть і не говоритимуть правди, тому що вони не хочуть нас зранити, або так само, як і ми, не дуже дбають про послідовне наслідування Христа. Добрих пастирів знайти нелегко. Христос є Добрий Пастир, і добрими пастирями є ті, хто перебуває в єдності з Ним.

Врешті, ми самі повинні нести відповідальність за наше мислення, мовлення і діяння, й ніхто не може позбавити нас цієї остаточної відповідальності.

Хибне сумління

У певному випадку може статися, що ми, помимо найкращих зусиль й задіяння найкращих засобів — молитви, роздумувань над Господніми повчаннями й пошуку порад — можемо дійти до хибного судження і при тому не обтяжити себе провиною, тому що ми діємо в добрій вірі. Однак, в інших випадках це не так. Причина помилки може лежати глибше, бо ми, наприклад, не подбали про необхідне релігійне наставництво, або нам бракує релігійного життя. Провина може бути навіть більшою, якщо те, що є помилковим, вже більше таким не сприймається, якщо хтось свідомо й гордовито залишається глухим на повчання Священного Писання, або на вислови Учительського Уряду Церкви, які на Священне Писання спираються.

Ми мусимо усвідомлювати ще й таке: Для того, щоб здобути правильне формування сумління, надзвичайно важливо намагатися застосовувати на ділі те, що ми пізнали як правильне у молитві, в розмові з Богом чи іншими. Святий Яків нагадує: «Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи» (Як 1, 22). Сліпці у Священному Писанні є образом духовної сліпоти, що її в людині спричиняє гріх. Псалмопівець як представник всього людства, що тужить за Месією, молиться: «Пошли Своє світло та правду Свою, вони мене будуть провадити, вони запровадять мене до Твоєї святої гори та до місць пробування Твого» (Пс 43, 3). Він молиться тут в покорі й усвідомленні власної неспроможності про Божу допомогу, а Новий Завіт сповіщає нам: «Благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа» (Ів 1, 17). «Бог хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1 Тим 2, 4). Благодать і правда є плодами діла Відкуплення. Тому надзвичайно важливо отримувати плоди Відкуплення й навертатися шляхом прийняття Святих Таїнств, зокрема — Таїнства Покаяння. Ми не повинні звикати до зла, не повинні виправдовувати самих себе, а мусимо бажати й дозволити, щоби Христос нас оправдав — через прощення гріхів. Зміцнені Його благодаттю, ми — в намаганні слідувати за Його словом — можемо розпочинати знову й знову та осягнути витривалість, не дозволяючи темряві заволодіти нами.

Формування сумління — завдання на все життя

Якими ж є відповідні засоби для формування живого, чутливого сумління? Важливою є регулярна, особиста молитва, у якій ми з усім нашим життям та всіма його сферами знову й знову постаємо перед Богом, прагнемо пізнати Його святу волю й просимо Його допомоги. Далі, дуже суттєвим є читання Священного Писання та відповідних добрих книжок, у яких неспотворено представлене вчення віри та моралі, й невіддільно пов’язане з цим конкретне намагання духовно зростати у власному мисленні, мовленні та поведінці. Окрім того, для цілеспрямованих християн необхідним є щоденний іспит сумління, й дуже стане у пригоді регулярна участь у Таїнстві Покаяння, по можливості пов’язана з духовним наставництвом.

В Катехизмі Католицької Церкви ці важливі пункти влучно підсумовані: «У формуванні сумління Слово Боже є світлом нашої дороги; нам необхідно засвоїти його через віру і молитву, ввести його у практику. Нам ще треба перевіряти наше сумління, вдивляючись у Хрест Господній. Нас підтримують дари Святого Духа, допомагають свідчення або поради інших людей; нас веде авторитетне вчення Церкви» (Катехизм Католицької Церкви, 1785).

Правильне формування сумління чинить нас не лякливими, а радісними, веде до витривалих зусиль та приносить мир. Нехай це буде дано нам усім! Цього бажає з цілого серця

+ Клаус Кюнґ

З німецької переклав Петро Гусак

Джерело: www.family-institute.org.ua