Останні дні життя блаженного Максима Семенова !

                                                    
                                                     

                                                     
                                                    В обличчі Христа я бачу Максима

                                
                                                          Максим з Святим Письмом
                                                       
                                                       

                       

Ми вже з Максимом чотири роки провчилися разом в одній групі . Кожен з нас мав плани на майбутнє. Дехто планував поступати в магістратуру, дехто хотів далі продовжувати навчання в інших університетах, а дехто взагалі хотів працювати. Максим планував відразу все - поїхати  до Тайланду, заробити грошей для того, щоб одружитися з Надею, поступити там на навчання в магістратуру, а також свідчити Євангеліє та місіонорувати за кордоном.

   Він зустрічався з Надею вже два роки. Вони кохали одне одного і були щасливі. Максим хотів одружитися, бо вважав, що справжнім чоловіком є віруючий християнин – протилежність слабкому християнину (цей тип християнина гарно розкриткикований Ніцше). Справжній християнин живе вірою в Живого Бога. На його думку практикуючий християнин не живе безшлюбним співжиттям, не є геєм, трансвеститотом або бісексуалом, а також стоїть на позиціях за життя, тому є проти абортів, а головне має тверді християнські переконання без жодного компромісу зі злом. У цьому проявляється його мужність.
                                                           

                                        
                                            Максим з дівчиною Надею

    Цікаво,що Максим мав намір стати монахом,але зустрівши Надю вирішив на ній одружитися  і на її запитання – «А як же Церква ?»  - не вагаючись  відповів – «Ти моя Церква» (очевидно він мав на увазі, згідно вчення Церкви сім'я є домашньою Церквою).

  Про свою майбутню подорож до Тайланду Максим почав говорити з квітня місяця 2012 року. Він говорив про двояку причину своєї подорожі. Першою причиною було бажання заробити гроші для того щоб одружитись з Надею. Наступною причиною була та, що він мріяв проповідувати, як місіонер. Максим знав,що багато людей не пізнали Живого Бога Ісуса Христа. А як ще багато ,нажаль,навіть не чули імені Спасителя. Враховуючи вище згадані обставини,я підтримав Максима, бо знав, що це для нього буде не просто поїздка !

 Враховуючи вище згадані обставини я підтимував Максима, бо знав що це для нього буде не просто поїздка ( він мав працю на туристичній фірмі гідом). В мене все таки були певні , бо думав, що і тут можна заробити грошей на весілля та послужити міссійно. І все-ж таки в мене були пені сумніви щодо цієї поїздки, бо я думав,що і тут можна здобути грошей на весілля,та послужити міссійно. І все ж я знав,що він перебуває під Божою опікою, а щоб не трапилося залежить від Господнього Провидіння...               

                                                                              

                                                      

                                                  Максим з дівчиною Надею Недільною

    Перед відїздом Максима до Тайланду мені запам’ятався випускний та вручення дипломів бакалаврської програми. Офіційна частина його відбувалася у стінах філософсько-богословського факультету УКУ. Тоді був особливий випускний, гостем якого був видатний філософ зі світовим іменем Чарльз Тейлор. Його перекладав філософ з УКУ Петро Гусак.
                  
                                                               

                                                  
                                                            Петро Гусак

     В той день змінився декан філософсько-богословського факультету. На заміну о. Ігореві Бойкові прийшов Роман Завійський, який захистився в Оксфорді. В кінці випускного була спільна фоторафія групи з викладачами та ректором. Тоді пом’ятаю, що я купив новинку «Наукові записки УКУ з філософії» і Максим з цікавістю їх переглядав. 

                                                             

                                      
                                              Фото групи з викладачем Петром Гусаком

Далі не всі продовжили святкування випускного. Частина групи яка зібралася-Максим, Влад з Софією, Назар, Андрій і я-святкували в кафе «Дім легенд» на четвертому поверсі у кімнаті присвяченій бруківці Львова. Після цієї зустрічі ми розійшлися біля пам’ятника королю Данилу Галицькому. Це був останній момент коли я бачив Максима…
                                                             

                                    
                                                                 Максим і Назар

  На другий день він вилетів до Тайланду і мав повернутися на Україну через пів року. Ми листувалися через е-мейл. У нього добре йшли справи в Паттайї. Він багато часу проводив з християнською церквою пастора Аллана Ворлда.

   А в мене сталася прикра ситуація з маминою знайомою,яка кудись запроторила гаманець в своїй квартирі. Оскільки я там працював на компі, логічно,що підозра впала на мене. Дякую Максимові, за його підтримку через інтернет. Потім гаманець знайшовся. Без його допомоги мені було б важко пережити це непорозуміння. Ось як він зрадів, коли мене виправдали:

              Я згідний з тим, що часто невірство залежить від безграмотності...та ці люди часто і не дуже хочуть знати в чому помиляються. Якось шкода їх, таких упертих, бо, напевно, важко бути терпеливим до своїх ближніх як ти такий упертий...

       Дуже зрадів, що тебе оправдали зі всіма тими безчесними справами--це є дуже добре свідчення, що "той, хто надіється на Господа--не буде посоромлений". Завжди приємно знати, що Господь на твоїй стороні і Він вболіває за тебе, посилає тобі добрих людей, які б могли заступатися за тебе.

       Особисто я б із задоволенням побув би з ваим на лекціях---ох же ця неповторна атмосфера інтелектуального бродіння, чарівно! Хоч воно для спасіння не конче, але диплом мати є дуже корисною штукою.

         Бажаю тобі, брате, успіху у всіх твоїх справах в цьому році, в начанні, особистому житті, в дружбі!

    Завжди твій у Христі,

    Максим Семенов

  10 липня 2012 рок сталася трагедія на вул. Січових Стрільців 8.9, коли під руїнами стін загинув наш одногрупник Ілля Онопрієнко. Ця подія стала водорозділом в нашому студентському житті. Смерть ще ніколи так близько не стояла біля нас, але ми витримали цей важкий удар, бо Христос через Церкву дав нам духовну силу це пережити.
                                                 
                                                                

                                               
                                                     Максим, Надя та Ілля

    Таке враження,що нас до цих подій готували викладачі. На 4 курсі о.диякон Олег Кіндій викладав “Есхатологію”. Пара була на тему смерті. викладач демонстрував уривки з фільмів про смерть. Памятяю, що тоді ми бачили такі уривоки з фільмів “Злочин і кара”,”Майстер і Маргарита” та найбільш вражаючий уривок з фільму “Відстрілюючи собак”. Помітно було,що він особливо вразив Максима та Іллю та загалом всіх присутніх на лекції богословів та семінаристів. В цьому фільмі йдеться про геноцид, який є хронологічно найближчим до нашого часу. Там на очах у всього світу на миротворчій місії ООН було здійснено геноцид у Руанді. Було здійснено вбивство близько 200 тис. мирного населення. Викладач нам задав на основі цих фільмів написати роздуми про смерть. Ніхто не задумувався,що найближчим часом ці роздуми стануть наскільки актуальними. 
                                                    

Також п.Сохань вела “методику викладання християнської етики”. Кожен з нас мав провести урок спершу на парах “методиик”, а потім у шолах. Ми з Максом були на практиці в гімназії по вул. Кирила і Методія разом з Софією, Владом , а також семінаристами, які двічі проводили пару на тему смерті. На мене особливе враження справило відео лекції-презентації в якому вже тоді покійний Стів Джобс перед випускниками коледжу говорив, щоб вони пом’ятали про смерть. Максим допомагав в презентації цієї лекції у гімназії. Я думаю, що ці слова закарбувалися в наших серцях.

   Загибель Іллі стала для нас великим шоком. Назар повідомив про це Максима е-мейлом і він відповів “Моє серце плаче!”. Ніхто й гадки не мав,що вже в  вересні  станеться прикра трагедія з Максимом. Коли одногрупник Роман Назаренко передав через викладача о. Ореста Демко цю сумну звістку, він припинив читати лекцію і далі відправляв молебень за упокій душі Максима. Я дуже вдячний викладачеві, що у такий спосіб, в такій невимовно важкій ситуації він зумів підтримати студентів. Пізніше було нам повідомлено, що ввечері до каплиці УКУ на Хуторівці доправлять тіло Максима.

    Варто пригадати обставини його загибелі. Максим працював офіс менеджером на туристичній фірмі “Сайяма Трайвел” у Тайланді. Цим бізнесом займається російська мафія. Макс там встигав працювати та служити Господу. Ось, що він писав мені про це: 
              

                Я дуже хочу бути відкритим на те, щоб Бог робив через мене дива, але почуваюся перевантаженим обов"язками, новими враженнями, тому якось не встигаю слідкувати за Богом, як не дивно----він самий важливий, а сил і часу на нього якраз не знаходжу...ганебно якось.

      Далі Максима перевели на роботу на о.Пхукет на більш вигідних умовах:

      Нового--багато, мене перевели в інше місце роботи--на острів на півдні країни, тепер живу недалеко від пляжу. Тут дуже гарна природа і милі місцеві люди, а також працівники фірми на багато привітніші.

  Там він взяв на прокат скутер в якого були несправлені гальма. На ньому він здійснив невеличку аварію, після чого вирішив негайно повернутися в Україну. Ніхто з групи не знав.що він прилітає до Києва.
                                                            

                               
                    Останнє фото Максима, яке він зняв подорозі до Тайланду                               

     В листі до свого товариша Юри Леськіва він звертався з проханням зустріти його в Бориспілі в 11.20. Оскільки в Києві проживає давня подруга, а в минулому однокласниця Максима Марта Цвенгрош. Його мама попросила щоб вона допомогла йому пересісти на швидкісний потяг до Львова о 18.20. Неочікувано Марта повідомила п.Зоряну близько 14.00, що вони заходять до її помешкання. Це була квартира, яку вона орендувала разом зі своєю подругою Аліною, яка займалася сумнівним бізнесом. 
                                                    

                                             
                                                 Максим на Майдані незалежності 
                                                     (колись задовго до цих подій)

     Мама і гадки не мала, що близька подруга з 1994 року може покинути його на чужій квартирі з невідомими людьми і що це може нести смертельну небезпеку. Адже Марта обіцяла п. Зоряні звільнитися з роботи, так як ця зустріч займе вже цілий день. Дивно, що Марта також не пам’ятала про що говорила з Максимом о 17.06 перед його виходом до таксі, хоча розмова тривала близько 2 хв. Коли Максим виносив речі до таксі за її повідомленням  і намагався закрити квартиру Марти сталося те, що вона свідомо приховує, вступивши в злочинний зговір зі слідчим. Лише через 3 години вони повідомили маму про те, що Максим потрапив до лікарні з важкими тупими травмами грудей і живота і перебуває на операції. Також Марта не використала кошти, які були при ньому для того щоб надати в повному обсязі допомогу своєму товаришеві, незважаючи на те що мама просила її про це. Цинізмом переповнена істерику Марти Цвенгрош на запитання матері про те що сталося: “Чого Ви мене про нього питаєте, що вам то тепер дасть?”.  Присутня на похороні мати Марти п.Орися підтримуючи солідарність зі своєю дочкою заявила, що я тобі нічого казати не буду вбитій горем мамі. Тут нагадалися слова Максима перед відїздом, що Марта стала нервовою і це вже зовсім не та шкільна подруга. Важко повірити як так звана подруга перенесла на іншу квартиру Максимові речі з метою заплутати сліди злочину ввести в оману маму Максима та наречену Надійку, які в розпачі приїхали до Києва.            

                                                                          
                                                                   

                                                      

                                                             Максим і Вадик

  Колись казав Сократ, що краще самому потерпіти від несправедливості чим її вчинити (див. Платон «Горгій»). Максим якраз загинув від цієї несправедливості. Щодо винуватців його смерті, то вони самі перебувають у стані самознищення. Бо той хто чинить зло і не кається, той сам себе знищує. Він собі і іншим людям творить простір смерті, а також він сам собі творить ад сам себе придрікає на вічні страждання. Людина яка не кається, а далі фарисействує сама з себе робе «кукіль», який буде горіти в пеклі. Тому цих людей можна тільки жаліти. Ми не маємо права їх судити. Так ці вбивці мусять сісти в тюрму, але ми маємо молитися за їхнє розкаяння. Є вищий Суддя, як писав Лермонтов: «Ему судья лиш Бог да совесть». Я не прагну, щоб карали кожного за принципом «Око за око, зуб за зуб…», але щоб ті люди покаялись. Не тримаю на них зла. Прагну, щоб вони спокутували свою провину. Якщо вони не спокутують свій гріх, то вони і далі будуть жити у вогняній геєні, яку вони самі собі створили (пор. Клайв Стейпл Льюїс «Велике розлучення»). 
                                                         
                                                                     

                                       
                                          Максим з Вадіком, п.Марією та Марічкою

 Тепер варто повернутися читачам цього життя святого до того дня, коли нам на парі була оголошена ця прикра новина. Сказала, що Максима привезуть у вечері до каплиці філософсько-богословського факультету. Цілу ніч ми читали перед ним псалтир (для чого читають псалтир над померлими було б слушно б нагадати). Мені нарешті розкрилася суть чину похорону у всій повноті. Я навіть коли ховали Іллю його так глибоко не зрозумів. Та й цей похорон пролив світло на похорон Іллі та всі минулі.       
 

   Під час читання псалтиря я зрозумів, що який я є сильно грішний. Лише з Богом ми переможемо гріх та він нас захистить від інших грішників. В псалмах Бог постає нам як Отець-Батько-Утішитель і нарешті Спаситель-Христос. «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть Подолав і тим, що в гробах життя Дарував». 

   Як казав нам нам викладач есхатології о. диякон Олег Кіндій, що чин похорону та всі похоронні обряди, проповіді є складені насамперед для живих. Церква таким чином вказує на Воскресіння. Вона нас закликає, щоб ми покаялися, а перед смертю ми всі рівні. Тому похорон будь-якої людини нам вказує на Христа.
                                                                 

                                 
                                                Максим, я і сестра (м. Хотин)

    Макс був тою людиною, яка зробила багато доброго і осяяла весь світ своєю святістю. Пом’ятаю як він співав на богослужіннях методиської Церкви у Львові такі слова «Святості, святості бажаю я…». Також він перед смертю свою сторінку назвав Святий Семьон. Він її справді бажав та нею жив. Нажаль багато людей не хочуть жити у Божій Святості, бо лише Він робить нас святими. Дехто творить багато зло, а хтось живе за іншим рабським принципом «Моя хата з краю і я нічого не хочу знати». Це фарисейство помітне у цитаті видатного філософа Конфуція «Не роби іншим того, що ти бажаєш, щоб не робили з тобою». Ісус закликав «Чини добро…». Колись минулий Патріарх УГКЦ Любомир Гузар сказав, що за життя він не достатньо зробив добра. Він дійсно дуже багато його зробив, але він думаю краще знаю ситуацію і в його смиренності проявляється його мудрість. Максим за своє коротке життя не просто творив добрі діла, а постійно неперервно творив їх. Він не прожив жодної зайвої хвилини…
                                                                
                                                     

  Так поховали на Личаківському цвинтарі ще одну велику людину Максима Семенова!!!

   Ми не зрозуміємо величі цієї людини, якщо не подивимся на нашу добу цілісним поглядом. Я далі не збираюсь викласти історію всього XX-першого десятиліття XXI століття. Суть доби ясна. Світ збожеволів, все переплуталось: слова, назви, імена; зло з Добром, бруд з Красою, приятелі з ворогами. Плутократію (охлократію) іменували на демократію, ошуканство на соціалізм, пекло – на рай, війну на мир, кривавих катів – на мирних реформаторів, шпигунів на державних послів, ніж у спину на співіснування. Згідний з Павлом Штепою, який у своїй книжці «Мафія і Україна» задав дуже важливі питання і дав на них ствердну відповідь:

                                                       

                                        
                                    Максим, я і Володя (Кам'янець-Подільськ)

Справді, світ перевернувся горі дном. Хто, чи що його перевернуло ? Та і за попередніх сторіч були війни, революції, пошесті, і світ дуже мінявся, але ж не перевертався гориніж. Чому перевернувся у XX ст. ? Чому тепер люди, заплющивши очі, біжать наввипередки до краю безодні ?

 Відповідь знаходимо у Св. Євангелії. Євангелист Марко оповідає, як диявольські духи вселились у свиней, а свині кинулися в море та втопилися. Люди поробилися в XX ст. свиньми, а до їхніх засвинених душ вселилися ті диявольські духи, про яких мова в Євангелії. Теперішньою мовою ці диявольські духи називаються «матеріалістичним» світоглядом.
     

  Для повного бачення плачевної ситуації в нашому світі подаю також цитату з твору Дмитра Донцова «Хрест проти диявола»:

  В країнах, розкладених матеріалізмом, замикають поняття честі, гріха, отчизни, національної й громадської солідарності, вірності рідному краєві. Вищу культуру духа в таких країнах підміняє вульгарна підробка. Замість міцної мудрості Святого Письма, модерна людина напихає собі голову глупими історіями з ілюстрованих часописів, які нічого не дають ні душі, ні думці. Замість дивитися на морально-будуючи образи Діви Марії або святих, взірців непохитної віри, душевної твердості, мужнього героїзму, – модерна людина оглядає в магазинах світлини боксерів, вбивць, гангстерів і повій; світлини їх менеджерів, з огрядним черевом і глупою усмішкою на звірячому обличчі. Замість музики Бортнянського, Моцарта, Бетховена, вияву одвічної туги людської душі за Вічним, музики, яка ушляхетнює душу, – прислухається модерна людина до варварського вереску джаз-банди, що роздражнює найнижчі інстинкти людської істоти, запаморочуючи мозок, вбиваючи думку. Очманіла від так званої модерної цивілізації, сучасна людина взагалі перестає розуміти, що таке культура духа, культура характеру; перестає розуміти різницю між культурою і цивілізацією. Не знаючи ні Платона, ні Аристотеля, ні Данта, ні отців Церкви, – така людина уважає себе за дуже культурну, коли має комфортний туалет, авто й радіо...

                                                                       

                                                       
                                                       Максим приймає Євхаристію

    Видно що світ починає вже нагадувати Содом і Гомору з новітньою гендерною революцією та Римську язичницьку жорстоку імперію, якої деспотизм унаслідували Росія, Більдельберський клуб та Євросоюз. Зловісним навіть є не саме зло, а байдужість суспільства до зла. Те, що називалось тепер Людиною, зникло в XX ст. Людську істоту з подобизною Божою заступили хмари великих, малих і середніх ленінців, гітлерівців, рузвельтів, путінів та інших людей з пустою душею. 

                                                

                                  
                                                                 Зліва малий Максим

   На тлі цієї епохи Максим був наскільки великою Людиною. Він своє життя присвятив повністю Христові. Світ його ловив, але не впіймав. Він переборов тіж самі спокуси, що й Ісус в пустелі. Він діяв незважаючи на обставини і все життя йшов проти течії. Легше сказати де Максим не був, чим розповісти про всі місця де він був. З своєю обмеженістю він діяв необмежено. Все його життя було великою Молитвою. Він жив неперервною Молитвою. Пом’ятаю, що за своє навчання в УКУ він був на майже на всіх богослужіннях. Він міг підтримати в тяжку хвилину і помножити радість. Він перетворював простий сміх на Радість. Він осяяв цей гріховний світ. Святий Семьон своїм щирим серцем привів людей до Христа та вказав на їхню справжню Людську гідність. Думаю не випадково йому дали ім’я Максим. Бо у його особі святість набрала максимальної потужності. Всі чесноти у ньому сповнилися. Коли він помер, то насправді смерть стала його новим народженням. Так народився на Небі Святий Семьон. Але про моє знайомство з ним та його навчання в університеті я напишу пізніше. Раджу почитати також мої минулі спогади про Максима, які я зберіг у своєму блозі.     
Такі християни як Максим змінюють світ. І вони виконують покликання Церкви. Бо ціллю Церкви є не тільки спасіння людей, але й спасіння й відновлення цього світу. Христос прийшов не тільки для того, щоб увірували люди, але щоб увірував світ (Йн. 17:21). Максим бувквально змінив світ - все навколо нього середовище. Він пішов від нас, але нас не покинув. Його смерть це не була поразка, але перемога. Бо він разом з Господом переміг світ (Йн. 16:33).

  P.S На рахунок виноватця вбивці і чіткої причини його смерті з часом все розкриється. Правда йде під воду, але ніколи не тоне (старе китайське прислів'я) !!!!!!

                             

                                       Скрябін "Пусти мене"
                       Мені після смерті Максима подібне сказав Бог

                   ДЕТАЛЬНІШУ ІНФОРМАЦІЮ ЧИТАЙТЕ ТУТ 

Рецензія на книгу Б. Краснікова «Оккупированная планета»

                                                                   

         


Як сказано в анотації, книга претендує бути світоглядним дослідженням про історію людської цивілізації та її майбутньої долі. Автор претендує на те, щоби висловити «біблійний, науковий та свій особистий погляд на світ, на сутність вселенської боротьби між добром і злом і на те, як ця боротьба торкнулася нашої планети», з позиції християнина. (Див. Анотація. – с. 2). Тому в подальшому я намагатимусь показати, наскільки його погляд науковий та біблійний, а також те, чи справді автор говорить з позиції християнина. Я подам також методологічні зауваження до книги.

При першому ознайомленні з книгою стає помітно, що вона – «про все»: у ній заторкується стільки тем – від питання про до- і післяпотопні зниклі цивілізації і до есхатології, – що вони могли б лягти в основу цілого ряду ґрунтовніших наукових публікацій. Тому вже цей факт спонукає замислитися щодо наукового характеру видання: адже щоби вмістити ці теми на 384 сторінках, потрібно присвятити розглядові кожної з них всього по декілька сторінок (найчастіше – 6-7, найбільше – 25). При ближчому розгляді це враження підтверджується: серйозні теми розлядаються поверхово й уривчасто. Тому це видання не можна класифікувати як наукове чи навіть як науково-популярне: воно радше поверхово-інформативне, розраховане на читача, який раніше не мав змоги ознайомитися з обговорюваними темами.

Потрібно віддати авторові належне: він заторкує цілий ряд питань, що їх не часто піднімають в українських наукових колах та в середовищі традиційних Церков. (Відповіді на ці запитання згаданим колам та середовищам раніше чи пізніше доведеться давати). Заслугою автора є й те, що він оглядово охоплює велику кількість сучасних наукових даних та фактів, підкріплюючи свої твердження посиланнями на цілий ряд наукових та науково-популярних видань (таких, як видання Московського видавництва «Вече» чи журналів типу Atlantis Rising). Певну кількість інформації включно з ілюстраціями автор взяв із фільмів швейцарського письменника, уфолога й теоретика палеоконтактів Еріха фон Денікена «Спогади про майбутнє» (1970)1 та «Тайни богів» (1976)2. Перевірка цих даних як результатів археологічних, астрономічних та культурологічних досліджень вартувала б уваги, однак для цієї рецензії я приймаю їх як достовірні. Наприклад, автор слушно критикує теорію еволюції як хибну парадигму (с. 240-253; 315-340) та пропонує вірогідну гіпотезу раптового глобального похолодніння та всесвітнього потопу (глава 4, с. 87-134).

Проблематичність цього видання, таким чином, полягає не в наукових даних, а в їх інтерпретації. Справа в тому, що як світоглядну парадигму автор a priori приймає теологію Адвентистів сьомого дня (АСД) й використовує наукові дані для підтвердження її положень. Таким чином, ціла книга має побудову порочного кола в аргументації (circulus vitiosus): відповіді беруться з теології АСД і вони відомі наперед, а наукові дані інтерпретуються таким чином, щоби вони підтверджували ці відповіді. З тієї самої причини в автора немає чіткого розрізнення між емпіричною наукою (методами якої є спостереження, ствердження реальності досліджуваних фактів та наступна індукція з метою формулювання загальних правил, які діють у сфері спостережуваного світу) та теологією, яка повинна базуватися на Божому одкровенні, й відповіді часто змішані: не довівши наукову аргументацію до кінця, автор перестрибує в теологію (а саме, в теологію АСД) й дає відповіді з позанаукового контексту. Тому, щоби належно оцінити висловлені автором твердження, я буду вдаватися й до богословської критики.

                                         
                                                     Рецензія на книгу Б. Краснікова «Оккупированная планета»


Однією з ключових проблем (є ще й інші) теології АСД є невизнання нематеріальної дійсності, для означення якої (через неспроможність людських мов) існує аналогічне поняття «духовний світ». Через те автор неминуче приходить до фізикалізму – представлення надприродної дійсності у фізичних термінах, що веде до антропоморфізму в уявленнях про Бога і ангелів: автор приписує їм тіла (с. 19 і далі), бо ж, за уявленнями АСД не існує іншої реальності, крім матеріальної (за відсутності розрізнення між духовною та матеріальною дійсністю вчення АСД виявляється прихованим матеріалізмом). Й щоби якимось чином показати відмінність цих «тіл» від людських, автор вдається до міфологізованого розуміння плазми, розраховуючи на те, що читачі не конче знають, що це таке. Насправді плазма – це четвертий агрегатний стан матерії (поряд з твердим, рідким та газоподібним), сутність якого – частково чи повністю іонізований газ. При повній іонізації плазма – це ядра атомів, «обідрані» з електронів, та середовище електронів, які стали вільними. Тому плазма надзвичайно електропровідна, вона є тією «речовиною», з якої складаються електричні розряди, електрична дуга чи кульові блискавки, що їх автор прирівнює до ангельських тіл та до «позаземних світів» (с. 23 і далі). (Насправді, кульові блискавки вибухають або гаснуть і так припиняють своє існування. Їх ловить громовідвід і вони сходять в землю як звичайний електричний заряд). З онтологічного та аксіологічного погляду плазма є нижчим типом буття, ніж біоорганічний світ з його необхідною, нередукованою складністю, й немає жодних підстав приписувати її ангелам, чи тим більше – Особам Пресвятої Тройці3. Дальше – більше. Замість розуміти Бога як суто духовне, нематеріальне, абсолютне, безмежне, всемогутнє і всюдиприсутнє Єство, автор, приписавши Богові «плазмоїдне тіло», локалізує Бога у просторі, говорячи, що Божий престол перебуває в сузір’ї Оріон4 (як це нагадує наївно-язичеські уявлення вавилонян і греків, які називали сузір’я іменами своїх «божеств», чи вважали їх «божествами»!), внаслідок чого розуміє Бога як скінченне й обмежене антропоморфне єство5, й до того – у фізикалістський, матеріалістичний спосіб. Замість розуміти ангелів як суто духовні, нематеріальні особові єства, автор, приписавши їм «плазмоїдні тіла», перетворює їх у фізичні істоти, теж локалізовані у просторі, що їх за певних умов можна емпірично спостерігати. Звідси – один крок до ототожнення їх з емпірично спостережуваними НЛО протягом історії. А оскільки ангели бувають Божі і падші (це автор знає із залишків Християнства, які ще збереглися в АСД), то значить й НЛО – «добрі» та «погані»: техногенно зрозумілі «армія Бога» та «армія сатани», які ведуть «велику боротьбу» за нашу планету (це нагадує «зоряні війни» з американського кінематографу). Звідси – наступний крок до інтерпретації зниклих високотехнологічних до- і післяпотопних цивілізацій як «витворів сатани», його «укріплень» та «озброєнь» на планеті Земля.

Автор не вагається прямо приписати сатані наукові і технологічні здобутки цих цивілізацій (мегалітичні будови, літальні апарати, складні медичні операції, зображені на каменях з Іки, трепанації черепів...), причому схожі здобутки наших днів автор цілком спокійно вважає досягненнями людського інтелекту, «добрими», і мабуть ними користується. Складається враження, що автор приписує сатані виникнення культури і науки як такої (с. 135-141). Приписування сатані того, що автор не може пояснити з позиції емпіричних наук (замість намагатися просунутися якомога далі у пошуку природних, наукових пояснень), я називаю «методологічним сатанізмом» і складається враження, що в АСД він не лише методологічний. Саме до такого висновку спонукають вислови на кшталт: «По различным делам Иисус и Люцифер часто бывали вместе на различных планетах и встречались с их жителями» (с. 33), а також поняття антропоморфної «равной борьбы» із заключеними між Богом і сатаною «умовами» (с. 158-160). Останнє дуже нагадує ґностицизм з його боротьбою «рівних» чи «майже рівних» по силі начал, яку ґностики запозичили із Зороастризму з його боротьбою Ормузда і Арімана. Таке розуміння «равной борьбы» суперечить словам Ісуса Христа з Євангелії від Йоана: «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (Йо 16, 33). А стосування тексту з Йо 3, 8: «Дух віє де хоче» до навіювання Богом і дияволом у рівній мірі (!) людям думок як їхніх власних (с. 159) – це цинізм і хула на Святого Духа. І виявляється, не прямі сатаністи, а інші християнські Церкви є скритим і організованим ворогом адвентистів (с. 275)...

Оскільки аргументація автора є нерозрізненою сумішшю наукових та богословських тверджень, то я змушений вдатися також і до богословської критики. Поняття Божества Ісуса Христа у теології АСД – аріянське. Це добре показує цитата з Елен Уайт, згідно з якою Отець об’явив небожителям, що «віднині, по Його волі Ісус є рівним Йому» (с. 33), тобто – а саме так навчав Арій – Отець у певному моменті в часі вчинив Ісуса рівним Собі, а значить Ісус – «не вповні Бог», що суперечить прологові Євангенгелії від Йоана – див. Йо 1, 1 і далі, та є кроком до заперечення Божества Ісуса Христа, як його здійснила наступна організація, що вийшла з Адвентистів сьомого дня, – «Свідки Єгови».

Узагалі, цілий ряд положень вчення «Свідків Єгови» вже міститься у вченні АСД (нічого дивного – адже засновник «Свідків Єгови» Чарльз Тейз Рассел був колись адвентистом). До таких положень належить твердження, що інше ім’я Ісуса Христа – Михаїл (с. 176), хоча у Посланні Юди Михаїл виразно названий архангелом (Юди 9), й таким чином до нього теж стосується розрізнення, що його проводить Послання до Євреїв між ангелами як службовими духами, та Сином (див.: Євр 1, 1-14). Узагалі, постає питання про підставу для пророчого авторитету Елен Уайт, твори якої відіграють роль «Вартової башти» Адвентистів сьомого дня: автор цитує її на одному диханні та на одному рівні значущості з Біблією і словами Ісуса Христа. Саме від Елен Уайт Адвентисти сьомого дня успадкували примітивні фізикалістські уявлення про Бога і Царство Небесне. Наведену автором цитату з Одкр 10, 8-11 про книжку, солодку в устах і гірку в животі, та про наказ пророкувати я такою підставою не вважаю: у ній нічого не говориться про Елен Уайт. Радше, її б стосувалася цитата з 1 Тм 4, 7. Її концепція «великої боротьби» – ґностична, її пізнання про Біблію – наївні.6 «Съ нѣкоторимъ умиленіемъ» я прочитав її вислів про те, що «Були часи, коли у світі залишалося всього декілька екземплярів Біблії, але Бог не допустив, щоби Його Слово зовсім щезло» (с. 237): складається враження, що пророчиця ніколи не чула про грецькі і єврейські рукописи Біблії, наприклад, про Синайський (IV ст.), Александрійський (V ст.) чи Ватиканський 1209 (IV ст.) Кодекси, й вважала доступний їй англійський текст Біблії таким, що взявся невідомо звідки у готовому вигляді, подібно як сучасні юдеї-талмудисти навчають, що Тора була передана ангелами Мойсеєві на горі Синай у готовому вигляді. Де були б сьогодні адвентисти, якби, починаючи від апостольських часів, не існувало Христової Церкви, яка зберігала, перекладала, видавала і встановлювала канонічні тексти Священного Писання? Де б адвентисти взяли тексти Біблії, якими вони зараз користуються? Такий самий підхід демонструє і автор «Оккупированной планеты», цитуючи Біблію по російському Синодальному перекладу 1876 року (зробленому на основі Єлизаветинської та Острозької Біблій) – перекладу, здійсненому ненависною йому Церквою, яку він вважає виродженою й звинувачує її у ідолопоклонстві й спіритизмі та вважає її знаменованою «начертанием зверя», бо ця Церква святкує День Христового Воскресіння – неділю. Виявляється, можна плювати на саму Церкву і водночас без докорів сумління користуватися плодом її діяльності – канонічними текстами та перекладами Біблії...

Розгляньмо щойно згадані звинувачення Православної та інших Церков: автор не завдав собі труду ближче познайомитися з вченням християнських Церков, які вшановують Марію, Матір Ісуса та святих, і моляться за померлих. Йому невтямки богословське розрізнення між θυμησις (лат. veneratio) – вшанування як давання належної відповіді на святість, та προσκινησις (лат. adoratio) – поклоніння, яке належиться тільки Богові. Тому звинувачення Католицької Церкви у тому, що вона поклоняється Марії як богині (с. 281-282) – просто неправда. (До речі, витоки вшанування Марії – в Євангелії від Луки (Лк 1, 48), де вона сама про себе говорить, що «απο του νυν μακαριουσιν με πασαι αι γενεαι» – Мартін Лютер так і перекладає: «von nun an werden mich selig preisen alle Kindeskinder» – де «selig preisen» дослівно означає «блаженною славити». А ім’я Θεοτοκος – Богородиця, виводиться зі слів Єлисавети (Лк 1, 43): «η μητηρ του κυριου μου» – матір Господа мого). Ототожнення молитви за померлих і прослави святих зі спіритизмом – злісна підміна понять: спіритизм як викликання померлих рішуче засуджується усіма християнськими Церквами.7 Й узагалі – ставлення автора до інших християнських Церков – тенденційно однобоке: він не завдає собі труду помітити чи навмисне не помічає героїчної моральності та святості численних дітей цих Церков протягом століть, хоча у Вступі (с. 5-10) визнає, що в Середні віки Церква (очевидно – Католицька) була єдиним культурним вогнищем в Європі, та називає так пізніше ним очорнюваних католицьких святих енциклопедичними умами, які зробили величезний внесок у розвиток науки. При цьому автор спирається на Олександра Меня – священика й мученика очорнюваної автором Православної Церкви... Все інше, що автор говорить про християнські Церкви і віровизнання у тексті книжки (наприклад, с. 275-282), може класифікуватися як образа почуттів віруючих і розпалювання релігійної ворожнечі та підпадати під статтю 161 Кримінального кодексу України.8

Оскільки адвентисти не проводять розрізнення між духовним та матеріальним буттям, ототожнюючи душу з плазмою9, то, відповідно, заперечують існування свідомої духовної душі після смерті. (Іншою причиною такого заперечення є їхня хибна інтерпретація Книги Еклезіяста (Екл 9, 10) та псалма 146, 4: «Виходить його дух, і він повертається у землю і того ж дня гинуть його задуми». Як видно з тексту псалма, йдеться про наміри і задуми, які людина вже не здійснить після смерті, а не про згасання свідомості, як у буддійській нірвані). Відповідно, вони – всупереч Біблії – заперечують існування аду (гр. αιδης – дослівно: «місце, де нічого не видно», «тьма кромішня»). В цьому їх наслідують і «Свідки Єгови». Тому автор, точнісінько так само, як і ті «Свідки Єгови», з якими мені доводилося дискутувати, з вправністю тренованого слаломіста обходить цитату з Одкровення: «А диявола, що зводив їх, повержено в озеро вогню і сірки, де – і звір і лжепророк; і мучитимуться день і ніч на віки вічні» (Одкр 20, 10, підкреслення моє – П.Г.); так само, він обходить слова Ісуса Христа з Євангелії від Матея: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мт 25, 41), а Притчу про багача і Лазаря (Лк 16, 19-31) тільки згадує, говорячи, що це алегорія, яка має на меті показати, що після смерті нічого не можна змінити. Однак, всяка алегорія (з гр.: іносказання) можлива тільки тоді, коли пряме зачення має сенс, тобто (стосовно цієї Притчі), ад є адом, муки є муками, ангели ангелами, понесли на лоно Авраама – значить понесли, втішається – значить втішається і т.д. Тільки тоді, визнавши це пряме значення, можна будувати подальші алегорії. Примітно, що автор (а значить – уся теологія АСД) підходить до Біблії вибірково: незручні цитати оминають10; там, де це вигідно, говорять про пряме значення (наприклад, Шестоднев: Бут 1, 1-31), а де невигідно – про алегорію. Судячи з ерудиції автора та зі знання ним біблійних текстів, його важко запідозрити в добросовісному незнанні та добрій волі: радше, читач зустрічається у цій книзі зі свідомим обманом. Показово, що найвище покарання для грішників, як його розуміють Адвентисти сьомого дня і «Свідки Єгови», – остаточне знищення – збігається з найвищим блаженством, що його Гіндуїзм і Буддизм обіцяють своїм праведникам...

Тенденційною є й інтерпретація ІІ Божої заповіді (с. 165): «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене, і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто люблять мене і бережуть заповіді мої» (Вих 20, 4-6). Автор, як і вся теологія АСД, прямо стосує цю заповідь до заборони зображень Бога та святих – ікон, статуй і т.д. Якби така інтерпретація була правдивою, то тоді Бог суперечив би Сам Собі, бо Він наказав Мойсеєві зробити золотих херувимів над Ковчегом Завіту (Вих 25, 18-20). Також і Соломон порушив би цю заповідь, бо він у храмі зробив херувимів (1 Цар 6, 23-35) та волів і левів (1 Цар 7, 25-29).

Насправді, Бог цією заповіддю забороняє виготовляти язичеських ідолів – зображення неіснуючих богів або бісівських сил.11 Про старозавітнє законничество Адвентистів сьомого дня – святкування ними суботи – написано багато. Я лише зауважу, що для адвентистів, як і для «Свідків Єгови», Воскресіння Христа не має ніякого значення: воно не займає жодного місця у їхній богословській системі, й автор, мабуть – зціпивши зуби – дуже неохоче наводить цитати з Нового Завіту, у яких згадується Воскресіння Христа. Така постава прямо суперечить вірі ранньої апостольської Церкви, для якої Воскресіння Христа було ключовою подією: «Коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор 15, 14). Святкування суботи суперечить і практиці ранньої Церкви: перші християни збиралися на молитви й ламання хліба саме у перший день тижня. Це засвідчено у Діяннях апостолів та Першому посланні Апостола Павла до Корінтян: Ді 20, 7 («А першого дня тижня, як ми зібралися, щоб хліб ламати»); та 1 Кор 16, 2 («Першого дня тижня кожний з вас хай відкладає в себе, збираючи, що може заощадити»). Ну і нарешті, інтерпретація VI Божої заповіді теж тенденційна (с. 168): виявляється, не прямі вбивці і абортмахери (показово, що автор зовсім мовчить про аборти та абортивні засоби – цей найбільший голокост всіх часів і народів), а священнослужителі християнських Церков є справжніми вбивцями... (див. статтю 161 ККУ).

Підсумовуючи сказане: книга Бориса Краснікова «Оккупированная планета», не зважаючи на певні елементи креаціонізму й оглядову інформативність щодо наукових даних, що може бути корисним для читача, який не був з ними знайомий з інших джерел, не є посібником з наукового креаціонізму. Вона є сумішшю уфології, теорії палеоконтактів, прихованого матеріалізму та теології Адвентистів сьомого дня. З огляду на останнє, не є вона й християнською книгою. Але їй слід віддати належне: вона є викликом для християнських Церков та наукових структур – викликом дати серйозні й обґрунтовані богословські та наукові відповіді на ті запитання, які заторкнув у своїй книзі Борис Красніков.

Петро Гусак, Ph.D., к.ф.н.
Кафедра філософії
Український Католицький Університет


Борис Красніков «Оккупированная планета» (Вид. Основа: Київ, 2013. – 384 с.)

Джерело: pomisna.in.ua

ПРИМІТКИ

1 Див.: http://www.youtube.com/watch?v=5e4oJ7Q1ZoY (29.07.2013).

2 Див.: http://www.youtube.com/watch?v=kL6FWTXFsKs (29.07.2013).

3 Їх автор теж хибно інтерпретує, говорячи, що Отець є з Них «головним», не пояснюючи, що це «главенство» Отця означає, що Він – Джерело, Начало [гр. Αρχη] для інших Осіб Пресвятої Тройці, а не «вищий». Твердженню автора, що у всіх священних текстах Отець згадується першим, суперечить 2 Кор 13, 13, де першим згадується Ісус Христос.

4 За іронією, назва сузір’я Оріон – з грецької міфології. Таке ім’я мав велетень-мисливець з Беотії, коханий Ео («ранішньої зорі», лат. Аврори), якого вбила Артеміда (лат. Діана) і перетворила в сузір’я. – Див.: И. Х. Дворецкий, Д. Н. Корольков. Латинско-русский словарь. – Госиздат иностранных и национальных словарей: Москва, 1949. – С. 619.

5 «Бо те, чого де-небудь і коли-небудь нема, є таким, чого могло б не бути ніде і ніколи». – св. Ансельм Кентерберійський, Прослогіон, відповідь монахові Ґауніло.

6 Про інші аспекти її творчості, див.: Богословские проблемы в «пророчествах» Елены Уайт – http://anti-adventism.ru/protiv-eresi/43-bogoslovskie-problemy-v-prorochestvakh.html (30.07.2013).

7 Див. наприклад, ## 2115-2117 Катехизму Католицької Церкви. – Вид. Синоду єпископів УГКЦ: Львів 2002. – http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=95&Itemid=42 (30.07.2013).

8 Ст. 161 ККУ: «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками – караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, – караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого». (Підкреслення мої – П.Г.).

9 Хоча автор згадує про здобутки таких вчених, як Сер Джон Еклз, Чарльз Скотт Шерінґтон, В. Ф. Войно-Ясенецький, У. Пенфілд та інших (с. 179-188), які власне доводили відмінність нематеріального свідомого і свобідного «я» від матеріального мозку, то через «плазмовий забобон», взятий з теології АСД, автор спотворює їхні висновки і приписує властивості нематеріального центру свідомості – матерії у вигляді міфічного «плазмового тіла».

10 Ще один приклад: критикуючи відпущення гріхів священнослужителями християнських Церков (с. 275), автор свідомо обминає слова Ісуса Христа з Євангелії від Йоана: «І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам!» Як мене послав Отець, так я посилаю вас». Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо 20, 21-23).

11 Жодна християнська Церква, яка у своєму культі використовує ікони й священні зображення, не поклоняється їм як ідолам (як не поклонялися золотим та дерев’яним херувимам Мойсей і Соломон): ці зображення допомагають лише уприсутнювати зображених святих осіб. Непрямим доказом на користь використання ікон є нерукотворні зображення, які нам полишив наш Господь Ісус Христос у своєму Воскресінні – Туринська плащаниця та Плат з Манопелло: одне і друге зображення випалене воскресаючим Тілом Христа, яке пройшло крізь полотно.

                 

Щире серце Кобзаря!

                                                                                                                            

Тарас Шевченко ніколи слів на вітер не кидав, а "Кобзар" є своєрідним підсумком та вершиною духовних пошуків українців. Ту віру, яка плекалася нашими предками віками, то її нам передав Тарас Шевченко. Він є основоположником української літератури не стільки тому, що він перший писав літературною українською мовою. До нього вже писали І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко... Але Шевченко не тільки поєднав міську та сільську говірки, а головне, що він зробив для нашої мови та культури, то він посіяв духовні зерна, які без нас не можуть прорости...

"Умийтеся! Образ Божий

багном не скверніте".

Тарас Шевченко

Про актуальність Шевченка для нашого часу гарно говорять слова видатного українського літературного критика, публіциста, філософа та політичного діяча Дмитра Донцова:

“Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих…”. [1]

На жаль, люди в наш час читають Шевченка в кращому випадку на великих святах. Добре, що є така гарна штука, як інтернет. Тепер можна легко знайти аудіо-записи на вірші Шевченка, спрацьовує його популяризація завдяки інтернету, музики. Також про Шевченка написали багато книжок, починаючи від дійсно якісних, як наприклад книга Євгена Сверстюка “Шевченко понад часом”, аж до паплюжних книжок типу Олеся Бузини “Вурдалак Тарас Шевченко”. На жаль, багато говорять про Тараса Шевченка, але мало хто його слухає. Він нам важливий не стільки як відомий поет, але як людина, яка бачила Бога. А з його вірою не було нічого неможливого, бо як сказано в Євангелії: “Істинно кажу вам: Коли матимете віру як зерно гірчиці, то … нічого не буде для вас неможливого” (Мт. 17:20). Бо він дійсно вірив, а тому Україна відбулася завдяки вірі Шевченка у першу чергу, а потім завдяки політичним обставинам. Завдяки щирості Кобзаря, а також його любові до Господа Бога, ми маємо Україну. Бо не випадково Апостол Павло пише в Посланні до римлян, що “віра від слухання, а слухання через Слово Христове” (Рим.10:17). Саме найбільша заслуга великого Кобзаря полягає у тому, що він все своє життя серцем слухав Бога. Тому Бог йому подарував таку віру.

Сучасники Кобзаря найперше цінували його велику віру та щире серце, а потім все інше:

“Дивно, як на той час, якою містичною мовою оповідали самі братчики (Кирило-Мефодіївські) про приголомшуюче враження, що справили на них поезії Шевченка. Він, писав Костомаров, своїм словом “роздер заслону народного (тобто національного) життя… Роздер якийсь підземний скарб, вже стільки віків замкнений многими замками, припечатаний многими печатями, засипаний землею, навмисно зораною і засіяною, щоб від потомства сховати навіть пам’ять про місце, де є підземна порожнеча”…Цілком так, як говорить Шевченко про Холодний Яр, до якого стежку “умисне засадили”... “Тарасова Муза сміливо вийшла в ту порожнечу і відкрила вхід до печери сонячному промінню і свіжому повітрю своїм невгасимим світильником, що горів нетлінним вогнем Прометея”… Соняшний промінь і свіже повітря !.. Чи ж не той вихор і вогонь, з яким Святий Дух зійшов на голови апостолів ? Пише ж Куліш, що тоді ніби “над чолом засвітився полум’яний язик” над кожним з них.” [2]

Тарас Шевченко ніколи слів на вітер не кидав, а "Кобзар" є своєрідним підсумком та вершиною духовних пошуків українців. Ту віру, яка плекалася нашими предками віками, то її нам передав Тарас Шевченко. Він є основоположником української літератури не стільки тому, що він перший писав літературною українською мовою. До нього вже писали І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко... Але Шевченко не тільки поєднав міську та сільську говірки, а головне, що він зробив для нашої мови та культури, то він посіяв духовні зерна, які без нас не можуть прорости. Не випадково сказано в Євангелії від Матвія: “Тоді Він казав Своїм учням: Жниво справді велике та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав” (Мт. 9:37,38). Ми не зможемо ніколи зрозуміти поезії Шевченка, якщо самі не будемо змінюватися. Зерна Шевченківської поезії лише тоді дають плоди, коли сіятимуться на грунт нашої духовної культури. Маємо, отже, ми змінюватися, а це найважче. Як важко плекати духовність, вчитися молитися у Шевченка (адже кожен його вірш, то є молитва), а як легко з нього робити ідола або боротися проти Шевченка. Дивно! А чому він на братчиків діяв немов “голос труби Архангельської”, воскресив їх, покликав від духовної смерті до життя, а на нас ця поезія не діє? [3]

Шевченко був кардинально проти всякого фарисейства та псевдорелігійності. Йому була не мислима людська невіра, а тому говорити про його безбожництво абсурдно. Це не мислимо! Доказом цього є “Щоденник” Шевченка. Він написаний російською мовою. У ньому охоплений період життя Кобзаря починаючи від останнього року заслання (12 червня 1857) до 13 червня 1858 року. Мене в “Щоденнику” найбільше вразила щирість серця Кобзаря. У той час Тарас Шевченко перебував у дорозі з заслання (2 серпня 1857 до 27 березня 1858 р). Він їхав по дорозі з заслання на пароплаві “Князь Пожарський”. Він зупинявся по дорозі до Петербургу в багатьох російських церквах, а також милувався ними не тільки як плодами мистецтва, але й віри. Шевченко бачив постійно присутність Бога у своєму житті, а також він з Господом постійно говорив. Бо як написано на початку “Щоденника”, що на засланні він часто залишався на самоті на огороді поза фортецею. Він там з Богом розмовляв! Але коли він приїхав до Астрахані... За три дні переплив Шевченко на хисткому човні Каспійське озеро-море і о 5 годині вечора 5/17 серпня 1857 р. дістався в Астрахань. ...Там він побачив справжнє безбожництво, фарисейство та псевдорелігійність. Про таку псевдорелігійність він пише “Щоденнику” від 27 вересня 1857 року в Астрахані:

"Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратя[ся] к нарисованному чудовищу, три раза набожно и ко[ке]тливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное б***. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой". [4]

Ці спогади Шевченка наводять на думку, що на яке чудовисько може перетворитися людина, яка не буде жити згідно віри. Так сталося з Російською імперією. Шевченко найперше був проти гріха, а не людей. Він любив росіян, але він ненавидів їхні гріхи (це стосується і українців). Епіграф до поеми “Сон” звучить так: Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его (Ів.14:17). Бо Богу не треба щоб ми “обманювали” Бога та самого себе, а щоб прийняли Христа. Адже Господь Бог сказав: Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання більше від цілопалень! (Ос. 6:6; Мт.12:7). Саме тому Шевченко був так проти кріпацтва та російської неволі. Бо ми є образом Божим, а нам від Нього була дана свобода. Навіть Він не посягає на нашу свободу бо нас любить, а якщо ми будемо посягати на чужу свободу, то ми будемо зневажати Бога та ближнього. Під посяганням на чужу свободу Шевченко розумів будь-яку зневагу гідності ближнього. Він з співчуттям ставився до людей, які від цього постраждали і завжди був за жертв (наприклад в поемі “Катерина”). Тому він був, є та буде завжди свобідною людиною, бо прийняв Бога в серце і щиро боровся проти духовного рабства гріха. Найперше воно проявлялося в самодержавстві Російської імперії, а піддані були лише гвинтиками у царстві зла. Он що він говорить в “Щоденнику” за 28 червня 1857 р., коли ще перебував у неволі, а саме до чого призвело масове фарисейство в Російській імперії:

"Сегодня празднуется память величайших двух провозвестников любви и мира. Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальнейшее пьянство по случаю храмового праздника.

О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродова[ли] провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию. Истина стара и, следовательно, должна быть понятна, вразумительна, а вашей истине, которой вы были крестными отцами, минает уже 1857 годочек. Удивительно, как тупо человечество". [5]

Але його вірші стосуються не тільки жертв самодержавства Російської імперії та ідеї "Русского мира". Ні вони стосуються всіх людей, бо Шевченко був голосом Божим та виступав проти всякої неправди. Направду Шевченко не міг ніколи ставити націю вище Бога, як це зараз часто робить багато українців. І для Шевченка не була нація вище людини, та індивід не був останньою інстанцією. Він навіть просвіщав (і досі просвіщає) українців, які не прийняли Ісуса Христа, та не жили згідно головної Заповіді Любові у поемі “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє”. Головну ідею послання він вкладає у епіграфі взятому з Євангелії: А ЩЕ ХТО РЕЧЕ, ЯКО ЛЮБЛЮ БОГА, А БРАТА СВОЄГО НЕНАВИДИТЬ, ЛОЖ ЄСТЬ (1 Ів.: 4, 20). Шевченко мав на увазі, що ми зможемо побудувати Україну лише в любові до Бога та ближнього, яка полягає в тому, що ми лише у служінні ближньому щось досягнемо. Ми лише побудуємо Україну не у ненависті до ворогів, але з любові до ближніх. Шевченко є насправді поетом любові, а це є браком нашої духовності, що ми в його поемах не бачимо найперше любові, але зводимо його лише до революціонера, націоналіста і так далі.

То й порада читачам цієї статті. Найперше треба нам бачити Шевченка, як живу людину, а не якогось ідола. Шевченко за життя сам був проти своєї популярності та нею не гордився. Він все робив на славу Божу, яка була для нього первинна. Він сам казав “Слава - заповідь моя”, але мав на увазі під цим прославлення Бога!

Ми можемо духовно збагатитися творами великого Кобзаря Тараса Шевченка лише тоді, як ми будемо читати найперше його твори, а не чиїсь коментарі. Треба читати “Кобзар” не лише на святах, але як можна частіше. Не випадково у наших предків були дві настільні книги: Святе Письмо та “Кобзар” Тараса Шевченка (в наш час додався ще “Катехизм”). Також варто прочитати “Щоденник” Шевченка. Ці твори нам важливі, бо у них міститься досвід поета, який говорив з Богом. Саме творчість Шевченка може запліднити нашу духовну ниву – наше серце. Так що бажаю, щоб у вас відкрилися духовні очі та вуха, щоб ми могли говорити не про Шевченка, але разом з Тарасом Шевченком з Богом! Для цього ми мусимо повністю змінитися, а саме так ми виконаємо повністю “Заповіт” Кобзаря!

1. Дмитро Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорожського). Українська Видавнича Спілка. Київ 2009. ст. 257

2. Дмитро Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорожського). Українська Видавнича Спілка. Київ 2009. ст. 91

3. Дмитро Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорожського). Українська Видавнича Спілка. Київ 2009. ст. 93

4. “Щоденник” (litopys.org.ua).

5. “Щоденник” (litopys.org.ua).

Дмитро Тирусь

Фото: toloka.hurtom.com

Джерело: dyvensvit.org

Дата публікації:  09.03.2013  12:21

Молитва історика !

                                

Не можу не поділитися прекрасною молитвою авторства нашого великого історика Гі Бедуелла (ім’я говорить саме за себе …) Називається, ясно справа, “молитва історика”. Подаю цю інформацію у повному обсязі. Цю молитву я знайшов дочитавши його прекрасну книгу "Історія Церкви"  та знайшов на останній сторінці книжки тексту цю прекрасну молитву. 

Отже, у своїй молитві історик буде просити про точність і докладність, а також про передчуття таємниці і християнського парадоксу, розрізняючи підходи, але і з'єднюючи їх у фокусі погляду віруючого.

ГОСПОДИ ІСУСЕ, СЛОВО БОЖЕ, ВІЧНИЙ СИН ОТЦЯ, ЯКИЙ З ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ ПОБАЖАВ УВІЙТИ В НАШУ ІСТОРІЮ, ДАЙ НАМ СПОГЛЯДАТИ РАЗОМ З ТОБОЮ ЕТАПИ НАШИХ МАНДРІВ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ.

ДАРУЙ НАМ ТВОГО ДУХА, ЩОБ ЗАВЖДИ ШУКАТИ ТЕ, ЩО ІСТИННЕ, БЕЗ УПЕРЕДЖЕНЬ І БЕЗ ПРИСТРАСТІ, ДОСЛІДЖУВАТИ З РЕТЕЛЬНІСТЮ І ПОДАВАТИ ІНШИМ З СМИРЕННІСТЮ, ЗНАЮЧИ, НАСКІЛЬКИ ОБМЕЖЕНЕ НАШЕ ПІЗНАННЯ ЦІЄЇ ВЕЛИКОЇ КНИГИ, СЕНС ЯКОЇ У ТОБІ, ХТО ЖИВЕ І ВОЛОДАРЮЄ РАЗОМ З ОТЦЕМ У ЄДНОСТІ ДУХА СВЯТОГО НА ВІКІ ВІЧНІ. АМІНЬ !