Архипастирське служіння Блаженнішого Любомира (Гузара) Церкві і своєму народові вирізняє духовна проникливість і зріла та виважена християнська позиція в різних аспектах духовного і суспільного життя України.
Як десять років тому, так і сьогодні харизматична постать Блаженнішого Любомира вирізняється високим моральним авторитетом, загальновизнаним в Україні та поза нею. Він виділяється серед інших духовних лідерів активним пошуком духовної рівноваги християнина й громадянина у мінливому суспільстві, ледь іронічною незворушністю мудрого ченця до марнот світу цього й особливо дохідливою й простою мовою про святі і складні речі.
Відхід Блаженнішого Любомира від керівництва УГКЦ аж ніяк не позначився на його активній присутності серед народу. Він і надалі в гущі подій: численні зустрічі, ініціативи, наукові конференції, про одну з яких в Івано-Франківську недавно ми розповідали.
А сьогодні пропонуємо читачам «Галичини» інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром.
Ваше Блаженство, на науковій конференції, присвяченій патріархові Сліпому, було особливо приємно дивитися на сув’язь поколінь та живу традицію Церкви: як ви спогадували Йосифа Сліпого як свого духовного батька і попередника, а владика Володимир, своєю чергою, спогадував вас...
Се цілком природно. То як у великій родині, де є дідусь, батько, син, онуки. Церква, в певному сенсі, нагадує нам такий природний триб життя, за якого ціхи духовності й спосіб дії старшого священства перебирають молодші. і так з покоління в покоління переходить. Бачите, хоч часто говоримо про непорозуміння поколінь, — і те буває з різних причин, але в кожній родині існує передання поглядів на важні справи та способи їх вирішення. і так повинно бути. А та тяглість, коли одне покоління передає наступному важливі знання та певні набутки, і творить духовну традицію. Так і в Церкві.
Коли ви перебували у студитському монастирі, вам як одному з найближчих сподвижників і довірених осіб Блаженніший Йосиф (Сліпий) поклав на плечі великий хрест. Чи мали ви сумніви, коли патріарх вибрав вас на свого наступника inpectores?
Бачите, є така річ. Коли я вступив до монастиря студійського уставу і став частиною монашої родини, монастир у Гротта Ферраті неподалік Риму існував далеко ще перед моїм приходом. Я лишень намагався добре брати участь в його справах, які мені поручали. і хоч згадувана вами подія відбулася в монастирі, але цілком незалежно від монастиря чи монастирського життя. Прийшов відповідний час — то був 1977 рік — коли Блаженніший Йосиф запросив мене прийняти на себе ту відповідальність. Пояснив чому. Справа була дуже проста. В Україні Церква була переслідувана, й органи совєтської безпеки за усім стежили й знали, хто, що і як. А Блаженніший, який був у дуже тісному контакті з Україною, наскільки тоді дозволяли обставини, добре знав і розумів ситуацію зсередини, хотів уберегти Церкву від потенційної загрози. Бо була реальна небезпека, що КГБ, знаючи про ієрархію УГКЦ в підпіллі, одного гарного дня може всіх наших єпископів винищити. Тоді це стало би дуже критичною справою для нашої Церкви. і тому, щоби убезпечити Церкву від цього, Блаженніший Йосиф запросив нас трьох: о. Івана Хому, о. Степана Чміля й мене та сказав, що нашим завданням буде не що інше, як тільки бути готовими до такого розвитку подій. Не сповняти певний уряд чи щось подібне, а прямо бути готовими до надзвичайних обставин. Тобто, якби в Україні зліквідували всіх єпископів, тоді ми мали подбати, щоби апостольська традиція єпископів не була перервана. На думку покійного Блаженнішого, ми навіть не мали там зоставатись. Бо хоча й українці, й роджені усі в краї, ми не знали добре обставин большевицької дійсності, й наша довша присутність в Україні була би нічого не допомогла вірним. Нам тільки потрібно було висвятити певних священиків на єпископів, які б відповідали означеним вимогам до єпископських свячень, добре знали ситуацію в підпіллі й уміли собі та вірним давати раду в тих часах.
Наступного року Церква відзначатиме 25 років виходу з підпілля, хоча першу заяву про вихід з підпілля було оголошено ще 4 серпня 1987 року. За цей короткий період УГКЦ пережила бурхливе відродження: достатньо поглянути лишень на новоутворені митрополії з їх дієвими інституціями — від молодіжних комісій до харитативних допомогових організацій «Карітас» та Мальтійської служби допомоги, від постання взірцевих християнських шкіл і ліцеїв до розбудови митрополичих семінарій та Українського католицького університету. А разом з тим постав патріарший осідок в Києві — величний Патріарший собор.
Який короткий підсумок цих процесів ви б зробили?
Дозвольте зазначити такі речі. Хоч Церкву 45 років гонили та переслідували, але вона вистояла, ніколи не переставала існувати і сповнювала свою місію служіння Господові й народові. Того не можна забувати. Декларація про її вихід з підпілля в 1987 році, згодом незабутні події 1989-1990 рр., а далі — проголошення України. В тих подіях священство і вірні Церкви брали активну участь. Зауважу, що Церква не випадково відродилася волею випадку — вона реально існувала й жила духовним життям. А вже з незалежністю нашої держави почала повніше оживляти себе у своїх питомих структурах і формах. Безумовно, за роки безбожництва було дуже багато заподіяно шкоди. Бо речі, подібні до тих, які ви перерахували, було знищено, але при Божій помочі за нових сприятливих обставин Церква ті інституції повертає до життя.
Я вам дам такий приклад. Блаженніший Йосиф зорганізував Український університет у Римі як продовження чи, радше, доповнення теологічної академії, яка існувала від 20-х років минулого століття у Львові. Беззаперечний вклад його у розвиток семінарій і видавництв. Згодом, коли стане можливим, це все повертається до рідного краю. Власне, це повернення до глибшого духовного життя української Церкви. Правда, нам ще залишилося багато речей, які потрібно розвинути, головно в ділянці освіти. Наприклад, шкільництво, хоч маємо декілька шкіл, але їх повинно бути набагато більше. Те ж саме стосується різного роду товариств, організацій, видавництв та інших важливих структур та інституцій, які ще треба покликати й закласти на служіння народові. При Божій помочі багато вже зроблено, але ще далеко не все.
Коли глава УГКЦ стане кардиналом? Адже ще в першій половині ХIX століття Іполит Терлецький на зустрічах з Папою та у своїх меморандумах порушував питання про таку настійну необхідність.
Тут важливим є інше. Глави УГКЦ завжди були зі своїм народом у найважчі періоди його бездержавності. У ХVIII столітті головними завданнями унійних київських митрополитів була оборона прав Церкви від латинських впливів та польської і російської займанщини. Далі внаслідок поділів Польського королівства Україну розірвали між собою цісарська Австро-Угорщина й царська Росія, і нашу Церкву почали винищувати царі. В 1787 році було видано постанову про заборону діяльності греко-католицьких друкарень, а в 1794 році цариця Катерина II ліквідувала греко-католицькі структури на Правобережній Україні. Згодом цар заборонив вибір митрополита. Єдиною територією Російської імперії, де ще зберігалась Греко-Католицька Церква, залишились Холмщина та Підляшшя. Але царська влада невдовзі вчинила з ними ще жорсткіше. З тих часів, з дня 24 січня 1874 року, маємо свідчення пратулинських мучеників, коли сотня російських солдат розстріляла громаду вірних села Пратулина тільки за те, що вони не схотіли переходити на православ’я. Тоді загинуло 13 мирян, унаслідок розстрілу було також поранено близько 180 осіб, а ще понад 580 осіб вивезено до Сибіру...
Натомість унійна Церква продовжувала існувати в межах Австрійської імперії, згодом була відновлена Галицька митрополія. Відтоді в нових умовах західна частина України разом з Церквою почала крок за кроком розбудовувати своє народне життя. і в ХIX столітті маємо яскраві сторінки діяльності УГКЦ та її постаті великих українців: кардинала Левицького, Маркіяна Шашкевича, кардинала Сембратовича, який наприкінці XIX століття почав успішну боротьбу з пияцтвом, чим Церква зробила велику прислугу нашому народові. А з короткою перервою маємо двох їхніх великих наступників — Андрея Шептицького, який вів свій народ 45 років, і Йосифа Сліпого, який наступних 40 років повів його дорогою геройського мучеництва. Це були ті великі мужі, які чин відродження нашої Церкви дуже свідомо, ретельно і ревно сповняли. Сьогодні ми є тільки скромними продовжувачами їх великих діл і задумів. Але ми ще не дійшли до повної нормалізації духовного й суспільного життя і маємо багато незробленого.
Ваш добрий приятель і співбрат владика Софрон (Мудрий) першим з наших єпископів резирнував з правлячого єпископа і передав правління владиці Володимиру. Разом з тим бачимо, як Мудрий і надалі успішно видає свої нові книги, зустрічається з людьми, бере участь в духовних заходах, не покидає активної праці і в ЗМІ. Подібно до нього чинить і Блаженніший Любомир (Гузар): передав берло влади молодому владиці Святославу, але й надалі відбуває численні зустрічі з молоддю і студентством, займає активну громадянську позицію чи, наприклад, бере участь в наукових конференціях. Чим покликана така зміна формату служіння?
Це залежить від того, хто що хоче робити і до чого більшу має здатність та сили. Бачите, владика Мудрий займається своїми викладачами й студентами духовної академії, пише і друкує книжки. А я трошки, в міру своїх сил, намагаюся бути корисним в іншому.
Але вже прийшла на чолі з Блаженнішим Святославом молодша генерація священиків, які продовжують працювати не менше, ніж ми, на духовній ниві. Вони також нічого нового не зачинають, як і ми не зачинали, бо нам це передали наші попередники, а ми передаємо своїм наступникам. і намагаємося ще трохи послужити своєму народові, і робимо що кожен годен. Але то не тільки нас двоє таких. Погляньте, як в Східній Україні розгорнув поважну місійну діяльність владика Андрій (Сапеляк), а він має трохи менше віку, ніж владика Софрон. Словом, ми діємо більш приватно й особисто, хто ще до чого чується здатним, а Церква загалом як Божа інституція розвивається нормальним шляхом.
Ваш погляд на входження України в Євросоюз: передбачення, застереження, в який спосіб це має відбуватися?
Наш народ віками був під різними окупаціями. Богу дякувати, 23-й рік живемо в незалежній Україні. Але такий стан для нас є новим, адже ми не знаємо, як має бути — моє покоління вчиться бути незалежним. Бо, на жаль, українці не мають довгої вікової тяглості державної традиції. і тепер створилася така ситуація, коли переживаємо зближення до Європи. Україна — в Європі, а не так, як хтось собі думає, мовляв, Європа й Україна — різні речі. Є одна Європа, якої ми частина. Хоч маємо певну християнську тяглість, яка звернена до східних духовних та літургійних практик, а Західна Європа більше звернена до Риму, але суть її лишається тою ж самою — це християнська вікова традиція, яка проростає в різних формах. Західна Європа попри те, що там є дуже багато позитивних складників та певних елементів, не є раєм на землі, але, з другого боку, Захід не є і пеклом, як би сильно дехто хотів бачити його і видавати бажане за дійсне.
Тепер, коли намагаємося наблизитися до Євросоюзу, а маємо з європейськими країнами багато спільного, ми критично, спокійно, без зайвих емоцій хочемо включитися в те, що в Західній Європі є доброго. В першу чергу, саме в християнську демократичну традицію західного напряму. Мусимо бути обережні, не брати всього, мовби то все було ідеальне. Ні в якому разі, бо там також є певні слабі й негативні елементи, які ми повинні оминати і їх берегтися. Але вікові духовні надбання європейської традиції християнства для нас є надзвичайно пожиточними. Для мене це одинокий раціональний крок, бо ця традиція є нам близькою і зрозумілою, лишень маємо брати під увагу конкретні обставини.
І на закінчення, Блаженніший владико, чи будемо мати честь бачити вас на святкуванні 90-ліття владики Софрона (Мудрого) у листопаді цього року?
Якщо Бог дасть здоров’я і силу — бо я вже одержав запрошення. Ось, наприклад, я хотів приїхати й відзначити пам’ять блаженнішого патріарха Йосифа з тутешньою громадою. Але бачите самі, що програма будь-якої поважної конференції чи подібних до цього урочистих заходів є досить довга, як на мене особисто. Мій вік не дозволяє вже витримати її вповні, бо тепер мені не бракує часу, мені бракує сили. Щодо мого співбрата владики Софрона, то немає найменшого сумніву, що йому належиться гідне вшанування, бо він дуже багато зробив добра для Церкви, і я дуже хочу бути на цьому святі.
Роман ІВАСІВ
Джерело: www.family-institute.org.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар