вівторок, 24 січня 2012 р.

Христині Соловій !

                                                                           
Ти Христина є мила й файна дівка
Очі як в голубки, серце чисте мов кришталь
Бачити тебе для мене - то бочити Красу
Говорити з тобою - то теж що отримувати перли, які мене збагачують

Через 15 хвилин або 13 у мене екзамен
Але складання вірша для тебе не марна трата часу
Бо ти розкрила мені ( і розкриваєш) усю Красу
ти всім своїм єством мені розкрила ти Мистецтво

Та справжній Романтизм, який веде до Вічності
Хоч вірші я не складаю
Але це тобі мій скромний подарунок
Не знаю я бо як Богу та тобі віддячити З
а то що ти є

вівторок, 10 січня 2012 р.

Переклад з Російської 54-69 сторінок з книги "Про Собори, які були в Росії від часу введення до неї Християнства до царствування Івана IV Васильовича " ( http://books.google.com.ua/ebooks/reader?id=_IArAAAA... )

Симеону Полоцькому зібратися до Володимира, нову столицю держами та митрополії, для поставлення Серапіона, єпископа Володимирського, і тут в 1274 році склав Собор, на якому предметом судження були помічені ним безпорядки в справах Церкви (58). Правила цього упомянтого Собору достойні особливої уваги; бо будучи направлені проти безпорядків у Церковних, дають нам ясне поняття про стан Церкви нашої в той час, про освідченність та моральність духовенства та народу того часу; а самі в собі відкривають нам благочестя Церкви того часу, і мудрості Первосвятителя, який старався утвердити його. В Церкві нашій проходили великі безпорядки. Багато хто з духовних, які мали довг світлом істиного Богопочитання, викорінити в ньому небезпечні омани, і припинити оманливий шлях, але вони самі блукали в темноті невідання, і це служило спокусою для пастви. Деякі єпископи, турбуючись лише про мирські вигоди, а не про блага Церкви, до того принизилися, що стали продавати духовний сан, і вручали пастирський жезл таким людям, які не мали ніякого достоїнства, окрім багацтва; що же сказати про тих Пастирів, які були поставленими ? Користю поставлений сан завжди використовувався для надбання користі, і завжди затьмарюється нерадісною діяльністю та розпустою духовентсва. Таким чином священики зловживали самими Священими речами, як то: змішували Божественне миро з єлеєм, і цим помазували все тіло хрещеного; наказували дияконам замість себе здійснювати проскормидію; від днів Пасхи навіть до неділі всіх Святих упвалися вином, і не здійснювали Служби Божої, і багато інших приводили безпорядків, які були незгідні з мораллю та благочестям Церкви. Кирил, який був ревнивий у вірі до чистого Євангелівського вчення і Церковних правил, не міг без душевної скорботи споглядати на скільки жахливий стан його пастви. Почитаючи негаразди батьківщини наказанням за зіпсованість моральності в народі, проходящу від нерадості духовних, він переконливо призивав їх до істиного просвічення та життя благочестивого. “Який ми бачили наслідок, говорив він, відвертаючись від істинних правил християнства ? Чи не розсіяв нас Бог по поверхні землі ? Чи не взяті міста наші ? Чи не винищені князі вістрям меча ? Чи не відведені в полон сімейства ? Чи не спустошені Церкви ? Чи не страждаємо щоденно від зла безбожних і нечестивих ворогів ? Це є кара та порушення уставів Церкви! ’’ Після цього наперекір всім поміченим їм безпорядкам, установили у соборі наступні правила для духовенства: A) Cтосовно вибору пастирів 1) Єпископом не буде поставлений на хабарі (мзді, симонії) ні Ігуменів, ні Священників; рукополположених на хабарі вилучить, рівно як тих хто домагаються такого рукоположення причетних вилучати, а монахів та мирян передавати прокляттю. Сім законів згідно правил Вселенських Соборів, він хотів зупинити помноження недостойних Пастирів, і дарувати Церкві здатність виконувати свій священий обов’язок. Ну щоби то правило в повній мірі сприяло тій цілі, для якої визначено, то окрім цього він повелів: 2) Всім Єпископам при поставленні Священників та Дияконів найсуворішим чином вивчити їхній спосіб життя, а для цього закликати їх сосідів, які знають їх від самого дитинства, і уже рукоположувать їх по відбору належних свідоцтв про їхню чисту поведінку. 3) Ні в якому разі не призначати на служіння при вівтарю прибульців незнайомих, рабів які не отримали свободи, також тих які не зберігали цнотливість до шлюбу, вступиших у незаконні шлюби, блудників, безграмотних, кощунників, хижаків, алкоголоків, лжесвідків, сварливих, убивць хача і не по своїй волі, жорстокосердечних, і взагалі для всіх, у кого поведінка згіршує інших (зазорна) і спокусливо і спокуслива для інших. Але тільки тих наділяти саном, які випробувані Духовним Отцем, по поручительству семи Священників та інших добрих свідків не будуть мати ці перепони. 4) Оскільки ж Духовенство в той час не було приготовлене з самого дитинства до Пастирської довжності в училищах, яе це зараз відбувається в наш час; але в більшій мірі просвіщалося та вдосконгалювалося у час служіння в Церкві: то Кирил наказав тих хто шукає Священого Сану поступово возводити на Церковні ступені; спочатку посвячувати їх у чтеці, потім в Диякони, а нарешті же у Священики, щоби вони поступово виконуючи всі посади (обов’язки) Церковні звикли до Церковниз правил, мали би час вивчитися Божественим істинам Писання, заслужувати до себе повагу та любов народну; заслуговувати до себе любов народну; а потым могли з користю для Церкви виконувати Пастирськы обов'язки. 5) Поставленому у Диякони мати не менше 25, а у Священики не менше 30 років. 5) Єпископам забороняється стого брати гроші за їх поставлення, окрім визначених Митрополитом сім гривень для крилошан. Б) Проти надуживань при здійснення таїнств хрещення, миропомазання, і Євхаристії, установив: 1) щоби при хрещенні три рази занурювати в воду, а не обливати хрещеного водою; 2) щоби Священникам не змішувати мира з Єлеєм, і цим змішуванням не помазувати всього тіла; але міром та Єлеєм окремо помазувати відомі частини тіла хрещаємих, а саме: чоло, очі, вуха, ніздрі, уста і так далі по правилу Лаодекійського собору 3) Дияконам проскормидії не здійснювати, і не причащатися їм перед Священниками, а Священникам перед Єпископами. В) Стосовно християнського благочестя наказав 1) Приношень в Храм не дозволяти особам не посвяченим у священий сан, нище дияконів 2) Мирянам та іподияконам заборонити доторкатися до священих посудин; 3) не посвяченим не входити до вівтаря, не читати Апостола, не співати Прокімена; самим Священиками та Дияконам з благоговінням входити, щоби не осквернити святиню безчесним з нею поводженням. Нарешті бажаючи викорінити розпусні проступки деяких Священників, Новогородським, які від пасхи до неділі всіх Святих святкували тільки та веселилися, упивалися вином та ніскільки не турбувалися про свою паству, нікого не христили, і ніколи не справляли Служби Божої, він наказав Єпископам виправляти таких, звернути до істиного покаяння, а в негативному випадку вилучити. Подібно цьому звернути Пастирську увагу на непристойні та образливі багатьох із народу Русі, які тримаючись давніх язичницьких звичаїв, в Божі свята замість того, щоб з молитвою та вдячність приходити до святих храмів до Божественої служби, сходилися на бісівські ігрища, криком та свистом взивали до себе подібних алкоголіків, билися дрикольемь(?) до самої смерті, знімаючи одяг з убитих, передавши прокляттю, відлучити від Церкви Божої; не приймати від них ніяких приношень, а саме ні Проскурок, ні куті, ні свічки; по смерті не відправляти по них Церковного поминання, і не класти тіл поблизу Церков; Священиків, які насмілюються щось над ними здійснювати по Християнському обряду позбавити сана. Цими мудрими і строгими правилами Кирил хотів викорінити розпусту народу, та омани Духовенства, установити порядок в справах Церковних, і возвести паству свою хоча на деякий рівень благородства та Християнської досконалості. Потомство, з горістю згадуючи про омани предків, має без забуття почитати пам’ять цього незабутнього Архипастиря, тридцять років ревниво трудившишся для блага своєї пастиви: Діяння собору цього будуть вічним пам’ятником його подвигів для всіх істиних чад та батьківщини. VIII Собор Київський Через десять років після вищехгаданого Собору, складеного Кирилом, Митрополит Максим в 1284 році збирав в Київ всіх Руських Православних Єпископів; але літописець, який передав нам цю подію, незалишив нам ніяких подробиць про цей Собор, не відкрив навіть причини, по якому він був скликаний (59). Деякі думають, що причиною було бажання Митрополита перед перенесенням свого пристолу з Києва до Володимира, оголосити про це Єпископам, і порадитися з ним по справах Духовних (60); але ця думка незгідна з обставинами часу: бо пристол Митрополичий був перенесений до Володимира через 14 років після Собору (61). При тому про це діло було зручно зробити письмове розпорядження. Скоріше всього можна вважати, що Митрополит, за рік перед цим повернувся з Орди, де клопотався про продовження милостей Ханських. Російському духовенству, мав потребу відкрити особисто та урочисто Єпископам ті переваги, які він попросив у Хана для духовенства, і порадившись з ними про засоби огородити Духовенство на завжди від лих та гонінь, які поступово осягали все інші стани Держави (62). VIII Собор у Преславлі Заліському У весь час правління Максима Церквою, він насолоджувався миром; бо Духовенство, яке користувалося шановане Ординським Ханом, коистувалося прикрасними перевагами, і не терпіло гонінь. Одні тільки біди співвітчизників обурювали спокій благочестивих Пастирів, і перешкоджали їм щасливо користуватися їхніми вигодами. Але по смерті Максима виникли деякі безпорядки в Церкві при знятті Митрополичого Пристолу. Наприклад Ігумен Горонтій, честолюбивий, зухвалий, пронирливий хоча собі то нахабністю, то підлабузництвом та багацтвом, передбачити [собі] Первосвященицький жезл (63); але на щастя Церкви, Промисл та зусилля його щодо захоплення влади повернули на нього сором та ганьбу (64), і наділив він мужа Святого, славного Християнськими чеснотами, та життям подвижницьким. Це був Петро, Ігумен Волинський. У 1308 році ощасливив свою Паству своїм прибуттям із Царгорода, він спочатку зупинився в Києві, але потім в 1309 році для спокою залишив це місто, не рідко тривожене зовнішніми ворогами, перейшов до Володимира (65), де вже давно Великі Князі найменували своє перебування. При самому вступ ленні його на Митрополичий Престіл, вже зустріли його спокуси, необхідні для кожного Святого чоловіка. Ворог Християнського спокою порушив в деяких ненависть проти Святителя, які довго бунтувалися, не бажаючи прийняти його Архіпастирського благословення, та покоритися його владі; але вбогість та смирення Святого перемогли ці несправедливі обурення. Засоромленні в своїй несправедливості вороги Петови покорилися смирному голосу його, що закликав їх до миру, просили у нього прощення, і прийняли істинно – Пастирське від нього благословення (66). Але скоро після цього із самих пастирів Церкви востав недоброзичливець Петро, який використовував всі засоби для його усунення. Недоброзичливець цей був Андрій, Єпископ Тверський, син Литовського Князя Герденя, людина лукава та зухвала (67). Заздрячи славі чоловіка Божого, замучений таємнич честолюбством, він напочатку озброїв проти нього Пастирів. Але кли всі його підступи не мали успіху; то він вирішив обмовити свого владику перед Патріархом Константинопольським. Патріарх без сумніву слухав про чесноти св. Петра, які притягнули до нього всі серця всіх благочестивих Росіян [Русинів], знав він про його Святе життя із листа, який надісланий йому Князем Галицьким, і сам особисто перебуваючи в Царгороді мав можливість удостоїтися в тих похвалах, якими звеличували Петра, тому здивувався, отримавши наскільки неприємну вістку від Андрія, і не повірив наклепам, послав одному із своїх Кліриків до Митрополита дружньо звіщаючи йому очистити себе та виправитися (68). Ще перед тим, як посланець встиг досягнути кордонів землі Руської, невинний Петро вже чув про ці наклепи, якими заздрість та злість хотіли затьмарити його чисті чесноти. Вість ця мала була здивувати обвинуваченого Митрополита; але надія на Бога, терпіння та смирення були непоборним захистом проти нападів ворожих. “Якщо Бог за нас, тоді хто проти нас ?” говорив він, і ця тверда впевненість в Божій допомозі заспокоювала дух його. З невинною совістю, серцем чистим він зустрі Патріаршого Посланця, і готовий був відповісти проти всіх неправдивих на нього доносів, але не відомо, по бажанню посланця цього, чи по бажанню самого Петра, мала бут ця справа розібрана на Соборі. Таким чиному був складений собор на Преславлі Заліському в 1313 році. На Соборі цьому, при Патріаршому Посланнику, були присутні Єпископ Ростовський Симеон, Ігумен Прохор, диши [дыши] Великого Князя Михайла Ярославовича, Димитрій та Олександр, багато інших Князів, Вельмож, Ігуменов, Священиків та Іноків. Без сумніву незвичайність суду над Митрополитом, любов до Петра та народна повага зробили це зібрання незліченим: постав на Соборі по його вимозі і обвинувачував Петра Андрій. Справа почалась тим, що посланник Патріарший урочисто перед всіма об’явив Петру повелінні Патріарха та донос на нього Єпископа Тверського; але про продовження його, нажаль нічого невідомо. Не знаємо ми тих налепів, якими Андрій хотів очорнити перед Патріархом Митрополита, не тіх оправдань, якими приносив звинувачуваний праведник перед обличям Собора. Літописець пише, що в цей час відбулося велике обурення між присутніми на Соборі по причині наклепу на Святого Петра; а звідси можна прийти до висновку, що голос цього Собору оправдав невинного раніше за нього, ще перед тим як відкрилися його уста для свого захисту. Без сумніву, впевненість в чеснотах св. Петра була наскільки велика, що ніхто не хотів і вірити, щоб можливо було йому ухилитися на шлях беззаконня, особливо коли наклепи на нього нескільки не були згідні з його поступками: а також може бути що і деякі перед тим знали про підступи Андрія; тому без всякого розслідування були впевнені в невинності Митрополита.До здивування Посланця Патріаршого, до стиду обвинувачувача, і до слави Праведника сильне хвилювання яке відбулося на Соборі до того не затихло, поки Святий Петро не приборкав його своєю вбогістю та смиренням. Перед всім Собором він промовив слова св. Григорія ‘’Брати і діти у Христі возлюблені ! Я не краще є Пророка Йони: якщо бо за мене це велике хвилювання, вижиніть мене, і тоді відійде [молва] від вас.” Яке оправдання могло бути сильніше слів цього Праведника, своєю честю, своєю користю, всіми своїми вигодами та перевагами жертвував загальному спокою присутніх на Соборі ? І що найбільше могло убити ворога обмовлявшого його ворога та відкрити в ньому совість, і відкрити його в його неправедних доносах, якби не той спокій Праведника, яке виражалося у всіх його словах та проступках ? Без сумніву Андрій, відчуваючи внутрішнє збентеження від докору совісті, бачачи всезагальну впевненість у невинності звинувачуваного ним, не осмілився перед цим переможним зібранням захищати свій мерзенний наклеп, і повинен був признатися у своїй несправедливості. Видовище величне та достопам’ятне: невинність вбогості перемагає всі підступи злоби та завісті, тріумфує над ними не шукаючи собі перемоги, і немаючи ніякого знаряддя для свого захисту окрім себе ! Але тріумф став ще більш блискучим, коли оправданий Святитель, забув зовсім причинене йому зло, перед всім Собором великодушно простив свого обвинувачувача, вважаючи винним не його, а вічного ворога роду людського. “Мир тобі, дитино Андрійові Єпископові, говорив він до нього: не ти це сотворив, але з самого початку заздрячий роду людському Диявол, ти оберігай себе відтепер, а минуле нехай простить тобі Бог’’. Разом з тим Андрій, хоча отримав прощення від св. Петра, але замучений стидом та розкаянням по своєму бажанню відмовився від управління Єпархією, та віддалився на самоту оплакувати свої гріхи. Давши пастирські наставлення та умови прощеному його ворогу, святитель повернув повчальну свою бесіду і до всіх присутніх на Соборі, Князям, Єпископам, Священикам і до народу; і благословив всіх, відпустиввши з митром (69). Собор цей достойний особливої уваги по незвичності суду над Митрополитом і високими чеснотами Святого Петра (70). IX Собор Московський Ще при житті Св. Петра разом з Великокняжим Престолом та Митрополичим [Престолом] були перенесені до Москви (71). Тут в 1347 році в перший раз при Великому Князі Симеоні Йоановичі та Митрополиті Теогності про справи Церковні стосовно виправлення Монашества та Клиру (72); але справа – творення цього Собору і інші обставини зовсім невідомі. В Монастирях, наповнених багатьма мирськими людьми, які ховалися де могли від переслідування Татар, як в мирне та безпечне сховище, в той час виникало багато безпорядків між Іноками, які отримуючі великі скарби залишали піклування про духовне спасіння, і не рідко займалися життєйськими справами (73). В цьому немає нічого дивного, якщо Симен Йоанович, почавший торбуватися вже про відновлення Державної величі та благоденства народного, звернув на себе увагу, вирішив викорінити зловживання, і на Соборі з Митрополитом та іншим знатним Духовенством зайнявся оглядом образу життя Іноків і інших Духовних, і виправленням істотиних тоді безпорядків, шкідливих для Церкви та батьківщини. Цей Собор особливо славний тому, що на ньому було вирішено починати новий рік з першого Вересня. Рішення цього Собору були послані з Архімандритом Рождественським в Царгород до Патріарха на потвердження. X Собор Московський Незабаром після цього батьківщина наша пробудилася від страшного сну свого і вже