Церковна ієрархія у листах св. Ігнатія Антіохійського (курсова робота 4 курс УКУ ФБФ перевірив Олег Кіндій)

“Nihil innovetur nisi quod tradutuum est” Папа Стефан ВСТУП Питання походження єпископату є дуже важливе. Його важливість полягає в тому, що починаючи від його появи змінилося кардинально життя Церкви. Бо якщо не розв’язати питання походження єпископату, тоді немає сенсу об’єктивно дискутувати на такі важливі теми, як наприклад щодо вищості Римського єпископа. Тому в цій курсовій роботі ми маємо поставити такі питання: яке походження єпископату ? На чому ґрунтується його авторитет та його легітимність ? Яка мета діяльності єпископату ? Які проблеми виникли при становленні єпископату ? Щоб відповісти на ці питання ми маємо звертатися як і до Святого Письма так і до Передання. Передання це вільне слідування за Христом у Церкві у всіх поколіннях аж до кінця часів. Неперервність Передання здійснюється в літургійному житті Церкви, у вченні Святих Отців, які свідчать Істину не за людськими спогадами, але маючи живий і безперервний досвід Святого Духа . Враховуючи вище подані джерела Божого Об’явлення в цій праці маємо дійти до правильного розуміння походження єпископату. Святе Письмо описує ієрархію апостольських часів, але цього не достатньо щоб зрозуміти причини змін у Церковній ієрархії, які полягали в переході апостольської ієрарархії до єпископату. Ця недостатність полягає в тому, що померли апостоли і управління Церкви перейшло до учнів апостолів. Так як сучасники апостолів істинно зберігали вчення Христа та апостолів, тому ми маємо звертатися до спадщини апостольських отців Церкви, які були учнями апостолів або жили і працювали безпосередньо в після апостольській добі. Вони особисто втілюють живий зв’язок з апостолами. Вони це письменники ранньохристиянської доби, яких за нинішнім станом досліджень можемо характеризувати як учнів або слухачів апостолів. За таким визначенням членами цієї групи є Климент, Папа Римський, Ігнатій, єпископ Антіохії та Полікарп, єпископ Смирни. Імовірно, учнем Петра був св. Ігнатій з Антіохії. Як єпископ Антіохії в Сирії, проповідником християнської громади якої упродовж всього часу був Петро, за свідченням Орігена та Євсевія, його другим послідовником. У молоді роки Ігнатій, імовірно, ще особисто був знайомий з Петром та Павлом. Припущення, що він був учнем святого апостола і євангелиста Йоана, є досить пізнім переданням (Єроніма у IV ст.), але воно не виключається, бо святий апостол Йоан жив і вчив довгий час у місті Ефес у Малій Азії. Ми знаємо лише сім оригінальних листів Ігнатія, які написані на час володіння імператора Траяна. У цих листах можна прослідкувати думки, які підтверджують легітимність єпископату . Також вони важливі тим, що написані в період переходу від апостольської організації ієрархії до єпископату. В даній роботі буде детально розглянуто зміст та історичний контекст лише двох листів Св. Ігнатія Антіохійського, які він надіслав церквам Мангезійській та Тралійській, які найкраще висвітлюють відповіді на найвище подані питання. Але ваєливо також звертатися і до інших листів св. Ігнатія, які допоможуть зрозуміти вище подані. Мета цієї курсової - показати якою була Церковна ієрархія час, коли жив св. Ігнатій Антіохійський, і показати як відбувся перехід від апостольської організації I ст. до єпископату. А також відобразити бачення святим Ігнатієм призначення єпископського, пресвітерського та дияконського служіння. До основних джерел, які будуть основою для написання курсової є: Ранние Отцы Церкви. Брюссель 1988; Sources Chretiennes. Ignace De’antioche. Policarp de Smyrna. Lettres. Martyre de Polycarpe. Paris 1958. До джерел, які допоможуть зрозуміти листи святого Ігнатія належать: проф. Н. И. Сагарда ,проф. А.И. Сагарда. Патрологія; Johanes Quaster. Patrologi volum 1 The Beginnings of Patristic Literature from the Apostols Creed to Irenaues ; Йоан Мейендорф. Введения в святоотеческие богословие. Киев 2002 ; Георгий Флоровский. Святой Игнатий Антиохийский. Из ненапечатанных лекций по патрологии.; Александр Сидоров.Курс Патрологии.;John S. Romanides.THE ECCLESIOLOGY OF ST. IGNATIUS OF ANTIOCH і так далі. І РОЗДІЛ ЦЕРКОВНА ІЄРАРХІЯ В КНИГАХ НОВОГО ЗАВІТУ ТА РАННІХ ОТЦІВ ЦЕРКВИ 1.1. Церковна ієрархія в книгах Нового завіту Новий Завіт нічого не говорить про існування в християнських церквах священства по образу Старого Завіту. Але одною із центральних ідей в Новому Завіті є та, що Бог святий, а це не означає що він відділений від всього створеного Собою., і що тому потрібний посередник між Богом та людиною. І таким посередником є Ісус Христос.Шлях до Бога веде тільки через Нього (Ів.14:6).Тому Ісус названий Первосвящеником навіки за чином Мелхиседека (Євр 6:20). Оскільки Ісус перебуває вічно, Він має священство непроминальне (Євр 7:26). Церква Ісуса Христа має возвіщати світу про Господа. В цьому сенсі про Церкву говориться як про “царське священство” (1 Пет 2:9) . Бо царське священство якраз і полягає у служінні Богу. Кожен з членів Божого народу отримує благодаті Божої стільки, як говорить Святе Письмо,скільки здатен “вмістити”- себто прийняти це і жити цим автентично і відповідно. Так вирішується особисте місце про кожного в ієрархії, яка є Божою установою. Тут говориться про різні ступені “дияконату”, тобто “служіння”. Спасіння даровано кожному, але воно залежть не від власних “заслуг”, а від задіяності в літургійній єдності, участі в церковній ієрархії. Що вища посада, то більший обов’язок і відповідальність перед Богом. Усі не можуть служити однаковою мірою – через різноманіття Божих дарів існують різні способи та форми служіння, але кожна особа однаково покликана до спасіння. Апостол Павло наголошує, що Церква – це тіло Христове, яке складається з різних членів, але вони різняться один від одного своїми завданнями (1 Кор 12:4-7) . Тому Церква поставила у главі першого пресвітера, який у листах св. Ігнатія став єпископом. Колись у церкві було в одній помісній церкві було багато пресвітерів, а серед них був один старший пресвітер, який головував при принесенні євхаристії. Він був на місці Ісуса Христа, що мається наувазі являв Христа роздаючи вірним євхаристію під час літургійних зібрань. Саме таке бачення єпископства призвело до появи пресвітерства . Для того щоб зрозуміти краще вчення св. Ігнатія про єпископа, то ми маємо знрову повернутися до новозавітніх часів. Цікаво що у посланнях апостола Павла вживаються назви єпископ, пресвітер та диякон; але немає чіткого розрізнення між ієрархічними чинами пресвітера та єпископа (пор. Дії 22:17,28; Тит. 1:5,7; Филип.1:1 ;Тим. 3:1,8) . В пізніших посланнях апостола Павла вже відображується етап еволюції ієрархії від апостольської ієрархії до єпископату. Титул “єпископ” ще завжди є практично синонімом до титулу “пресвітер” (Тит 1:5-7), як це було в перші часи (Ді 20:17,28), згідно з первісним формулюванням спільнот, якими керували колегії пресвітерів (Тит 1:5+). Ще немає натяку на монархічного “єпископа”, який з’явився згодом у Св.Ігнатія Антіохійського, але дорогу до єпископату вже було відкрито: хоч і довірені їм численні спільноти, не будучи, однак,, прив’язаними до якоїсь з них зокрема (Тит 1:5), Павлові уповноважені Тимотей і Тит представляють отой апостольський авторитет, який займає поволі місце померлих апостолів і який невдовзі в кожній спільноті закріпиться як глава пресвітерської колегії, а відтак як і єпископ. Варто також зауважити, що єпископи-пресвітери не є просто адміністраторами догочасних дібр, - їм передовсім доручено завдання навчати й урядувати (1 Тим 3;2-5; 5:17; Тит 1:7,9): вони і є насправді попередниками наших “єпископів” та “священників” . Надалі після смерті апостолів з проблемою становлення церковної ієрархії стикнулися учні та наступники апостолів. Цих учнів та наступників апостолів науковцями прийнято називати апостольськими отцями Церкви. Вони залишили нам велику спадщину, якою є церковна література апостольських отців, яка зберегла вчення апостолів. Апостольські отці у своїх творах викладають правди віри та звичаї простим способом, без ніякої особистої спекуляції та сестиматики, говорять про устрій церковних громад, про відправу богослужінь, про уділення св. Тайн і т.п. Характерними прикметами апостольської церковної літератури є сильне опертя на Святе Письмо обох Завітів, підкреслення деяких основних правд віри та строга етика з аскетичним забарвленям. Понад це, в них церковні відносини відображені так, як вони могли виглядати в апостольському або безпосередньо поапостольському віці . До таких отців належить св. Ігнатій Антіохійський, який у своїх листах має важливі свідоцтва про віру і життя Церкви на початках II ст. Ці свідоцтва головно відносяться до церковної ієрархії та до Богочоловіцтва Ісуса Христа. Вони важливі тим, що у них вперше розрізняються окремі ієрархічні ступені: єпископа, пресвітера (священика) та диякона, а також є чітка згадка про появу єпископату як відмінного інституту від апостольської ієрархічної організації Церкви . Але перед тим як перейти до листів св. Ігнатія варто відповісти насамперед на поставлене вище питання : яке походження єпископату ? 1.2. Походження єпископату Ранні Отці Церкви були настільки впевнені в тому, що вони мають тяглість від інститу апостольської організації, що один з них св. Іриней Ліонський стверджував, що апостольське насліддя можна перевірити емпірично, звертаючись до списку єпископів . Така ж проблема бородьби з гностиками була у листах св. Ігнатія Антіохійського, де він на противагу гностикам наголошував на авторитеті єпископа . В нас час знайшовся ряд вчених, які заперечують походження єпископату від апостолів. До них належать Мосгейма, Неандер, Лайтфут, Стенлі, Хетч. Єпископ Лайтфут так говорить про проблему походження єпископату: “ Єпископат виник не із апостольського сану за посередництва локалізації, але з служіння пресвітерів (старійшин) за допомогою його піднесення; і звання, яке спочатку відносилося до всіх, пізніше стало відноситися до головного з них” . Про походження єпископату буде говориться і в інших розділах, які пов’язані насамперед з листами св. Ігнатія Антіохійського, але варто звернути увагу на факти, які підтвержують походження єпископату від апостолів. Дійсно на початку священики мало чим різнилися від вірних, і навіть виконуючи якісь священодійства, займалися якимсь ремеслом. На рахунок єпископа то кожна майже кожна громада мала свого єпископа, але не були означені границі його влади, бо були церковні громади дуже великі, а були малі громади . Це не означає, що в ранній церкві існувала чисто харизматична інституція, яка б базувалася на вільному діянні Духа, без будь-яких чинів, правового порядку або визначених правд віри. Чисто харизматична інституція не сумісна з Павловим розумінням Церкви. Це стосується і місцевих громад, і всієї Церкви. Ніде первісні християнські громади не були елігатарними спільнотами: вони навпаки були структурованими “організмами”, впорядкованими за принципом голови й тіла. Носіями різних чинів є покликані і поставлені й поставлені представляти невидимого Господа та в його імені продовжувати живим словом і святими Тайнами діло спасіння. Усюди панував принцип наступництва у чинах (apostolica succesio) у суворому порядку ступенів, а ця традиція походила прямо від Христа та апостолів. Дедалі частіше рядове керівництво громад виконували переважно пресвітери та диякони. Єпископи переважно входили з колегії пресвітерів, у яких вони як наставники або наглядачі (επισκοπος) виконували провідну фунцію . Немає потреби розглядати всі аргументи Філіпа Шаффа на дану тему, але варто навести безумовно ті, які безпосередньо стосуються даної курсової роботи: 1) До них належить свідчення св. Ігнатія Антіохійського, учня апостола Йоана, в його семи посланнях, написаних на початку II ст.,які дають можливість вважати, що єпископат, відмінний від пресвітерства, вже існував і ріс, хоча і був новим інститутом; 2) Свідчення Климента Олександрійського про те, що апостол Йоан назначив єпископів по поверненні з о.Патмос, а також розповіді св. Іринея Ліонського, Тертуліана, Євсевія та Єроніма про те, що Йоан вибрав та рукоположив Полікарпа (з яким Іриней особисто був знайомий особисто) єпископом Смирни; 3) Передання церков Антіохії та Риму, які рахують своїх єпископів починаючи від апостолів і зберігаючи пам’ять про нерозривну тяглість ієрархії починаючи від апостолів. Логічний аргумент про те, що всезагальне і ніким не хаперечуване поширення єпископата не може бути пояснене хоча б без дозволу апостолів. Але цей аргумент не є переконлевий, так як більшість апостолів померли до зруйнування Єрусалиму. Воно може стосуватися лише Апостола Йоана, який прожив до кінця I ст . Нажаль існування єпископату не можна довести історично. Але варто враховувати конкретні обставини, які призвели до даної події.. Виник він не очікувано та не був придуманий конкретною людиною. Він виріс за зальної потреби в продовженні та заміні апостольського управління церквою. Окрім того появу єпископату викликано в потребі керівництва общиною. До того ж єпархії Церквов Малої Азії та північної Африки в II та III ст.. по причині своєї величини потребували у великій кількості авторитетних пастирів. Отже, одноманітності не існувало. В цілому Церква того часу тяжіла до централізації. Принцип централізація як не дивно виник не у мирний час, але в часі переслідування християн Римською імперією. Переслідування призвели до організації церкви . Ще однією з причин, яка призвела до становлення авторитета єпископа, була як відповідь церквою в кінці II - і на початку III століття. По мірі зростання в церкві числа минулих язичників небезпека єресі зростала, і це в свою чергу вело до необхідності збільшувати авторитет єпископів . Тому не дивно, що св. Ігнатій був такий строгий по відношенню до церковних громад, єдності яких загрожували єресі. Гоніння на противагу єресям не роз’єднювали церкву, а укріпляли, а сили єресі більше чим Римська імперія руйнували єдність Церкви . Якщо говорити на рахунок Римського єпископата з часів послання святого Павла (58 р.), в якому він хвалить перших римських навернених, до єпископства Віктора в кінці II ст. і неприємного відгука про папу Зеферина і папі Калісті у нас немає явної та безпосередньої інформації про внутрішній стан Римської церкви. Але випадкових згадок про неї зустрічається більше, чим про будь-яку іншу церкву. Також вона набирала вплив як столична церква імперії. Рим був полем битви між ортодоксією і єресями. Також багато авторитетних людей було честю, щоб їхнє життя було пов’язане з Римом.Бо вони його визнавали великим авторитетом. Серед них був св.Ігнатій, який радувався перспективі постраждати за Христа в цьому місті. Варто зазначити що положення Риму рахували головним і єретики. Тому недивно, що єпископів Риму рано почали сприймати як пастирів митрополії, так що їх слова та діяння природньо володіли авторитетом, вплив якого поширювався далеко за межі їх безпосередньої єпархії . Тому Римська Церква належала до тих Церков, яку називали sedes apostolicae, а цей титул надавався церквам, які більш чи менш довший час керувалися самими апостолами. Цей титул виражав особливий авторитет помісної церкви, а на єпископів, які займали апостольські кафедри (sedes apostolicae), всі церкви дивилися з особливою повагою . Римська Церква мала особливу повагу, бо є наступницею апостола Петра. Про це свідчить бехперервний ланцюг свідчень, який вказує на Петра, як засновника Римської Церкви. До них належать: Перший лист Климента Папи, свідчення св. Ігнатія Антіохійського (лист до Римлян), Іриней з Ліона, який перший написав повний список наступників на римському престолі (Adversus haereses, III, 1,1; 3,2) та ін ІІ РОЗДІЛ ЦЕРКОВНА ІЄРАРХІЯ У ЛИСТАХ СВЯТОГО ІГНАТІЯ АНТІОХІЙСЬКОГО ЛИСТ ДО МАГНЕЗІЙЦІВ 2.1 Святий Ігнатій – єпископ Антіохії Невідомо з чиїх рук був посвячений св.Ігнатій Антіохійський у 69 р на єпископа Антіохії. Але він був на єпископській службі аж до II ст . На думку А. Аммана не дочикавшись, поки буде поставлене питання про колегіальність єпископів буде поставлений на голосування, він просто здійснив його на практиці . А.Амман нажаль не врахував важливу історичну обставину, що у св. Ігнатія не було право вводити нововведення. Навіть, якщо б він і постарався встановити зовсім нову форму Церквовної ієрархії, то такі дії зустріли би опір, і вже б не залишилися без відгуків або критики сучасників єпископа Антіохії . Але попри це свідоцтва Ігнатія на Церквовну ієрархію такі певні, основні і ясні, що сьогодні вчені богослови від себе приватно називають його Doctor hierarhae. Він перший чітко називає всі три відділені ієрархічні ступені: єпископа, священика та диякона . В часі переслідувань імператора Траяна Ігнатія було засуджено в Антіохії на бородьбу з дикими звірами в Римському амфітеатрі. Під комвоєм десятьох вояків його вислано до Риму. Дорогу єпископ відбував морем і сушею . По дорозі до Риму єпископ, зупинявся спершу в Філадельфії, а потім у Смирні. Авторитет Ігнатія був великий, тому що Церкви всіх міст Азії, які він під час своєї подорожі минув, відправляли посланців. Ефес направив до нього єпископа Онисима, диякона Бурраі трьох інших братів; Магнезія – єпископа Дамаса, двох священників та одного диякона. Головою посольства був єпископ Смирни Полікарп. Зі Смирни святий Ігнатій пише листи, виражаючи подяку вітаючим його общинам – ефеській, магнезійській, тралійській а також римській . 2.2 Історичний контекст послання до Магнезійців Магнезія – місто в Малій Азії, розташоване біля ріки Меандр, тепер Інекзебар, неподалік Ефесу. Дослідники здогадуються, що Церква була заснована ап. Павлом, коли перебував в Ефесі. II ст. Було періодом найбільшого розквіту християнської спільноти в Магнезії, пізніше про неї не знаходимо згадок. У церковних документах зустрічаємо, однак, імена єпископів з Магнезії, передусім тих, які брали участь в Вселенських соборах. Почувши, що близько знаходиться антіохійський єпископ, з Магнезії до Смирни вирушила делегація, в скоаді якої були: єпископ Дамас, пресвітери Васс та Аполоній і Диякон Дзотіон, - вони ж представляли усю християнську спільноту Магнезії . Через Дамаса Ігнатій послав Магнезійцям Послання . 2.3 Вступні слова послання до Магнезійців Лист св. Ігнатія Антіохійського до Магнезійців починається тим, що святий Ігнатій подає причину послання: “Удостоївшись імені богопреподобного, у тих оковах, які несу, прославляю Церкви, і молюся, щоби в них була єдність тіла і духа Ісуса Христа – нашого життя вічного, єднання віри та любові, яку ніщо не може перевижити,- і це особливо справедливо, якщо йдеться про любов Ісуса і Отця: в Ньому, витерпівши всяку злобу князя віку цього і не давши йому впіймати себе, ми станемо Божими”(Маг. 1:2). В цьому уривку виражається головна ідея вчення св. Ігнатія Антіохійського. Вона в тому, що єдність з Христом є головною передумовою єдності Церкви. Але щоб зрозуміти еклезіологію св. Ігнатія, то ми маємо заторкнути його сотеріологічне вчення. Без цього відступу буде складно зрозуміти думки Ігнатія про церковну ієрархію. Нажаль не можна знайти у посланнях святого Ігнатія систематичного викладу сотеріології. Це є цілком природньо, бо він відповідає на конкретні запити церковних громад, а також полемізує проти єретиків . Основною темою всього богослов’я св. Ігнатія є тема “єдності”. Терміни: ενοσις, ενότης постійно зустрічаються в його посланнях, і себе він називає “чоловіком, призначеним для єднання” (Філад. 8). До того ж така тема розвивається на декількох рівнях. Перший рівень – це вчення про Бога, де св. Ігнатій заторкує вчення про Бога, де св. Ігнатій підкреслює єдність Іпостасей Святої Тройці, оскільки сам Бог є найвища Єдність (Трал. 11:2). Даний рівень тісно пов’язаний з христологічним та сотеріологічними рівнями. Що стосується дугого рівня єдності - Христологічного, то св. Ігнатій чітко розрізняє дві природи Господа. В посланнях св. Ігнатія часто зустрічаються антитези σαρκικως – πνευματικως (“плотським образом-образом духовним”), зустрічається в посланнях св. Ігнатія 13 раз, акцентуючи історичний характер Воплочення та Відкуплення. Ці антитехи у єпископа Антіохії є для того, щоб краще виразити тему єдності.Перш за все – підкреслити єдність Христа з Богом Отцем. Інший рівень єдності – це Боголюдська єдність особи Ісуса Христа. Наголошуючи цю єдність святий Ігнатій один з перших в історії християнського богослов’я висвітлює вчення про “взаємообмін властивостей” (communicatio idomatum) в двох природах Ісуса Христа – Божій та людській. Ця єдність Боголюдськості Христа має безпосереднє відношеення до сотеріології. Бо спасіння людей здійснюється Сином Божим при співучасті (“синергії”) самих людей . Оскільки Христос є не тільки Бог, але і людина, який у своїй особі поєднав у Собі Божество з людством, то і головуюче положення єпископа в Церкві, яке знаходить під загальним проводом Христа, має відображати подвійність Його Боголюдської природи. Єпископ, згідно думки св. отця, поєднує в своїй особистості владу не тільки духовну – Божествену, але і тілесну (плотську) – людську. Він, подібно Христу, який поєднаний з Отцем не тільки по духу (πνευματικωσ), що означає по Божеству, але і по плоті (σαρκικως), яке означає по людськості, носе в своїй особистості, обєднюче в собі начала церковного церковного життя не тільки в області духа, але і в області тіла-плоті: “Покоряйтеся єпископу і один одному, як Ісус Христос покорявся по плоті Отцю, і апостоли Христу, Отцю і Духу, щоби єдність була [разом] тілесна та духовна” (Магн. 13:2) . А це в свою чергу означає, що і Церква, якою головує духовно-плотська влада єпископа, поєднує в собі гармонічну єдність не тільки зовнішньої, тілесно-плотської організації, але і внутрішню духовно-ідейну організацію; таким чином Церква є невидима і в той же час видима величина, яка по зовнішніх формах свого життя відображає своє духовне єство . Третій рівень єдності між єпископом та мирянами буде розглянуто найдетальніше нище. 2.4. Єдність Церкви, яка полягає у послусі єпископу З вище сказаного можна зрозуміти, що єпископ Антіохії на початку послання хвалить любов Магнезійців, відображення якої він бачить в їхнії єпископах, пресвіткрах та дияконах, які є благовірні і покірні . На думку св. Ігнатія ідеальний стан Церкви настане тоді, коли пресвітерство буде “співзвучне з єпископом, як струни з кифарою”(Еф. 4:1). Тому далі Ігнатій продовжує хвалити пресвітерів Магнезії, що вони не погорджують віком єпископа і, не зважаючи на молодість його, вони відносяться до нього з повагою і як богомудрі, вони є йому покірні, але у покорі єпископу Магнезійці покоряються Отцю Исуса Христа, єпископу всіх (Магн. 3:1). Кожному і з нас, а особливо пресвітерам, слідує пом’янути [оприсутнити в душі] (αναψύχειν ) єпископа на славу Отця Ісуса Христа та апостолів (Трал. 12:2) . Священики, диякони і вірні мають бути підчинені єпископу, словом без єпископа нічого не сміють робити. Зв’язок х єпископом через віру і послушництво є виразом церковної єдності громади . Тобто св. Інатій поглиблює тему єдності, у покірності єпископу: “Добре було б, щоб ви не переймалися віком єпископа, але в міру сил даних вам від Бога, приділяли йому всяку увагу. Як я зрозумів, і святі пресвітери [ваші] не дивляться на те, що призначено йому в молодому віці, але з розсудливістю у Бозі покоряються йому: зрештою, не йому, а Отцеві Ісуса Христа, що над усіма єпископ” (Магн. 3:1) . В покірності єпископу полягає єдність клиру та мирян. Миряни мають бути у гармонії з єпископами та пресвітерами, і тому ця єдність клиру та мирян, у листі до Ефесян символічно зображається як злиття мирян з “думкою” (або “волею” - γνώμη ) єпископа, а пресвітерству бути співзвучним з ним, як співзвучні струни в кефарі, бо в такому єдинодумстві (або єдинодушші – εν ττ/ ομόνοια) і в “співзвучності любові” прославляється Христос. Св. Ігнатій Антіохійський бачить християнську спільноту, як один хор, який однодумно прославляє Бога (Еф. 4:1). В цьому образі хору св. Ігнатій концентрує саму суть своєї і взагалі православної еклезіології: всі віруючі є одним хором, “Регентом” якого є Бог. Ожнак така єдність всіх віруючих, клиру та мирян, є свого роду “незлитна єдність”, бо кожен у цьому хорі має свою “партію”. Тіло Христове може лише здорово “функціунувати”, якщо кожен його член виконує своє призначення: рука не має заміняти голову, а нога виконувати функцій руки. Єдинодушність і созвуччя всіх членів Церкви досягається в першу чергу послушністю “Єпископу всіх” (των παντων επισκοπώ – Магн. 3) . Бо “Як Господь без Отця нічого не чинить, є бо єдиний з Ним, - ні сам від себе, ні через апостолів, так і ви, нічого не робіть без єпископа та пресвітерів.”(Магн. 7:1) . В той же час мученик підкреслює, що єпископ не є зовнішній начальник, який несе владу в ім’я влади. Він насправді несе служіння, і несе його у нерозривній єдності зі своєю Церквою. Зовнішнім проявом цієї єдності служить збір старійшин, які служать разом з єпископом . Отже св. Ігнатій вважає, що єпископ являє Христа, та вкладає в служіння єпископа таку гідність та надприродну єдність, що навіть влада молодого єпископа ніколи не ставиться під знак питання . Нажаль єдність між єпископом та вірними в ранньому християнстві не була така ідеальна, як про неї часто думають. Церкву в той час більше роз’єднювали не переслідування держави, а єресі . Тому вже на прочатку послання до Магнезійців Ігнатій застерігає Магнезійців, щоб вони не впали в сіті марнотного вчення єретиків (Магн. 1:1) . У 4 главі листа до Магнезійців, він повертається до цієї теми. В ній він закликає не уподоблятися тим, які на словах признають єпископа, але роблять все без нього. Бо як деякі мають в собі свій особистий образ – образ світу цього, так вірні в любові мають образ Бога-Отця через Ісуса Христа. І якщо ми не готові померти по образу страждання Його, то життя Його немає в нас (Магн. 5). Щоб зрозуміти позицію св. Ігнатія варто звернути особливу увагу на причини утвердження єпископату, які пов’язані з листами св. Ігнатія Антіохійського. Для Ігнатія церква це насамперед місцеві громади (Еф. 5:8; Магн. 1:14,15; Трал. 3, 12, 13; Рим. 9; Філ. 10; Смир. 11; Пол. 7,8). Але Церква це не лише громади, а й “Католицька церква”, яка є місцем збору, де віра виражена у відповідності з усіма виражається і підтримується в літургійних богослужіннях та спілкуванні. Для Ігнатія “Католицька Церква” позначає самих людей, тобто “співтовариство у відповідності з усіма”. Це поняття ідентичності громад безумовно включає поняття єпископа . Бачачи Церкву водночас універсальною та помістною св. Ігнатій не міг не говорити про те як універсальність та помістність не співвідносяться. Тому св. Ігнатій перший вживає термін “Католицька Церква”: οπου φανη επίσπος εκεί πληθος εστω, ωσπερ οπου αν η Χριστος Ιησους, εκει η καθολικη εκκλησια (де являється єпископ, там нехай буде загал вірних так, як католицька Церква є там, де є Ісус Христос - Смир. 8:2). Таким чином для Ігнатія є частинні Церкви, якими керують єпископи, а також загальна Церква Ісуса Христа. Ця загальна Церква для нього є містичним тілом Христа, зв’язком вірних з Христом через віру та любов, але зовнішньо видимою організацією, зв’язком вірних з вірними. Особливо він цей зв’язок вірних називає братолюбною трапезою – αγαπη . 2.5 Еклезіологія єретиків та реакція св. Ігнатія Антіохійського Дуже важливо підмітити, що вище вказана ієрархічна концепція, яка розвивалась на основах христології та еклезіології, св. Ігнатій цю концепцію цю концепцію вивів в своїх посланнях на протилежність односторонім поглядам гностикам та ебіонітам , які мали односторонні христологічні та еклезіологічні погляди, і по питанню про ієрархію, воно мали би безумовно також прийти до одностороніх висновків. У ебіонітів із погляду на Церкву, як юдейську синагогу , безумовно послідовно витікав погляд на ієрархію, як на служіння чисто зовнішнім культово-адміністративним потребам общини, а у гностиків із поняття про Церкву, як велечену пренебесно-духовну, у зв’язку з докетичной христологійой витікав абсолютно протилежний погляд на ієрархію, як служіння духовне від початку до кінця, згідно з цим поглядом представники гнозіса (таємного знання) рахувалися у них люди виключно духовного порядку – пневматиками (πνευματικοι). Що стосується св. Ігнатія Богоносця, то значення його в історії богословської думки і полягає в тому, що він на протилежність одностороніх ідеологій ебіонітів та гностиків не обмежився розкритям поглядів виключно христологічних та еклезіологічних: св. отець, слідуя указанням полеміки, пішов далі і на основах христологічних і еклезіологічних поглядів дав рішення не менш важливого – ієрархічного питання . Добре логіку послань св.Ігнатія відображає о. Йоанн Мейендорф. Він каже, що згідно цілісного погляду св. Ігнатія про Церкву її основою є Боголюдина Христос. А для нашого спасіння необхілний реальний, плотський, історичний Христос, оскільки спасіння здійснюється у конкретній видимій общині, Церкви. Тому неможливо бути християнином лише на духовному, містичному рівні, без участі у видимій Церкві. Поняття Християнського життя веде до участі в реальній спільноті людей в конкретномі місці. Спаситель з самого початку свого земного служіння був разом з групою їм же вибраних людей вибраних учнів, які після Вознесіння стали свідками Його життя та вчення, а після П’ятдесятниці утворили ядро і стали першими вождями новородженої Церкви. З тих пір Церква існувала зажди, і її існування невідємне від існування самого христриянства. Щоб це позначити св. отець вживає грецький термін επι τω αυτω, що означає “на те ж саме”. Починаючи з Нового Завіту воно позначає зібрання вірних у Церкві у певному конкретномі місці (Дії. 2:1,44,47 і так далі), де це зібрання стає Церквою завдяки прославі Бога та здійсненні таїнства євхаристії. Таким чином це є технічний термін, який позначає Церкву . В цьому ж значенні вживає його св. Ігнатій: “Отож, хто не приходитьтна спільну [молитву] (επι τω αυτω ), той уже возгордився і сам засудив себе” (Еф 5:3) і “нехай на загальному зібранні (επι τω αυτω ) буде у вас” (Магн. 7:1). Контекст цих цитат ясно вказує на сакраментальність зібраннь, про яких іде мова . Згідно з ученням св. Ігнатія Богоносця, єпископ одержує авторитет і владу від Бога, якого він є видимим образом і представником. Єпископ одержав цю владу не задля своїх особистих заслуг та прикмет, чи від людей, або щоб задовольнити свою власну амбіцію, тільки завдяки Божій любові – Отця і Сина. Вже ап. Павло писав до Тимотея, якого лишив єпископом в Ефесі: “Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує, але будь зразком вірним у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті” (1 Тим. 4:12). До того ж коли св. Ігнатій звертається до різних місцевих єпископів, виразно зазначає, що він не мав повновладдя, які мали дванадцятеро апостолів, він тільки напоумлює в любові . Тому церковна єдність здійснюється віруючими з єпископом. Без єпископа нічого не можна робити, ні христити, ні здійснювати вечерю любові (αγαπη), ні євхаристію (Смир. 8). І без трьох ступенів ієрархії немає Церкви (Трал. 3; Філад. 7). І така єдність здійснюється в окремій общині. Інакшого тоді варіанту не могло бути, тому що в той час ще не було собору помісних Церков . 2.6 Єпископ – центр єдності Церкви Щоб зрозуміти крдинальність вчення св. Ігнатія маємо далі процитувати знову Ігнатія. Ця цитата дуже важлива бо відображає суть вчення св. Ігнатія Антіохійського про єпископа: У вищезгаданих особах я побачив усю вашу громаду у вірі та любові (εθεωρησα εν πιστει και ηγαπησα), тому і прошу вас, старайтеся робити все в єдиномислії Божім (εν ομονοια θεου), так як єпископ предстоїть на місці Бога (προκαθημενου του επισκοπου εισ του θεου) , пресвітери [священики, старійшини] займають місце собору апостолів, і диякони, найдорожчим мені довірено служіння Ісуса Христа , що перед віками був з Отцем, і нарешті явився [нам] видимо. (Манг. 6:1) . У вище поданій цитаті явно прослідковується думка св. Ігнатія про те, що єпископ є центром єдності Церкви і її місцевим представником. Також цю думка прослідковується і в інших листах святого. Приймаючи Онисима з Ефесу, Ігнатій пише до Ефесян, що він їх усіх прийняв в особі Онисима. Так само він прише до інших Церков, єписклпів яких Ігнатій приймав . Тоді виникає важливе питання, без відповіді на якого не буде зрозуміло вчення Ігнатія про те, що єпископ є центр єдності Церкви: Як єпископ став тим центром єдності Церкви і чи він ним був завжди ? Вчення про первосв’ященство Христа ж у Святому Письмі Нового Завіту. Найбільш ясно воно виражається у Йоанових писаннях та посланні до Євреїв. В останньому Христос прямо називається Первосв’ящеником. “Отак, святі брати, учасники небесного покликання, уважайте на Апостола [Посланника] і Первосв’ященика (Αποστολον και Αρχιερεα) нашого ісповідання, Ісуса” (Євр. 3:1; пор. 10:20 і т.д). Автор послання до Євреїв ставе первосв’ященство Христа по чину Мехисмедека, царя і священика Бога Всевишнього (Євр. 7:1-3). Ніде в Новому Завіті не сказано, щоб це первосв’ященство належало комусь іще з людей Церкви. А значить воно належить виключно Христові. З цього випливає інше питання. Чи це означає, що служіння первосвященства Христа виключає можливість виконання цього служіння іншими членами Церкви ? Цікаво, що Первосв’ященство Христа не тільки не виключає служіння пастирів, але і прямо є основою служіння пастирів, без яких не може існувати місцева Церква. Це правда, що для церковної думки апостольських часів не могло бути іншого служіння первосв’ященства крім Христового. Первосв’ящентсво Христа веде до того, що Церква є “царством св’ящеників” (1 Пет 2:9) . Тільки часто пропускається важлива думка, особливо часто в протестанських авторів. Без пресвітерів не може бути місцевої (помісної) церкви, бо вони збирали весь народ на євхаристійне зібрання, без якого не може бути місцевої (помісної) церкви. Пресвітерами керував старший пресвітер. І старший пресвітер був початковою стадією появи єпископа. І саме в листах св. Ігнатія старший пресвір стає єпископом . Ігнатій не показує у своїх листах Церковной ієрархії детально. По окремим його згадкам та наставленням не важко представити внутрішню систему тих малоазійських церков, до яких він пише. І перш за все це так звані “парикії”, які можна назвати “єпископськими приходами”. Пресвітерські приходи нашого типу виникають тільки в III cт. , а утверджуються тільки в IV-V ст. У парикіях за малого приходу місцевих церков єпископ дійсно тоді міг бути пастирем. І в кожній общині єпископ дійсно міг знати кожного члена пастви особисто. І той єпископ у св. Ігнатія має дійсно високе положення, бо є прямим намісником Христа . Замісництво єпископа полягає у його предстоянні на Божественій Євхаристії . Єпископ є тим, що очолює євхаристійне зібрання. Він є предстоятелем, оскільки стоїть перед Богом, очолює літургійне зібрання і водночас є образом Бога для спільноти . Але що означає твердження, що єпископ перш за все і головним чином предстоятель на Божественій Євхаристії ? Який правдивий богословський сенс цьої істини і як вона проявляється на практиці ? Святий Ігнатій Богоносець зображає єпископа на місці Бога і образом Бога, та з пресвітерами, які служать як образи Апостолів. Цей образ, який утверджений віками існування Православної Церкви, відобразився на побудові святих храмів і також на структурі Божественої Літургії. Божествена Євхаристія – це образ Царства Божого. На Божественій Літургії ми переживаємо стан, в якому буде знаходиться світ по пришесті Царства Божого. Як образ Царства Божого Божествена Євхаристія збирає весь народ і одному місці звради одного діла – єднання світу у Божій Любові. Зібрання розсіяного народу Божого буде мати один – Царя Ісуса Христа. Цього Царя Христа, який прийде у Своїй славі, в Церкві прообразує предстоящий на Божественій Євхариситії єпископ. Тому він возсідає на престолі під час Божественої Літургії. Це сидалище єпископа є праобразом возсідання Христа в Царстві Божому з сидячими навколо Нього дванадцятьма Апостолами (Мт. 19:28) . Отже основним фактором перетворення старшого пресвітера в єпископа, було первосв’ященство, як особливе служіння. І це первосв’ященство перейшло від Христа до єпископа. Св. Ігнатій у вченні про Церкву наслідував апостола Павла. Євхаристійне зібрання, згідно цього вчення, виявляється в повноті у кожній місцевій Церкві всю Церкву Божу, а само воно є “іконою” Тайної вечері. Місце Христа на Тайній вечері через ап. Петра займається тим, шо возсідає в Центрі Євхаристійного зібрання., а тому для Ігнатія єпископ є образ Невидимого єпископа . Тому заклик Ігнатія до повного підчінення єпископу наводе на думку, що в церковному житті часів Ігнатія починається процес, який загрожував єднанню членів церкви з єпископом. Ігнатій Богоносець насправді боровся проти нововеденрь в церковному житті, а також старався повернути церковне життя до її постійної норми. Ми не знаємо, чи цей процес прооходив у інших церквах, але відносно Антіохії ми маємо бути впевнені. Одна з причин цього нового явища є та, що деякі члени місцевих церков під впливом юдейських впливів (ебіонітів) бажали здійснювати Євхаристійне зібрання не в “перший день після суботи”, не у день Господній, а у суботу (Манг. 9:1). Скоріше всього вони влаштовували Євхаристійне зібрання під предстоятельством одного з пресвітерів, який розділяв їхні погляди. Окрім них, окреме зібрання влаштовували докети, які не признавали, що Христос присутній у Євхаристії (Смир. 8:1) . Принципом єдності місцевої церкви став єпископ, як єдиний первосв’ященик в своїй церкві. Тому в кожній місцевій церкві має бути єпископ, але може бути, якщо це необхідно декілька євхаристійних зібрань. Єпископ залишався тим, що здійснює євхаристію центрального зібрання, а в додаткові літургічні центри він надіслав пресвітерів. Але тоді вони вже здійснювали Службу Божу взалежності від єпископа. Так єпископ став отже старшим пресвітером . Таку еклезіологію св. Ігнатія Луїджі Падовезе називає трансцедентальною еклезіологією. Застосовуючи в амфічному сесні схему прототип, - тип, єпископ Антіохії пропонує богословську рефлекцію на тему Церкви, як спільноти любові, зазначаючи, що Церква на землі, у своєму житті та у своїх внутрішніх взаєминає єнічим іншим, як тільки земним відбитком і земним відзеркаленням свого небесного Архетипу, Бога єдиного і троїчного в Його внутрішньому житті, у Його взаємозв’язках, які є тайною III РОЗДІЛ ОБОВ’ЯЗКИ ТА АВТОРИТЕТ ІЄРАРХІЇ У ЛИСТАХ СВ. ІГНАТІЯ АНТІОХІЙСЬКОГО 3.1 Церква – сім’я Як би не відносилися до авторства св. Ігнатія, маємо признати, що він відображає ситуацію у східному християнстві першої половини II ст. Автор настирливо повторює, що благодать від апостолів перейшла саме до єпископів. В посланні до Тралійців він закликає християн цього міста розглядати клир, як апостолів. Згідно листів св. Ігнатія нічого, що стосується церкви, не здійснюється без затвердження єпископа. Бо якщо є санкція єпископа, то є санкція Бога . Між ієрархією та мирянами завжди існував тісний зв’язок . Бо внаслідок того тісного зв’язку, що обєднювала між собою всіх членів Церкви в одне ціле, єпископське управління мало характер сімейного, і самому єпископу тому давалося звання отця . Так воно зараз є і дотепер, але застосовується і до священиків. Тому у зв’язку з цьою глибокою сімейною близькістю слід заторкнути обов’ язки клиру у листах св. Ігнатія Антіохійського. 3.2 Обов’язки та права духовенства 3.2.1 Єпископ – батько для своєї єпархії На противагу єресям св. Ігнатій виставляє три головні принципи – Христа, Церкву та християнське життя. На противагу докетам він прославляє Христа волоченого та страждаючого, який є центр церковного життя. На противагу всім ебонітам св. Ігнатій виставляє єдність Церкви Христової та приємність від Бога ієрархії . Тому вірні мають повисуватися ієрархії. Але виходячи з такого авторитету ієрархії варто зрозуміти її обов’язки. В пастирському посланні до Полікарпа Ігнатій детально описує права і обов’язки єпископа – настоятеля громади з повною владою над неї . Тому можна виділити декілька пунктів, які випливають з цього листа: - Єпископ зобов’язаний мати турботу про душі вірних і без нього не може проходити жодне таїнство. Бо нічого в Церкві не здійснюється без відома єпископа (Полік. 4:1); - Особлива турбота єпископа має бути направлена на збереження чистоти вчення Церкви при екстремальному положенні, в якому може виявитися Віра Церкви від натиску єресей. Тому св. Ігнатій закликає єпископа вникати у всі обставини часу (Полік. 3). Бо в боротьбі проти єресей єпископ має стояти на першому місці; він має осягнути всі замисли ворога. Тому природно, що у боротьбі з лжевчителями, людьми з досвідом, які видають себе за пневматиків (гностики), потребуються значні сили і уміння. Єпископ має бути мудрий у всьому, як змія, і лагідним як голуб (Полік. 2:2); тому Полікарп має просити у Бога більшої мудрості, від тої що має (1:3) . Таким чином стає зрозуміліша думка св. Ігнатія Антіохійського, що єпископ є образом Отця. Єпископ є тому образом Отця, тому що він відображає у своєму служінні Божу любов та справедливість. Архієрей є служителем божої справедливості бо він на це вибраний Богом для Божої справедливості, тобто для того, щоб це таїнство було реалізоване в його особі. Він, як і Син, буде зранений за гріхи Отцівським гнівом за гріхи Церкви, за невірність мирян, за недбалість пресвітерів. І це інша ноша, ніж відповідальність посадовця за провини підлеглих. Вона є результатом Божого союзу, а не делегованих повноважень. Вона іконічно явиться на Євхаристій ній Літургії, коли здійснеться осв’ячення дарів, а зокрема чаші. Але кожен хто торкнувся таїнства Божого гніву як результат людських гріхів та Божої справедливості, інтуїтивно розуміє, що на цьому Добра Новина не закінчується. Бог виходить нам назустріч із таїнством Своєї любові у Воплоченні. Ісус Христос Воплотившись віддав себе в руки людей, які Його принесли в жертву. Ісус це відання в руки людей повторює під час кожної Євхаристії. Архієрей тому аналогічно має прагнути віддання в руки людей, як це зробив Христос. Це він потверджує під час кожної Літургії. Бо коли архієрей в Євхаристійному приношенні возносить за всіх і за все, а потім приймає ці дари до свого серця – то тим самим потверджує і своє прагнення самому стати Євхаристією, хлібом, що ламається для всіх (своїх і чужих) і все . 3.2.2 Пресвітерська рада Разом з єпископами в посланнях Ігнаті стоять пресвітери, або як він частіше говорить пресвітерство (πρεσβυτεριον). А це пресвітерство має нерозривний зв’язок з єпископом. Бо ідеальний стан Церкви настане лише тоді, коли пресвітерство буде згідне з єпископом, як струни кифари (Еф. 4). І ці пресвітери у листах св. Ігнатія є колегія пресвітерів, які представляють собою корпорацію, яка перебуває в колі єпископа, та дає йому поради та підтримує його. В інших місцях він позначає пресвітерство, як синедріон або раду раду єпископів (Філад. 8:1; Магн. 6:1; Трал. 3:1). Але нажаль у листах св. Ігнатія не сказано ясно про обов’язки пресвітерів і тому не можна сказати точних даних про їхні обов’язки . Святий Ігнатій потребує від віруючих почитатати такоє пресвітерів (Трал. 3), а також їм підкорятися. Він пише, щоб повисувалися пресвітерам, як апостолам Ісуса Христа (Трал. 2; Магн. 2). А також віруючі мають брати приклад не тільки від єпископів, але й пресвітерів. Ігнатій пише “слідуйте пресвітерію, як апостолам” (Cмир. 8). Але функція пресвітерів у апостольських отців відмічена лише одна – право суда над вірними. Про це говорить св. Полікарп у посланні до Филип’ян, щоб пресвітери на суді справедливі та не жорстокі на суді (Филп. 6). Більше про функцій пресвітера немає у апостольських отців Церкви . 3.2.3 Диякон – права рука єпископа Ще менше ясне положення дияконів у посланнях св. Ігнатія. На думку св. Ігнатія без єпископів, пресвітерів та дияконів немає Церкви (Трал. 3:1).Так як диякони стоять по відношенню до спільноти вірних разом з єпископами та пресвітерами, то вірним дається наставлення почитать також дияконів. “Всі мають почитати дияконів, як Ісуса Христа”(Трал. 3:1). Також мають почитати дияконів, як заповідь Божу (Смир. 8:1) . Варто на цьому моменті детальніше зупинитися бо диякони у перші століття християнства мали набагато більші повноваження чим тепер. Це помітно в листах св. Ігнатія. Пресвітерство святий називає “законом Христовим” (Магн. 6:2). Під “законом Христовим” тут розуміється то, що в інших місцях св. Ігнатій позначає як “Євангеліє”, “плоть Христового вчення” (Філад. 5:1; Римл. 7:3). Цікаво, що служіння єпископа та диякона св. Ігнатій Антіохійський називає “заповіддю Божою”(Трал. 13:2; Смир. 8:1: “Дияконів почитайте, як заповідь Божу” (ως θεου εντολην). Єпископів названо у листах заповіддю Божой тому що по концепції Ігнатія, в поняття заповіді відносно єпископа, очевидно відображалась думка про самі норми вчення, його теоретичних основах, те що у того ще Ігнатія називається також “догматом” (Магн. 13:1). Пресвітерів він не називає “заповіддю Христа”. З цього випливає, що вони в ранній Церкві мали високе положення. Тому Ігнатій неодноразово дияконів називає співробітниками (συνδολοι) (Ефес. 2:1; Магн. 2:1; Філад. 4:1; Смир. 12:2) . Таким чином диякони в давні часи були правою рукою єпископа та їхнє положення в ієрархічній ступені було вище за пресвітерів. Бо не випадково св. Ігнатій ставить дияконів на місці Ісуса Христа, а пресвітерів на місці апостолів (Магн. 6:1). Диякони були першими кандидатами на довжність єпископа, бо саме диякони ставали єпископами а не пресвітерами. До їхній загальних функцій входила допомога єпископу як у богослужбовому житті Церкви, так і у адміністративній роботі . З іншого боку диякон мусить коритися єпископу та пресвітерам: Ігнатій бажав при собі мати диякона Зотівна, тому що він підкоряється єпископу, як благодаті Божій, і пресвітерству, як закону Ісуса Христа (Магн. 2). По Ігнатію, диякони це “служителі таїнств (μυστηριων) Ісуса Христа” (Трал. 2:3), і їм “довірене служіння (διακονιαν) Ісуса Христа” (Магн. 6:1) . На основі 1 Тим. 3:9 можна вважати, що і тут під μυστηριων Іησου Χριστου розуміється що диякони зберігали таємниці віри Христа та захищали віру від єретиків. Тому само собою зрозуміло, що це передбачало служіння їх при побудові тайни Божої (пор. 1 Кор. 4:1). Тому навіть листи св. Ігнатія підтверджують тодішній авторитет дияконів, який був набагато більший чим теперішній . Але з часом чин диякона опустився на сходинку нижче, бо внаслідок переслідувань християн саме єпископам та пресвітерам доставлявся найперше вчительський уряд Церкви, який належав в стародавні часи єпископам та дияконам. Особливо на Заході диякони за підтримки єпископів свідомо гальмували цей процес. Але у 314 р. на Арелатському соборі була видана постанова, щоб диякони підчинялися єпископам. Пізніше цю ж постанову приймає Никейський вселенський собор . 3.3 Церква “перша в любові” На основі привітання св. Ігнатія Антіохійського виникла дискусія між католицькими, православними та протестантськими богословами. У цьому привітанні є такі слова, що римська церква є “перша в любові”. Нажаль враховуючи обсяг даної праці не вийде детально розглянути цю дискусію, але є можливість висвітлити деякі думки авторів. На думку о. проф. Василя Лаби Ігнатій знає окрім частинних Церков, якими управляють єпископи, також і загальну Церкву Ісуса Христа. Ця загальна Церква не є для Ігнатія тільки містичним тілом Христа, зв’язком вірних з Христом через віру та любов, але й зовнішньою видимою організацією, зв’язком вірних з вірними. Образно єпископ Антіохії називає цей зв’язок вірних братолюбною трапезою – αγαπη. І на думку о. Василя Лаби тільки римська Церква в цій загальній братолюбній трапезі займає вирішальне становище. Вона є “αξιογαγνος και προκαθεμενη της αγαπης”, “ητις προκαθηται εν τοπω χοριου Ρωμανιων” (“достойно чиста і предсідниця братолюбної трапези”, що предсідує на місці римської сторони”). На думку о. Василя Лаби Гарнак неслушною толкує ці слова, а він розуміє це що вона передує (вирізняється) у християнській добродійності (братолюбності). Але на думку о. Лаби що Ігнатій тут бере слово “αγαπη” виразно в сенсі церковної організації, а не в християнській добродійсності . На думку Johanes Quasten що навіть попри всі сумніви щодо “першості в любові” римської Церкви можна сказати точно, що св. Ігнатій всім Церквам, з якими ввійшов у зв’язок у часі своєї подорожі, двє Ігнатій напімнення і поради, одначе не сміє давати римській Церкві, яка слухала апостолів Петра і Павла, яка повчала інші Церкви і давала їм поради (Рим. 4:3) . Рим. 4:3 дає нам натяк на листа Климента Римського до коринтян, що дозволяє нам вважати, що св. Ігнатій знав цей лист та був під впливом Климента папи Римського, а також що є тяглість традиції, згідно якої св. Ігнатій Атіохійський говорив про “першість в любові” Римської церкви . Висновок Отже в листах св. Ігнатія єпископа Антіохії вперше з’являється чітке розрізнення між чинами єпископа та пресвітера. Вже в Новому Завіті починають бути присутніми початки розрізнення між чинами пресвітера та диякона, але св. Ігнатій у своїх листах починає у своїх листах наголошувати на владі єпископа на противагу єресям тв виразно розрізняти ці уряди єпископа та пресвітера. Листи св. Ігнатія стали першим етапом у перетворенні старшого пресвітера у єпископа . Найкраще виражає думки св. Ігнатія про єпископа лист до Магнезійців. Головною еклезіологічною ідеєю св. Ігнатія є ідея єдності Церкви. Єдність Церкви ґрунтується на єдності Пресвятої Трійці, а також єдності двох природ Ісуса Христа. З цих рівнів єдності випливає внутрішня єдність Церкви, гарантом єдності якої є єпископ. Цю єдність порушують єретики гностики та ебоніти, але єпископ має протистояти єресям, які підривають авторитет єпископа. Також вірні Церкви мають слухатися єпископа, бо без послуху єпископу немає єдності в церкві. Єпископ є намісник Христа, а також всі члени ієрархії є наступниками Христа. Церква на противагу єретикам має цілісну еклезіологію, яка не зведена, як в ебінітів лише до адміністративних функцій, яку вповні можна назвати людською установою, а також як у гностиків не є наголос виключно на духовному аспекті Церкви, який відкидає все матеріальне. Тому Церква є установою боголюською. Ігнатій у своєму листі не обмежився до полеміки, а зміг гарно викласти погляди щодо авторитету єпископа. Гарно відображає цю думку цитата з послання до Магнезійців: У вищезгаданих особах я побачив усю вашу громаду у вірі та любові (εθεωρησα εν πιστει και ηγαπησα), тому і прошу вас, старайтеся робити все в єдиномислії Божім (εν ομονοια θεου), так як єпископ предстоїть на місці Бога (προκαθημενου του επισκοπου εισ του θεου), пресвітери [священики, старійшини] займають місце собору апостолів, і диякони, найдорожчим мені довірено служіння Ісуса Христа, що перед віками був з Отцем, і нарешті явився [нам] видимо. (Манг. 6:1) Тут говориться про те, що єпископ предстоїть на місці Бога. Мається на увазі, що у Церкві “царстві священиків” не кожен священик міг здійснювати Євхаристію, яка відбувалася по смерті Ісуса Христа. Христос на Тайній Вечері установив Євхаристію, але на його місці цю Євхаристію мав хтось здійснювати. І ним був старший пресвітер, який внаслідок натиску єресей став єпископом. Таку еклезіологію св. Ігнатія Луїджі Падовезе називає трансцедентальною еклезіологією. Ця еклезіологія полягає в тому, що земна Церква є відображенням небесної. Євхаристійне зібрання, згідно цього вчення, виявляється в повноті у кожній місцевій Церкві всю Церкву Божу, а само воно є “іконою” Тайної вечері. Місце Христа на Тайній вечері через ап. Петра займається тим, шо возсідає в Центрі Євхаристійного зібрання., а тому для Ігнатія єпископ є образ Невидимого єпископа. Тому єпископ зображений як намісник Христа та його являє під час літургії. Тому на кожного члена Церкви покладена особлива місія. Хоча в ранній Церкві ця роль виконувалася дещо по інакшому. Єпископ перш за все має слідкувати за душами вірних, щоб вони не пропали. А вони у свою чергу мають слухатися єпископа. Також він має зберігати чистоту вчення Церкви. У свою чергу у листах св. Ігнатій про пресвітерів говориться, як про пресвітерську раду. Про їхні функції у ранній Церкві є лише у посланні до Филип’ян. Ця функція полягає у справі Церковного суду. Відносно дияконів, то вони в часи святого Ігнатія мали чин вище пресвітерського, що підтверджують листи святого Ігнатія, де говориться що диякони є на місці Ісуса Христа. Таким чином диякони були правою рукою єпископа аж поки пресвітери внаслідок переслідувань отримали нові повноваження у Церковному учительстві та адміністративній Церковній роботі. Також св. Ігнатій говорить, що Римська Церква є “перша в любові”. Це випливає з того, що ці слова говорять що Римська Церква є перша у організаційному розумінні та що Ігнатій не дає наставлення Римській Церкві. Список використаної літератури Основні джерала: Єрусалимська Біблія. Новий Завіт і пcалми. Львів 2009. Sources Chretiennes. Ignace De’antioche. Policarp de Smyrna. Lettres. Martyre de Polycarpe. Paris 1958. ст. 13 Ранние Отцы Церкви. Брюссель 1988. Св. Ігнатій Антіохійський та його твори. Переклала та опрацювала с.Параскевія Вакула // Acta studiosa. Збірник студентських перекладів.ч.2 Синод Української Греко-Католицької Церкви. Катехизм Української Греко-Католицької Церкви “Христос – наша пасха”.Видавництво “Cвічадо” Львів 2011 Додаткові джерела: Архимандрит Киприан (Керн). Патрология I http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:AaY0e6LWOysJ:aleteia.narod.ru/inquisitio/kern1/kern_6 А. Аман .Путь Отцов.краткоє введения в патристику. Москва 1994 Георгий Флоровский. Святой Игнатий Антиохийский. Из ненапечатанных лекций по патрологии // http://krotov.info/library/21_f/flo/rovsky_008.htm о. проф. д-р Василь Лаба. Патрологія. Львів 1998 о. Ігор Пецюх. Єпископ – батько для своєї єпархії // Патріярхат. Число 2 (423) 2011 Исторические очерки А.П Лебедева, профессора Московського Университета. Духовенство древней Вселенской Церкви (от времен апостольських до IX века) Йоан Мейендорф. Введения в святоотеческие богословие. Киев 2002 Йоанн Зизулас Митрополит Пергамский. Церковь и Евхаристия. Богородице – Сергиева Пустінь 2009 о. д-р Климентій Корчагін. Таїнство Церкви. Книга друга. м. Івано-Франківськ 1997. ст. 158-159 Луїджі Падовезе. Вступ до патристичного богослов’я. Львів 2001 Михайло Димид. Херсонеське таїнство свободи. Еклезіолгія Т.1. Львів 2007 проф. Н.И Сагарда. Проф. А.И. Сагарда. Патрология. Санкт-Петербург. 2004 Прот. Николай Афанасьев. Церковь Духа Святого. Рига 1994 Л. И. Писарев. Очерки из истории христианского вероучения патристического периода. Век мужей апостольских (I и начало II в.). Санкт-Петербург 2009 Проф. М.Э. Поснов. Гностицизм II века и победа христианской Церкви над ним. Киев 1917 о. Петро Костюк. Нарис історії Вселенської Церкви. “Гостинець видавництво”. Івано-Франківськ 2002 И.С. Свенцицкая. Ранене християнство: страницы истории. Москва 1987 Е. И. Смирнов. История християнской церкви. Свято – Тоицкая Сергиева Лавра 2007 о. Тарас Барщевський. Всуп до біблійних наук. Львів 2006 Фритц Ринникер. Герхард Маєр. Библейская енциклопедия Блокгауза Филип Шафф. История христианской Церкви. Том II Доникейское християнство 100 – 325 г. по Р.Х. “Библия для всех” Санкт-Петербург 2007 Ярослав Пеликан. Возникновения кафолической традиции [100-600] Том 1. Культурний центр “Духовная библиотека”.Москва Johanes Quasten. Patrologi volum 1 The Beginnings of Patristic Literature from the Apostols Creed to Irenaues. John S. Romanides.THE ECCLESIOLOGY OF ST. IGNATIUS OF ANTIOCH. http://www.romanity.org/htm/rom.11.en.the_ecclesiology_of_st._ignatius_of_antioch.01.htm Зміст ВСТУП.........................................................................................................................................................1 І РОЗДІЛ ЦЕРКОВНА ІЄРАРХІЯ В КНИГАХ НОВОГО ЗАВІТУ ТА РАННІХ ОТЦІВ ЦЕРКВИ…………………………………………………………………………………………………..4 1.1 ЦЕРКОВНА ІЄРАРХІЯ У КНИГАХ НОВОГО ЗАВІТУ………………………………………………………………….…………………………………4 1.2 ПОХОДЖЕННЯ ЄПИСКОПАТУ………………………………………………………………..………………………....7 ІІ РОЗДІЛ.ЦЕРКОВНА ІЄРАРХІЯ У ЛИСТАХ СВЯТОГО ІГНАТІЯ АНТІОХІЙЬКОГО ЛИСТ ДО МАГНЕЗІЙЦІВ………………………………………………………………………..………………….11 2.1 СВЯТИЙ ІГНАТІЙ – ЄПИСКОП АНТІОХІЇ………………………………………...……………………………………………………….11 2.2 ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ ПОСЛАННЯ ДО МАГНЕЗІЙЦІВ……………………………………………………………………………………………12 2.3 ВСТУПНІ СЛОВА ПОСЛАННЯ ДО МАГНЕЗІЙЦІВ……………………………………..…………………………………………………….13 2.4 ЄДНІСТЬ ЦЕРКВИ, ЯКА ПОЛЯГАЄ У ПОСЛУСІ ЄПИСКОПУ………………………………………………………………………………………………15 2.5 ЕКЛЕЗІОЛОГІЯ ЄРЕТИКІВ ТА РЕАКЦІЯ СВЯТОГО ІГНАТІЯ АНТІОХІЙСЬКОГО…………………………………………………...…………………………………18 2.6 ЄПИСКОП – ЦЕНТР ЄДНОСТІ ЦЕРКВИ……………………………….………………………………………………………………….21 III РОЗДІЛ. ОБОВ’ЯЗКИ ТА АВТОРИТЕТ ІЄРАРХІЇ У ЛИСТАХ СВ. ІГНАТІЯ АНТІОХІЙСЬКОГО…………………………………………………………………………...………....26 3.1 ЦЕРКВА СІМ’Я……………..……………………………………………………………………………………….26 3.2 ОБОВ’ЯЗКИ ТА ПРАВА ДУХОВЕНСТВА……………………..…………………………………………………………..………..27 3.2.1 Єпископ – батько для своєї єпархії……………………………………………………….27 3.2.2 Пресвітерська рада…………………………………………………………………………28 3.2.3 Диякон – права рука єпископа…………………………………………………...…………29 3.3 ЦЕРКВА ПЕРША В ЛЮБОВІ………………………………………………………………………30 ВИСНОВОК………………………………………………………………………………………………32 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………………………………35 ЗМІСТ……………………………………………………………………………………………………..37

Звіт по соціально-душпастирській практиці військового капеланства Тируся Дмитра УКУ ФБФ 4 курс

Місце практики мені довелося вибирати довго. Спершу я планував йти на практику до студентського капеланства, але мені не вдалося туди піти, бо я передумав. Так я був на студентській літургії, з студентами політехніки. Дійсно о. Богдан є добрим капеланом. Але я за порадою о. Володимира Ждана шукав о. Степана Суса. Якби не google, то я б його точно не знайшов. В той час студентським капеланством зайнявся брат семінарист, а у сфері військового капеланства було працювати нікому. Тому моїм було рішення, що якщо я так довго шукав о.Степана, то було б добре залишитися займатися практикою військовим капеланством. Пізніше я знайшов о. Андрія Хомишина, який з братом Мироном познайомив з працею війсьового капеланства при військовій частині інституту сухопутних військ ім. Сагайдачного Львівського Політехнічного універсітету. Щодо діяльності можна найкраще зацитувати уривок з сайту kapelanstvo.org.ua : “20 листопада 2005 року було освячено відновлений військовий храм, його престіл та іконостас Високопреосвященнішим Архиєпископом Львівським Ігором Возьняком. Сьогодні храм святого архистратига Михаїла став наче серцем Інституту, де щонеділі військовослужбовці та члени їх сімей мають змогу молитись. Окрім недільних богослужень, семінаристи – представники Центру Військового Капеланства, проводять регулярні зустрічі з курсантами інституту на морально-етичні теми. Також спільно із командуванням навчального закладу організовуються прощі (екскурсії) до відпустових (святих) місць Галичини, екскурсії по храмах Львова. Також цього навчального року створено в Інституті Релігієзнавчий гурток, учасники якого мають змогу ближче та ґрунтовніше ознайомитись із християнськими традиціями нашого народу, війська. При військовому храмі почала діяти релігійна бібліотека для військовослужбовців.” На наступний раз в мене була зустріч з братом Мироном на Хуторівці в УКУ ФБФ. Він повів мене і ознайомив з Центром Душпастирювання військових службовців, який знаходиться у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа. Головною метою діяльності ЦДВ є допомога військовим капеланам, що душпастирюють у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. 10 та 15 жовтня я вже почав виконувати поставлене мною завдання, яке полягає у тому, щоб шукати нову інформацію по історії військового капеланства. Підготовкою було те, що перед цим я вивчав історію військового капеланства від початків до наших днів на сайті kapelanstvo.org.ua, де на відмінно від сайту kapelanstvo.com.ua детально розписана історія життя військових капеланів. Це завдання полягало (і досі полягає) знайти детальнішу інформацію про церкву, яка знаходилася в селі Велика Вишенька, а парохом був о. Омилян Радзикевич. Ця церква була збудована у 1927 році на місці, де раніше стояв дерев'яний храм. В урочистостях освячення новозбудованої церкви брав участь митрополит Андрей Шептицький. Але він простояв недовго. Цитую газету “Україна молода” , яка розповідає про цей храм (цю інформацію знайшов 17 жовтня) : “170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано, один із них розстрiляно — така ціна одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів — Яворівського, що на Львівщині. Депортованi мешканцi сiл, знищених у 40—50–х роках для будiвництва полiгону, вимагають компенсацiї за втрачене майно i просять надати їм статус репресованих.” Ця церква була зруйнована у 1940 р. коли розпочалося будівництво військового полігону. Цей храм знищений військовою бронетехнікою. Я окрім інтернету шукаю ще по інших джерелах. Нажаль у архіві УКУ при інституті історії Церкви не виходить знайти нічого про цю Церкву. Далі я зробив спробу знайти щось в архіві на святоюрській горі (25 жовтня), але у архіві інформації про те немає, а більше про це знає архівіст, якого я не можу знайти. Були спроби знайти за допомогою Шематизму УГКЦ - Blazejowskyj, Dmytro Historical šematism of the Archeparchy of L'viv (1832-1944). Але вчуся ним користуватися, тому досі не знайшов. А потім я ще отримав нове завдання, яке полягало в тому, щоб знайти де поховані всі військові капелани. Тому довелося радитися з викладачем УКУ по історії християнства Олегом Бегеном, який мені сказав що військові капелани поховані переважо закордоном (які душпастирювали під час II світової війни), або на янівському та личаківському кладовищах (капелани січових стрільців). Є надія що я знайду, бо вже більше за мене знайшли брат Мирон та о. Андрій Хомишин. 30 жовтня я був на літургії каплиці св. Апостолів Петра і Павла. А то було колись місце єзуїтської колегії, а також військовим гарнізоном. Буду надіятись що я виконаю слова Ісуса Христа :“Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам” (Мт. 7:7). 6 грудня відбулася важлива подія ц історії військового капеланства Львова та України . До цьої події йшли довго. Я ще довгий час відвідував богослужіння в галереї “Равлик” у капличці апостолів Петра і Павла. 12 листопада я на власні очі бачив, як вивозилися книги з минулої єзуїтської колегії військовими. Виникає питання про книги, а саме куди їх перевезли ? Подаю коротку відповідь: Для зберігання історичних книг, які є в храмі Св. Апп. Петра і Павла (колишній костел оо. єзуїтів), уже надано два приміщення: будинок колишнього кінотеатру ім. І. Миколайчика (вул. Личаківська, 131) та будівля однієї із розформованих частин Львівського гарнізону (м. Львів, вул. Авіаційна, 1). Однак ті приміщення не придатні для зберігання книг. Ремонт робити нема за що, влада ігнорує проблему. Про це сьогодні, 12 серпня, на прес-конференції заявив настоятель храму, головний військовий капелан Курії Львівської Архиєпархії УГКЦ о. Степан Сус . Отже у ці місця вивезли книги. Але при вевезенні не обійшлося без ексцесів. Вийшла недавно стаття з заголовком в газеті “Українська правда” - “У центрі Львова зіграли у "футбол" старовинними книгами” . Я чув версію також о. Степана Суса що ті книги, якими футболяли не несл ніякої великої цінності бо були радянськими перекладами на німецьку мову творів Леніна та Сталіна. Думаю можна було б без конфліктів взагалі обійтися, але головне що таки храм звільнили від книжок та прибрали (з Святая Святих храму 10 мішків пороху). 18 грудня я був вже в цьому храмі та зміг насолодитися першим барокових храмом Львова. 25 листопада я був у архіві Личаківського кладовища. Звідти мені переслали на емейл де поховані військові капелани. На рахунок церкви у селі Вишенька Велика то мені знайти про неї багато нової інформації допомогли Шематизми. І взагалі як би не консультації з Олегом Бергеном та о. Богданом Прахом взагалі нічого не вийшло. Діло на рахунок поховання військових капеланів у Яновському кладовищі закінчу після сесії. Надіюсь в наступному році продовжувати практику при військовому капеланстві. Окрема подяка за допомогу в практиці о. Степану Сусу, о. Андрію Хомишину та брату Мирону. Також подяка о. Володимиру Ждану за поїздки до психіатричної лікарні на Кульпаркові на молебні у дитячому відділенні. Також за поїздку до Стрия та Гошева з о. Володимиром та працівниками лікарні.

Таїнство Єлеопомазання в секулярну епоху

                                                                                                             

                                                                  

 

      Ісус Христос проповідував Євангелія та сціляв недужих під знаком  приходу Царства Божого. А він є Царство Боже та перемога над смертю. Господь передав апостолам дар зцілення. Бо апостоли будуть “на хворих руки класти, і добре їм стане”(Мр. 16:18). Також ця Тайна Божа передалася через апостолів єпископам та пресвітерам (Як. 5:14-15)[1].

   Але чому саме єлеопомазання ? В давнину єлей використовувався, як продукт споживання, але і широко поширений медичний засіб.Цей лікарський засіб використовували як і євреї так і греки. У притчі про доброго самарярина єлей описаний, як лікарський засіб (Лк. 10:30,33-34а). В Християнській Традиції природні якості єлея відійшли на другий план. Важливими стали не самі по собі його оздоровчі функції, але він став провідником Божої Благодаті[2]. Людина через це таїнство може напряму споглядати Христа, якого спасенницьку дію оприсутнюють таїнства.

  В наш час ситуація кардинально змінилася. Християни нажаль почали відкидати та заперечувати Життя, яке Христос нам подарував. А секуляризоване суспільство, яке з’явилося внаслідок заперечення християнами життя шляхом відкинення цього світу, а також розділення реальості, яку Христос зробив одною на “земське” та “сакраментальне”. Такий дуалізм присутній у всіх християнських конфесіях (у Церкві, бо вона повіки соборна). Християни нажаль переважно бачать  у цьому таїнстві, як засіб оздоровлення від тілесних та духовних недуг та ставлять на другий план.Сучасна медицина реагує по інакшому на ці проблеми. Вона лікує це життя, а не смертне життя [3]. Також у Північній Америці (до нас надіюсь це недійде) померлих ховають у похороних домах. Тіло померлих звичайно не лижить у його помешканні, а у спеціальному будинку, куди знайомі приходять, щоб скласти співчуття родині, помолитися, тощо. Очевидно, що такий дім є підприємством сфери послуг[4].

   В даному контексті уздоровлення – це таїнство, бо його мета й зміст не саме здоров’я, не відновлення тілесного здоров’я, а вхід людини в життя Царства. Бо в Христі страждання не усуваються, а перетворюються на перемогу. Сама перемога над смертю і є правдиве оздоровлення[5]. Так хворий (не лише умираючий) оздоровлюється, але найперше духовно, а потім тілесно. Також це таїнство стає для хворою підтримкою в хворобі. Але головне, щоб хворий бачив у своїй хворобі Божий Промисл та у своїй хворобі поєднав власні страждання з стражданнями Христовими [6].

   Дійсно здійснювали таїнства над хворими, але вони здійснювалися не лише лише над тяжко хворими. Згідно свідченням отців та вчителів Церкви у перших віках християнства це таїнство звершувалося над християнами, які відпали від віри по причині важкості своїх грихів, а потім повернулися до Церкви. Також це таїнство звершувалося над всіма вірними у часі Страсної седмиці (останній тиждень перед Великим постом). Можна зрозуміти ранніх християн, які не так часто здійснювали це таїнство над всіма вірними. Бо в той час відбувалися переслідування та гоніння над християнами.

   Отже кожен з нас є хворий – духовно. І ми маємо принаймні під час свят маємо здійснювати це таїнство. Тому не випадково його називають соборування, адже воно здійснюється соборно, як молитва всієї Церкви. Тому це таїнство уділяють у Церкві, або уділяють його хворим.

    Гарним прикладом служить  Великомученика св. Пантелеймона, який оздоровлював недужих. На мою думку воно допоможить поглибити важливість цього таїнства для кожного з нас. Кожне свято при якому здійснюється це таїнство дозволяє поглибити наше пізнання Христа. Ми переважно розуміємо, що Христос промовляє через євхаристію, а також інші таїнства. Але особливо це таїнство розкриває нам іншу грань перемоги Христа над смертю.   

  Також роблять закиди різні секуляристи та скептики, що це Таїнство не дає ніякого лікування тілесного (навіть як вияв Божого Царства), бо як ми помічаємо хворий не лікується так, як після припаратів. Цю думку спростовує покійний військовий капелан о. Порфирій Боднар, ЧСВВ. Він під час війни багатьох солдатів умираючих помазував єлеєм. І більшість з тих, яких він помазав єлеєм виживали. Були випадки, що деякі солдати були на грані смерті та лікарі казали “Вони не виживуть, у них немає ніяких шансів”. Тоді відбувалися чудеса. О. П. Боднар помазував і вони виживали. Тому ми маємо прийняти Боже Провидіння та необмежувати Його людськими мірками[7].  

 

---

[1] Синод Української Греко – Католицької Церкви. Катехизм Української Греко – Католицикої Церкви. «Христос – наша пасха». Львів 2011. ст. 152

[2] V Международная богословская коференция Русской Православной Церкви. “Православное учение о Церковных таинствах”. Высокопреосвященный Димитрий, Архиепископ Тобольський и Тюменский. Таинство елеосвящений: Богословские аспекты.

[3] Александр Шмеман. За життя світу: таїнства і православ’я. Львів 2009. ст.144-146

[4] Там же. ст. 136

[5] Там же. ст. 147

[6] Катехизм УГКЦ “Христос-наша Пасха”. ст. 153

[7] http://kapelanstvo.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=85&Itemid=93

   СПОМИНИ О. ПОРФІРІЯ БОДНАРА, ЧСВВ

Літургійна еклезіологія

         Неможливо зрозуміти сутність Церкви без її життя. А її життя та сутність проявляється на Службі Божій. На ній вона проявляється як Тіло Христове, яке є Таїнством Христа та Церкви. Як описано у Символі Віри вона є свята, соборна і апостольська Церква. І її єдність та святість грунтується на Божій святості та єдності . Як казав Отець Церкви “Пастир Єрма”, що Церква є першим творіням Господа Бога , але вже при своренні світу Бог мав план, який полягав у тому, що Логос стане Боголюдиною . Отже Бог створив спершу Церкву, щоб творіння славило Бога. Спершу Бог створив ангелів, які славлять Бога. Це була Церква небесна. Потім Бог почав творити стихії, рослини, тварини, які славлять Бога. Далі Бог сотворив людину на свій образ та подобу (Бут. 1, 26-27) . "Кожного, хто взиває ім'я Моє, я сотворив на славу мені" (Іс. 43, 7). І це є головна мета (ентелехія) життя людини, але і всього існуючого творіння:“Всяке дихання нехай хвалить Господа”(Псалом 150:6). Таким чином все творіння є Церквою, яке постійно служить Богу.

                                                                 

       На жаль починаючи від гріхопадіння Сатани, а пізніше Адама та Єви. Таким чином гріх розділив ангелів та Бога, а найгірший удар завдав гріх (через Сатану) людині, яка відділившись від Бога не тільки розкололась у своєму власному єстві, але і потягнула до смерті все неособове творіння. Але прийшов Ісус Христос, якого відкинув гріховний світ: “Світлом правдивим був Той, Хто просвічує кожну людину, що приходить на світ.Воно в світі було, і світ через Нього повстав, але світ не пізнав Його”(Йо. 1,9-10). Тут євангелист Йоан подає потрійне розуміння світу. Перше – світ як такий (“що приходить на світ”). Друге – це людське суспільство (“Воно в світі було”). Третє – світ у грісі (“і світ через Нього повстав, але світ не пізнав Його”). Христос ж своєю смертю та воскресінням очистив світ від гріха, а Церква є світ без гріха. Про це далі говориться у посланні до Ефесян про Церкву: “щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові” (Еф. 5:26).

                                                     

                                            

                                             Кістечок Ігор "причастя апостолів"

      Лише в такому контексті можна зрозуміти літургійне життя Церкви. Церква є Тіло Христове. Про це говорить євангелист Йоан “Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви” (Йо. 15:5). Церква як Тіло Христове теж є виноградною лозою . Цю реальність відображує храм. Храм (парафія) має бути, бо інакше не було би сенсу Воплочуватися. Тоді б людині не було потреби приймати навіть причастя, яке не можливе без Христового Воплочення. І цю логіку відображає храм (парафія). Це підтверджує цитата з cтатті Хомьякова “Церковь одна”:

     Церковь видимая и земная живет в совершенном общении и единстве со всем телом церковным, глава которого есть Христос. Она имеет в себе пребывающего Христа и благодать Духа Святого во всей их жизненной полноте, но не в полноте их проявлений, ибо творит и ведает не вполне, а сколько Богу угодно.

                                        
                                 Алексей Хомяков. Церковь одна (Библейский сюжет) 
 
        Хоч у цій статті Хомьяков не напряму говорить про храм, але з єдності Церкви видимої та невидимої виливає існування храму. Як Бог був присутній у скинії, там Бог зараз є присутній у храмі(парафії). Кожна парафія є католицькою (вселенською) Церквою , як по це пише св. Ігнатій Антіохійський. Кожну Церкву неповторною та католицькою робить євхаристія, яка є Тілом Христовим. Ми це тіло на кожній літургії приймаємо. І ця євхаристія не є лише символом, як по це говорять протестанти. Адже цей символ згідно протестанського богослов’я не передбачає єднання неба та землі. Євхаристія таким чином зводиться до символу, який є нереальний. Тіло і Кров Христа стають щось на зразок гербу та гімна християнського. Гідність прийняття причастя зводиться до послушності Христу, а не Його прийняття. Це прийняття причастя стає лише духовним (хоча не виключає що Христос через євхаристію незважаючи на їхні погляди спасає їх). З цього також випливає вищість Святого Письма над євхаристією, а не їхня гармонійна єдність. Святе Письмо та індивідуальна віра легітимізують євхаристію.В такому випадку існування Церкви починає залежити головно від індивідуальної віри.Дійсно протестанти вважають, що спільнота передує вірі, але sola scriptura (лише Писання) та розуміння євхаристії, як символа приводить до індивідуалізації Церкви. Цю думку гарно спростував Хомьяков:

      Дух Божий, живущий в Церкви, правящей ею и умудряющий ее, действет в ней многообразно: в Писании, Предании и в деле, ибо Церковь, творящая дела Божии, есть та же Церковь, которая хранит Предание и писала Писание. Не лица и не множество лиц в Церкви хранят предание и пишут, но Дух Божий, живущий в совокупности церковной. Потому ни в Писании искать основы Преданию, ни в Предании доказательств Писанию, ни в деле оправдания для Писания и Предания - нельзя и не должно. Вне Церкви живущему непостижимо ни Писание, ни Предание, ни дело. Внутри же Церкви пребывающему и приобщенному к духу Церкви единство их явно по живущей в ней благодати.

                                                                 

                                                              Олексій Хом'яков

         Католицька та Православна Церква під впливом схоластики впали в іншу крайність. Вони вважаєють, що Христос присутній у причасті реально, але не символічно. Безмежний Христос входить у декілька квадратних сантиметрів хліба та вина та відбувається штучне розділення між небом та землею. Бо християнин стає лише не від світу цього. Александр Шмеман вважає, що таке розуміння Церкви є неправдиве. Христос прийшов і переобразив світ та поєднав у собі небесне та земне. Тому на Службі Божій ми возносимо Богові світ. А як це відбуважться на Службі Божій, якщо світ є набагато більший за невелику людину (ангели, стихії, рослини та тварини, а також невідомі істоти, які нам недосяжні). Людина має здатність у молитві возноситися до Господа. І з нею возноситься все творіння до Господа та співає невимовне ім’я Ягве (Алелуя, що значить хвала Ягве). У молитві вся реальність стає іншою. І тому причастя не може не бути Тілом та Кровю Христа, бо вся реальність тоді є у Христі. І на літургії Святий Дух сходить не лише на євхаристію, але і на кожного з нас.
           
                                                               

      Коли священник ділить євхаристію на частинки Аганця, Богородиці, апостолів, пророків, мучеників то це показує що Тіло Христове включає в себе всю реальність І євхаристія включає все творіння в собі тільки тому що люди споживають духовну їжу Хліб та Вино, яка є Тілом та Кровю Христа. Людина возносить Богові тілесну їжу, а він у співпраці людиною з неї робить духовну. Бо людина є тим, що вона їсть. Людина може споживати або їжу поза Богом, яка стає мертвою їжею. Але споживаючи євхаристію вона споживає їжу у Бозі. Про це далі говорить Хом'яков :

     О таинстве Евхаристии учит святая Церковь, что в нем совершается воистину преложение хлеба и вина в Тело и Кровь Христову. Не отвергает она и слова "пресуществление," но не приписывает ему того вещественного смысла, который приписан ему учителями отпадших церквей. Преложение хлеба и вина в Тело и Кровь Христову совершается в Церкви и для Церкви. Принимаешь ли ты освященные дары, поклоняешься им, или думаешь о них с верой - ты действительно принимаешь Тело и Кровь Христову и поклоняешься им и думаешь о них. Принимаешь ли ты недостойно - ты действительно отвергаешь Тело и Кровь Христову, во всяком случае в вере или неверии ты освящаешься или осуждаешься Телом и Кровью Христовой. Но таинство это в Церкви и для Церкви, а не для внешнего мира, не для огня, не для неразумного животного, не для тления и не для человека, не слыхавшего закона Христова. В Церкви же самой (говорим о видимой Церкви) для избранных и отверженных святая евхаристия не простое воспоминание о таинстве Искупления, не присутствие духовных даров в хлебе и вине, не духовное только восприятие Тела и Крови Христовой, но истинное Тело и Кровь. Не духом одним угодно было Христу соединиться с верующими, но и Телом и Кровью, чтобы единение было полное и не только духовное, но и телесное. Равно противны Церкви и бессмысленные толкования об отношениях св. таинства к стихиям и тварям неразумным (когда таинство учреждено только для Церкви), и духовная гордость, презирающая Тело и Кровь и отвергающая телесное соединение со Христом. Не без тела воскреснем, и никакой дух, кроме Бога, не может вполне называться безтелесным. Презирающий тело грешит гордостью духа.

    Що впадає перешу в храмі у вічі це іконостас. На ньому зображена вся історія спасіння. Вертикальна частина іконостасу представляє нам історію спасіння людства від Старого Завіту (Жертва Авраама, Сон Якова, Трійця і Неопалима Купина) до Нового (Хрещення, Переображення, Сходження в Ад, тощо). Поземні ряди: апостолів, Деесіс (Моління), пророків – творять немовби спільноту молільників, у яку включаються вірні, що перебувають у храмі. Усе це представляє живу історію, Церкву, творену людьми . Іконостас таким чином є вікном між земним та небесним. Нам людям показує, які є в часі та просторі те, що є поза часом та простором. Тому правильніше іконостас розуміти не як перегородку, а як вікно або двері до неба. Тому можна зрозуміти знаходженні євхаристії у святилищі, що його не закриває іконостас, а веде до эвхаристії. Горизонтальний поділ храму: на притвор, місце вірних та оглашенних та святилеще нагадує дорогу до Неба. Маємо такоє у храмі вертикально – ярусний розподіл. Під храмом, у крипті ховають померлих архиєреїх, у храмі вірні моляться, а купол над ними символізує оточеного ангелами Отця, Який через Святого Духа очолює Церкву . І Церква своїм життям реалізує слова апостола Павла про кенозис (упокорення Христа) Христа: “Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім'я, що вище над кожне ім'я,щоб перед Ісусовим Ім'ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних”(Фил. 2, 8-10).
   
                                                             

Повноту Церкви відображає також добовий цикл богослужінь.Через поділ для на вечірню, утреню, часи (літургійний день) та на літургійний рік (неділя та свята) циклу богослужінь Бог з нашою буденності, в якій немає нічого нового під сонцем (Екл. 1,9) творить все нове (Од 21,5).