Церква з давніх давен опікувалася військовими. Спершу священики опікувалися воїнами у княжі часи, але пізніше почала опікуватися козаками. Козаками опікувалася Українська Православна Церква, яку козаки захищали. Далі з занепадом Запорожської Січі опікувалася життям військових Православна Церква з центром у Москві. І Так поступово відходила душ пастирська опіка від Києва над власними військовими.
Можна вважати попри довгу історію військового душпатирювання що в Українській Церкві до появи Австро-Угорської імперії не існувало окремої структури військового капеланства.
Початки військового капепеланства яко окремої структури слід відносити до 1848 р. Особливо місце в популяризації руської армії та її душпастирювання Церквою мала Головна Руська Рада, яка закликала греко-католиків вступити до національних формувань.
У 1869 році відбулося обов’язкове впровадження у всіх полках Австрії військової повинності. 50 % цього війська були українцями. Особливо велике значення мали військові капелани під час бойових дій у 1917-1920 рр. Здебільшого капелани перебували в середовищі вояків та надавали їм особисту допомогу – духовну та медичну. Чимало з них потрапило в полон або загинуло в боях.
Значну увагу виділено легіону Українських Січових Стрільців, який був сформований з добровольців Галичини і Буковини. УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким не лише підтримали військо, але брали активну участь у його формуванні. Першим польовим духівником легіону Українських Січовх стрільців став о. Андрій Пшепюрський. Була також капеланами о. Микола Їжак, о. Ю. Фацієвич. Останнім капеланом легіону був о. Анатоль Базилевич. Їхній досвід був перейнятий польовими духівниками у 1918-1921 рр.
Пізніше від початку утворення ЗУНР утвориласося капеланство УГА. Про капеланів УГА детально написав о. Іван Лебедович у книжці “Польові духівники УГА”. Згідно статистики о. Лебедовича у УГА було 96 військових капеланів (він був серед них). У війнах загинуло 40 польових духівників. Головним військовим капеланом був о. Василь Лаба. Організаційну схему духівництва визначено наказами військового секретаріату та Начальної Команди Галицької Армії (НКГА), причому в основу була покладена схема з австрійської армії, оскільки більшість капеланів прийшла з австрійського війська і мала фронтовий досвід. Преподобником військового секретаріату став о. М. Їжак, який очолив Зарядне Преподобництво Галицької армії. Вищий орган призначав та звільняв капеланів, визначав їхнє право і статус, а також обов’язки та форми діяльності. На капеланів покладали обов’язки організацію поховань полеглих воїнів, облаштування стрілецьких цвинтарів та могли включаючи їхній ретельний облік.
Якщо перенестися в той час на Східну Україну до 1917 року, то там помітна протилежна ситуація порівняно з Галичиною. У будинку тодішньої Верховної Ради лунали заклики від Грушевського та інших соціалістів “Геть попів ”, а це також означало “Геть від військових сил військових капеланів !”. Та взагалі тогочасна влада негативно ставилася до формування війська. Тому лише більшовитська агресія змусила формувати військову силу. С. Петлюра, як один з керівників військового будівництва, наприкінці 1917 р. запровадив у полках капеланів, зокрема залучив о. П. Пащевського до створення департаменту ісповідань.
Становища інституції військового капеланства кардинально змінилася з приходом Гетьманського уряду П. Скоропадського, який відновив систему за прикладом російської армії, особистим наказом призначив Протопресвітера армії. При Гетьманській Україні було 48 військових капеланів.
Нажаль з приходом Директорії УНР восени 1918 р. корпус військових капеланів було ліквідовано. Але з часом при Директорії була відновлена діяльність військових священиків. У січні 1919 р. було взято в облік 30 капеланів і оголосила їх на службу в армії УНР. Головним капеланом С. Петлюра призначив о. А. Матеюка. Більшості військових капеланів належали до Православної церкви (скоріше всього Української Автокефальної). Виняток становили капелани корпусу полковника Є. Коновальця, в якому військовими були в більшості галичани, тому поряд з православним протоієреєм О. Маричевим діяв греко-католицький капелан о. С. Гребенюк.
Служба військового духовенства в Армії УНР не мала законодавчих правових актів та не було в статуті визначено обов’язків військових капеланів. У грудні 1919 року Головну управу військового духовенства осолив протопресвітер о. П. Пащевський. Початок діяльності військового священка співпав з початком Зимового походу. І тому йому довелося діяти в надзвичайно складних умовах.
До проблем військох капеланів Першої світової війни та революцій 1917-1929 рр. належали найперше опіка солдатів у воєнний час та часті на той час хвороби на тиф. Військові капелани переносили тіж самі незгоди, що і військові. Капелани турбувалися як і про фізичне так і про духовне здоров’я військових. о. І. Лебедович описує випадки коли капеланам греко-католикам доводилося займатися духовною опікою з військовими ворожих армій а також служити в Церквах Східної України.
Під час Другої світової війни у українських військових не було вже таких потужних капеланських формувань, як до 1939 року. В Радянському Союзі, який переслідував релігію та інакомислення була скасована взагалі структура військового капеланства. А часи Другої Речі Посполитої також переслідувалися всі українські організації, але в роки війни 1939-1941 рр. це не була головна причина слабкої структури капеланства. Хоча в армії УПА були віруючі люди, які і у воєнний часм залишалися практикуючими християнами, то незважаючи на офіційну відсутність військового капеланства (це суперечило ідеології ОУН), то військові мали своїх військових священиків або задовольнялися місцевими. Офіційно мали військових капеланів дивізія СС Галичина (вона належала до німецького вермахту). Також були створені батальйони “Нахтігаль” та “Роланд”. Головним військовим капеланом був, як і раніше о. Василь Лаба. Митрополит А. Шептицький призначив 12 військвих капеланів. Велике значення також мала діяльність о. Івана Гриньоха. Нажаль дивізія “Галичина”була розгромлена під Бродами. В боях загинули або зникли безвісти половину капеланів дивізії. У жовтні 1915 року дивізію перенесено до Італійського табору в Реміні. Значну допомогу капеланам надам єпископ Іван Бучко. Пізніше військові дивізії перемістилися до Шотландії де ними опікувалися капелани. Зараз надали пенсію та різні пільги воїнам Литви, які належали формуванням вафн СС. Надіюсь і до України дійде.
