неділя, 13 травня 2012 р.

СТРУКТУРА СПІЛКУВАННЯ (РЕФЕРАТ З СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ДЛЯ Р.ШЕМЕЧКА 4 КУРС)


                                                                         


                                                         Що таке спілкування ? 

       Часто ми спілкуємося, але не задумуємося ми над процесом спілкування. Спілкування для нас є дуже важливе. Бо ми люди, як казав Аристотель є суспільними істотами по природі. З цього випливає, що спілкування є невід’ємною частиною нашого життя. Тому від того, як ми будемо спілкуватися багато чого залежить у нашому житті. Для того щоб якісно використовувати спілкування люди придумали різні науки. Серед них наприклад це граматика, риторика, та взагалі цим займаються багато лінгвістичних наук, а також психологія.
     Важливим розділом соціальної психології є психологія спілкування. У соціальній психології явище спілкування є одним з найважливіших, позаяк породжує такі феномени, як обмін інформацією, сприймання людьми один одного, керівництво і лідерство, згуртованість і конфліктність, симпатіячи антипатія тощо. Під спілкуванням розуміється реальність людських стосунків, яка передбачає будь-які форми спільної діяльності людей[1]. Отже спілкування є те, що є спільним для всіх людей. Воно можливе завдяки автономії сотвореного світу, бо воно навіть серед ангелів проходить не у вакумі.
     Гарним прикладом спілкування можна навести роботу людини у полі. Коли хтось один працює в полі, а там немає співрозмовника то немає спілкування у властивому значенні цього слова. Бо коли будуть два селяни працювати в полі, то спільним моментом спілкування буде робота в полі. Не є у властивому значенні цього слова спілкування з природою. Воно є властиво між людьми, бо справжнє спілкування згідно більшості підручників психології (та філософії) є між людьми. Але з точки зору богослов'я та первісного значення психології воно стосується спілкування з Богом. Тому спілкування природою можна зрозуміти лише через призму спілкування з Богом та людьми.

                           Структура спілкування згідно вчення Мартіна Бубера
                                             
                                                     

                                                               Мартін Бубер

       Першим про філософію спілкування почав говорити Фоєрбах. До цього часу у психології вона також не була одна з головних, бо її ніхто у систематичний спосіб не заторкував. Важливе відкриття для філософії та психології зробив Мартін Бубер. Це був єврейський філософ. Його філософія є глибоко релігійна. Найбільш фундаментальний твір, який заторкнув проблему спілкування є Бубера “Я і Ти”. В цьому творі він заторкнув вперше тему структури спілкування. Цю структуру він розуміж у тому розумінні, що спілкування приходить у відношенні Я -Ти, Я -Воно. Це відношення можна застосувати не тільки щодо людей, але і Бога,природи, навіть ангелів.
      Відношення Я-Ти і Я-Воно. Відношення Я-Ти — це суб'єкт-суб'єктне відношення. Відношення Я-Воно — це стосунки пізнання і використання, панування і підкорення, тоді коли людина дивиться на іншу людину, виходячи зі своїх власних потреб, ы прагнення використовувати її у своїх цілях. Це, на думку дослідника і руйнує саму людину, бо той, хто живу весь час у відношенню Я-Воно не людина. Людиноутворюючим є відношення Я-Ти, які існують на перифірії, і для того, щоб вони змістилися у центр, необхідна зустріч. Отже, як стверджує М. Бубер, справжнє буття людини — це зустріч. Іншими словами, людина — це істота, яка покликана до зустрічі, здатна вступити в ситуацію зустрічі. Таким чином, те що іде назустріч мені з глибин своєї реальності, водночас зустрічається з глибинною сутністю, в результаті чого я стаю іншим, ніж був до того, я стаю Людиною. Натомість будь-яке Ти в цьому світі ризикує перетворитис на Воно, тобто людина не може весь час жити у відношенні Я-Ти, вона часто скочується до зв'язку Я-Воно. При цьому відношення Я-Ти не зникає, а живе в латентному вигляді, щоб знову відродитися.
       Не залежно від сфери прояву діалогічного відошення Я-Ти, загальними ознаками його, за концепцією Бубера, є: повна симетричність,безпосередність,неповторність, унікальність; існування діалогічного відошення у теперішньому часі; існування діалогічного відошення тільки у проміжній сфері; нестійкість міжособистісного діалогічного відношення, яке обов'язково перетвориться на суб'єкт-об'єктне відношення типу Я-Воно; сопонтанність виникнення діалогічного відношення 2[2].

Три сторони структури спілкування: комунікативна, інтерактивна, соціально перцептивна
                                           
                                    

     Структура спілкування має взаємопов'язані сторони: комунікативну, інтерактивну, перцептивну. Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засобами комунікативного процесу є різні знакові системи: мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування). Інтерактивна сторона спілкування: організація суб'єктами спілкування спільної стратегії взаємодії. Розрізняють різні програми взаємодії між людьми (від співробітництва аж до конкуренції). Цей же бік спілкування містить в собі таку значущу змінну, як визначення між партнерами статусу у спілкуванні тобто хто із них домінує, а хто повинен підлаштовуватись. Перцептивна сторона спілкування містить в собі процес взаємного сприймання і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника. Це досягається за рахунок «прочитання» по зовнішності партнера його психологічних рис та можливих особливостей його поведінки. Основними механізмами пізнання іншої людини є ідентифікація (ототожнення) та рефлексія (усвідомлення того, як сприймають суб'єкта спілкування інші люди)[3].
                                               
    Варто коротко сказати про інтерактивну сторону спілкування дитальніше, а саме її практичну сторону. Ми не можемо часто виразити не тільки свої думки, але і почуття. Тому треба говорити перш за все про почуття. Почуття — це внутрішні реакції на те, що людина зазнає. Єдиним способом, яким можна тзібрати інформацію є п'ять відчуттів: зір, слух, дотик, смак і нюх. Вся інформація про світ надходить до нас через один з органів чуття. Ці відчуття дають нам лише описову інформацію. Така інформація лише описує те, що відбувається. Але вона не визначає змісту того, що відбувається. Після отримання нашими органами чуття інформації про події нам необхідно вирішити, що ця інформація означає. Інфоормація нейтральна, бо ми самі вирішуємо що вона означає. Інтепретації наші, вони містяться всередині нас. Тому різні люди інтепретують абсолютно по-різному ту ж саму чуттєву інформацію. Тому необхідно пам'ятати одну важливу річ: бо наприклад перш за все наші почуття спричинив не вчинок знайомого, а те як ми інтерпретуємо зміст сказаного знайомим. Тому важливо нам кожному вміти виражати почуття, бо їх стримування шкідливо впливає на здоров'я як фізично, так і психологічно. Тому дуже важливо дозволити почуттям бути, існувати і належним чином їх виражати. Не слід осуджувати почуття, пояснювати їх чи вибачатись за них. Треба просто вміти краще їх усвідомлювати, а таким чином ми зможемо через почуття краще пізнати ситуацію.
Існує кілька видів трудніщів, які виникають тоді, коли почуття не осмислюються, не приймаються як свої і конструктивно не виражаються.
                                                   

   1. Придушуючи та ігноруючи свої почуття, ми можемо створити проблеми у взаємовідносинах. Якщо ми будемо придушувати почуття, то за цього можуть виникнути конфлікти і з'являться перепони, які спричинять погіршення відносин з іншими людьми. Також результатом придушення почуттів може стати гнів та розірвання стосунків з друзями.
2. Придушення та ігнорування почуттів може стати на заваді конструктивного діагнозу й виришенню проблем, які виникають у відносинах. Підтримка взаємовідносин вимагає відкритого вираження почуттів для того, щоб можна було конструктивно розв'язати конфлікти та воратись з труднощами.
3. Ігнорування почуттів може бути причиною упередженості у сприйманні. Коли ми забороняємо самому собі проявляти почуття, це може вплинути на сприймання подій та інформації. Також придушення почуттів може викликати упередження наших суджень. Людям властиво відмовлятися приймати добру ідею тому, що їй не подобається людина, котра її пропонує, або вони приймають погану ідею тому, що той, хто висуває її, милий їхньому серцю.
4. Прояв почуттів, який натякає на певну вимогу, може спричинити боротьбу з позиції сили. Часто почуття виражаються таким чином, що вимагають змін у поведінці того, кому вони адресовані. Якщо хтось вам скаже: “Ти мене засмучуєш, коли робиш це”, він має на увазі “Припини це робити”. Або коли товариш каже каже вам: “Ти мені подобаєшся, ти — чудовий друг”, він, можливо опосередковано вимагає, щоб ви йому симпатизували. Коли почуття опосередковано натякають на певні вимоги, результатом можу бути боротьба з позиції сили на предмет того, чи буде задоволена ваша вимога.
5. Іноді нас можуть попросити стримати свої почуття. Однак придушення почуттів може призвести до виникнення бар’єрів, розростання конфліктів і тому погіршують стосунки[4].
     Як вже вище згадувалося комунікативна сторона спілкування характеризується тим, що між партнерами відбувається обмін інформацією[5]. Комунікативний процес реалізується за допомогою певних засобів – знакових систем. За критерієм знакових систем можна виділити невербальне та вербальне спілкування. Невербальне спілкування відбувається, як правило усвідомлено, мимоволі. Хоча люди певним чином контролюють своє мовлення, можна шляхом аналізу міміки, інтонації оцінити правильність, щирість мовної інформації. Для розуміння невербальних елементів спілкування необхідне, як правило, спеціальне навчання. Невербальні засоби комунікації людина засвоює раніше ніж вербальні. Немовля починає розрізняти “емоційні стани” матері, реагує на інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики. У дорослих при контактах з незнайомими перше враження виникає завдяки засобам невербального спілкування (візуальний контакт, експресія, емпатія – здатність до співпережиття). Одним з важливих параметрів, що характеризують невербальну комунікацію, є міжособистісний простір – дистанція, яка неусвідомлено встановлюється в процесі безпосереднього спілкування між людьми. Чим тісніші стосунки між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі спілкування. Ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як і віддалена, дистанція негативно відбивається на ефекті спілкування. Найближче спілкуються близькі, друзі, родичі. Зацікавленні один в одному співрозмовники зменшують дистанцію спілкування; психічно тривожні намагаються збільшити відстань. Жінки, схильні перебувати дещо ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Міжособистісний простір впливає на візуальний контакт (контакти очима). Найінформативніший елемент зовнішнього вигляду людини – обличчя. Тому візуальний контакт надзвичайно важливий у невербальному спілкуванні. Фіксацію погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й зосередженість. Але пильний тривалий погляд на людину викликає в неї почуття збентеженості й може сприйматися нею як ознака ворожості. Взаємний візуальний контакт легше підтримувати, обговорюючи приємні питання. З того, як люди дивляться одне на одного, можна з’ясувати, які між ними стосунки6. За браком часу не виходить розглянути інші види невербального спілкування, але головне бути відкритим та щирим у спілкуванні. А тому тіло саме почне виражати мову душі. Не випадково таке велике значення грає у випадку, коли людина молиться, те якими жестами вона це виражає.
                                                             

     Вербальна комунікація використовує усну та письмову мову. Якщо уявити, скільки газет та журналів виходить щодня, скільки листів, телеграм, рекламних листівок знаходять люди в своїх поштових скриньках, скільки книжок читаємо протягом свого життя – і стає зрозумілою важливість письмової комунікації. Люди використовують письмову комунікацію рідше, ніж усну, і все таки письмова комунікація має велике значення, особливо в останні декілька років. В епоху, коли на зміну телефонним переговорам приходить електронна пошта, навички письмової мови стають дуже важливими. Роботодавці у відборі кандидатів на вакантні місця все більше приділяють умінню грамотно викласти свої думки.
     Усна мова ще й досі залишається найбільш розповсюдженим способом комунікації. Було опитано співробітників тих організацій, де керівництво намагається побудувати взаємостосунки між співробітниками на основі письмових способів комунікації – циркулярів, розпоряджень і інших форм звітності. Більш як 2/3 опитуваних робітників заявили, що близько 75 % вказівок вони отримували від своїх керівників в усній формі. Щоб бути зрозумілим, мало мати хорошу дикцію. Потрібно не тільки усвідомити те, що необхідно повідомимити, але й підібрати слова щоб вони були зрозумілі слухачам. Для прикладу можна навести, що просто змінивши назву посади можна зробити її більш привабливою. Замість об’яви, що потрібна “прислужниця”, краще вказати, що шукають “технічного працівника з широким колом обов’язків”. Ставлення людей до секретарської праці теж зміниться, якщо цю професію назвати “секретар референт” або “помічник директора”. Психологи також виявили, що слово “компанія” звучить більш привабливо, ніж слово “корпорація”, не дивлячись на те, що корпорація більша за компанію і працювати на корпорацію вважається більш ефективним [6]. Так що навіть за того, що ми виразимо у елементарних словах повагу до людини, як образу та подоби Божої, а також будемо ставитися з повагою до її гідності, то ми і за цього зможемо досягти великих успіхів.
                                                             

      Таким чином акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Уміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна дисципліна – ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється вмінню слухати. Результати досліджень показують, що достатніми навичками володіє небагато людей. І. Атватер вказує насамперед на те, що слухати важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина замовкла, це ще не означає, що вона слухає. Слухання – активний процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи те, аналізуючи інформацію під час діалогу, людина приділяє більше уваги своїм справам, ніж тому, говорить. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування. У діалозі частіше нас цікавить те, чи зрозумів нас інший, ніж те, чи зрозуміли ми його. Це деформує процес спілкування. Найкращий метод уникати цього – нерефлективне слухання. Сутність його полягає у невтручання в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання). Інший метод не рефлективне слухання. Він полягає в налагодженні зворотнього зв’язку із співрозмовником для того, щоб проконтролювати точність сприймання інформації рефлективне слухання, необхідне для ефективного спілкування у зв’язку з обмеженнями й труднощами, виникли у процесі спілкування. Які це труднощі ? Ідеться про багатозначність більшості слів. Іноді важко з’ясувати, конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово, не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Також важливим методом є з’ясування. З’ясування – це звернення до співрозмовника за уточненням. Воно проводиться за допомогою “вікдритих” і “закритих” запитань. Мета перефразування – власне формування почутої інформації, особливо коли інформація здається нам зрозумілою. Власне формулювання почутого підсилює адекватність змісту бесіди[7]. Немає нічого нового під сонцем. Велике значення слуханню приділяє Церква. Варто пригадати монахів, які усамітнюються заради того, щоб могти вислухати голос Бога. Не випадково в Українському Католицькому Університеті на предметі “християнська духовність” викладається тема “слухання – початок духовного життя”. Бо ми маємо відкрити свої духовні вуха до сприйняття Бога та ближніх. Це ж таке велике безмежне благо дивитися на світ Господніми очима, а також слухати слова людей Його вухами.

                                    

    Інтерактивна сторона спілкування полягає в організації взаємодії між індивідумами, що спілкуються, тобто що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями[8]. Таким чином поняття “інтеракція” означає взаємодію.
     Взаємодія – це універсальна властивість всього існуючого світу речей і явищ в їх взаємній зміні, впливові одного на інші. В суспільстві взаємодія – це система зв’язків і взаємодія між індивідами, соціальними групами, сукупність всіх соціальних відносин. Як уже відмічалось, людина для задоволення повинна вступити в взаємодію з іншими людьми, входити в соціальні групи, приймати участь в сумісній діяльності. Тому, звичайно, неможливо знайти на Землі людину, яка б була зовсім ізольована від інших людей. Більш того, одне лише розуміння того, існують інші люди, може суттєво змінити поведінку іншого індивіда[9].
                                                           

     Люди вступають в численну кількість різних взаємодій, основі чого в соціальній психології створено ряд їх класифікацій. Найбільш поширеним є дихотомічний поділ всіх можливих видів взаємодій, тобто розподіл їх на два протилежні види: кооперація і конкуренція, узгодженість і конфлікт, пристосування і опозиція, асоціація і дисоціація і т.ін[10].
    Насапреред важливо зрозуміти що являє собою конфлікт, а також способи його подолання. Щоб зрозуміти конфлікти інтересів, нам треба насамперед збагнути бажання, потреби, цілі та інтереси. Ми всі бажаємо чого-небудь. Бажання – це прагнення чого-небудь. Кожна людина має здебільшого має неповторну низку бажань. Потреба – це те, без чого не можна обійтись , щоб вижити, необхідність в чомусь. Потреби є універсальними, загальнолюдськими. Кожна особистість потребує чого-небудь, щоб вижити й витворювати собі подібних, прагне до любові, кооперування, спілки, хоче мати потребу і отримувати радість. На основі наших потреби та бажань ми ставимо собі мету. Мета – це ідеальний стан справ, над який ми цінуємо і працюємо над тим, щоб його досягти. Наші цілі пов’язані через соціальну взаємозалежність. Коли у нас обопільні цілі, ми перебуваємо у кооперуючи частинах; коли в нас протилежні цілі, ми перебуваємо у суперницьких стосунках. Наші інтереси – це потенційна користь, яку можна одержати завдяки досягненню наших цілей. Іноді наші інтереси та інтереси інших людей є сумісними, а іноді вони перебувають в конфлікті. Конфлікт інтересів існує, коли дії однієї особи, спрямовані на досягнення своїх цілей, унеможливлюють, блокують чи перешкоджають діям іншої особи, яка намагається досягти своїх власних цілей. Коли хтось опиняється в конфліктній ситуації, існують дві основні умови, які треба брати до уваги:
·         Досягнення власних особистих цілей;
·         Підтримання добрих стосунків з іншими з людьми.
     Важливість мети та стосунків впливають на наші дії під час конфліктів. Враховуючи ці дві     умови, можна визначити п’ять способів розв’язання конфліктів:
1.      “Черепахою” є ті люди, які переважно стараються уникнути конфлікту. Вони відмовляються від власних цілей і тримаються осторонь як спірних питань, через які виникає конфлікт, так і людей причетних до нього. Вони переконані, що легше втекти (фізично чи психологічно) від конфлікту, ніж зітнутись з ними;
                                                             

2.      “Акули” намагаються перегмагати опонентів тим, що силоміць примушують їх розв’язати конфлікт. Для “акул” найважливішими є власні цілі, а стосунки з людьми мають другорядне. значення. Вони будь-якою ціною готові добиватися власної мети;
                                              
                                                     

3.      У конфліктних ситуаціях можна також бути “плюшевим ведмедиком”. Для “ведмедиків” стосунки найважливіше, а власні цілі для них не мають ніякого значення. “Ведмедики” хочуть щоб всіх їх любили та цінували. Вони вважають, що краще уникнути конфлікту заради гармонії, і впевнені, що конфлікти не можна обговорювати завдаючи шкоди стосункам. Вони бояться завдати болю, образити, зіпсувати стосунки під час конфлікту. Щоб зберегти стосунки вони готові пожертвувати своїми особистими цілями;
                                  
                                         

4.      “Лисиці” невибагливі як у своїх цілях, так і у стосунках з іншими людьми. “Лисиці” шукають компомісу. Вони жертвують частиною своїх домагань під час конфлікту і переконують іншу особу поступатися якоюсь частиною своїх цілей. Вони шукають золотої середини” між двома крайніми позиціями;
                                        

5.      “Сови” дуже високо цінують власні цілі та стосунки. Вони розглядають конфлікт, як проблему, яку треба розв’язувати, і шукають таке рішення, яке б задовольнило в їх власні цілі, і цілі супротивної сторони у конфлікті. “Сови” приймають конфлікти, як засіб поліпшення стосунків шшяхом послаблення напруження між двома людьми. Шукаючи рішення, які б задовольняли, і їх самих і іншу особу, “сови” підтримують стосунки. Сови” не заспокоються доти, доки не буде знайдене рішення, яке б задовольняло і власні, і чужі цілі. Вони також не заспокояться доти, доки напруження не спаде і негативні емоції не будуть повністю зняті.
                                     

   Кожна конфліктна стратегія має право на існування. Нам треба вміти користуватися будь-якою з п’яти стратегій залежно від наших дій або взаємин. Існує шість правил, які треба враховувати під час прийняття рішень:
                  -  Не можна триматись осторонь конфліктів та нехтувати ними;
                  -  Не дозволяти собі втягуватись в конфлікти на кшталт “перемога-поразка”;
                  -  Оцінити доречність згладжування конфліктів. Але це діє в основному коли мета не є важливою для вас.
                 -  Пошуки компромісу коли бракує часу;
                 -  Перехід до переговорів. Найкраще до них переходити, коли проблема є нагальною.
                 -  Вміти користуватись своїм почуттям гумору[11].
                                                

     Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами зі спілкування і встановлення на цій основі взаєморозуміння[12]. Поняття “соціальна перцепція” відображає складний процес пізнання і розуміння людьми один одного, що включає в себе все те, що в загально психологічному плані визначається різними термінами і визначається окремо. Соціальна перцепція – одне з найбільш складних і важливих понять соціальної психології, воно є одним з найзначніших внесків соціальної психології в сучасну психологію людини. Процеси соціальної перцепції включають не тільки сприйняття людини людиною, вони також включають власне процес сприйняття спостережної поведінки, її інтерпретація в термінах причин поведінки і очікування наслідків поведінки, що сприймаються; емоційну оцінку, побудову стратегії власної поведінки[13].
   Соціальна перцепція має певні механізми. Перш за все вона відбувається за допомогою такого механізму, як індефікація. Індефікація – це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнення її з собою, намагання зрозуміти стан, настрій людини, її ставлення до себе та світу, поставивши себе на її місце. Ще одним механізмом, котрий тісно пов’язаний з індефікацією є емпатія, тобто прагнення емоційно відгукнутися на проблеми іншого. В певних ознаках механізм емпатії подібний до механізму індефікації, адже наявна здатність поставити себе на місце іншого, подивитись на речі з його погляду. Таким чином, коли людина ототожнює себе з кимось, то це означає, що вона будує поведінку так, як і цей інший. Водночас, якщо людина виявляє до іншої людини емпатію, то вона бере до уваги її поведінку а також при цьому може будувати власну поведінку інакше.
  Ще одним з важливих механізмів є стереотипізація. Вона означає процес формування враження про людину, яка сприймається на основі вироблених стереотипів. Найчастіше стереотипізація виникає непомітно від індивіда, а також за браку інформації[14].
 Тому отже є таке важливе наша повага до індивіда. Ми можемо несвідомо створити нові конфлікти. Єдиний спосіб то вирішити, то є відкрито спілкуватися.   


[1] Л. Е. Орбан-Лембрик. Соціальна психологія. Книга 1 Соціальна психологія особистості і спілкування. Чернівці 2010 ст. 265-266

[2] Л.Е Орбан-Лембрик. Соціальна психологія. Книга 1 Соціальна психологія особистості і спілкування. Чернівці 2010. ст. 289-290
[3] О. В. Винославська.Психологія Навчальний посібник Київ ІНКОС 2005. http://www.ebk.net.ua/Book/psychology/vinoslavska_psihologiya/part5/5202.htm
[4] Девід В. Джонсон. Соціальна психологія. Тренінг міжособистісного спілкування. Київ 2003 cт. 122-130
[5] В.В Москаленко. Соціальна психологія. Київ 2005. ст.376
[6] В.В Москаленко. Соціальна психологія. Київ 2005. ст. 411-412
[7] Цимбалюк І. М. Психологія спілкування. Київ 2004. ст. 39-40
[8] В.В Москаленко. Соціальна психологія. Київ 2005. ст.376
[9] В.В Москаленко. Соціальна психологія. Київ 2005. ст.. 438
[10] В.В Москаленко. Соціальна психологія. Київ 2005. ст.458-459
[11] Девід В. Джонсон. Соціальна психологія. Тренінг міжособистісного спілкування. Київ 2003 cт.186-189
[12] В.В Москаленко. Соціальна психологія. Київ 2005. ст. 376
[13] В.В Москаленко. Соціальна психологія. Київ 2005. ст. 479
[14] Л.Е Орбан-Лембрик. Соціальна психологія. Книга 1 Соціальна психологія особистості і спілкування. Чернівці 2010. ст.450-452

Немає коментарів:

Дописати коментар