Рецензія на книгу Марка Івана Рупніка «Духовне життя»

      Коли я ще вчився в УКУ на філософсько-богословському факультеті. На другому курсі нам о. Борис Гукдзяк (зараз Владика) викладав предмет християнська духовність. По цьому предмету нам доводилося писати рецензію на книгу відомого богослова Марка Івана Рупніка «Духовне життя». Гарна книга - раджу почитати. Тут подаю свою рецензію на цю книгу...

     Марко Іван Рупнік «Духовне життя» // Перекл. з італ. Прокопович, 1995., Рим, - 118 ст.

       Рупнік, єзуїт, який народився в 1954 р. в Словенії. Тепер викладає в Папському Східному інституті матерії «християнський схід і сучасність» та «богослов’я і духовність євангелізації». Є директором центру «Алетті».

   В своїй книзі Рупнік хоче відповісти на фундаментальне питання. Що таке «духовність» ? Що таке «духовне життя» в християнській традиції ? Автор цієї книги хоче показати читачам основні проблеми «духовного життя», поставити діагноз проблемам, які виникли внаслідок неправильного розуміння духовності.

  «Мені б хотілося, - пише Рупнік, щоб ці міркування допомогли кожному, хто бажає пізнати християнський смисл духовності».

                                                       
                                       Іван Марко Рупнік у стінах УКУ

 

   Свою книгу Іван Рупнік починає з розповіді про духовне життя, де він ставить «духовне питання» щодо нашого часу. «Те, що колись називалось аскезою або духовним богослов’ям, втратило свою справжню суть внаслідок зникнення з постмодерніською епохою та її спрагою непізнаваного».

   Мета цієї книги – це дати людям розуміння основних питань, що пов’язані з духовністю та духовним життям.

  Завдання Рупніка «Полегшити дорогу, дати новий кут зору роздумам того, хто відчуває в собі бажання заглибитись в духовний всесвіт Церкви, зупиняючись насамперед на фундаментальних питаннях».

  Білішість цитат в цій книзі взято з відомих філософів та отців Церкви, на яких формується богословська думка.

  Книга Марка Івана Рупніка «Духовне життя» вміщує в собі пролог і 4 розділи, які поділяються на підрозділи.

                                                     

                                  
                                     Рупнік (справа) та о. Тарас Барщевський

                                         

                                             Вступні вияснення

    В цьому розділі Рупнік подає основні проблеми пережиття і розуміння духовності, як такої. Починається цей розділ із застороги, щоб ми не розуміли духовне, як нематеріальне, бо таке ототожнення може привести нас до «виключення з духовного виміру всього матеріального, тілесного світу».

  Також для нас є важливо знати, що із плином історії забувається розуміння людини, сотвореної за образом і подобою Божою. Епіцентр культури зміщується від Божественого до людського. Людина модерної епохи дошукується остаточних критеріїв пізнання та свого культурного розвитку в собі самій. «Духовне» стає «психічним», а духовність перестає бути сама собою і обмежується до інтелектуального виміру.

  Духовні практики перетворюються на психічні вправи. Таке бачення духовності автор називає «гностичним».

  Далі описано проблеми, які відбуваються в Церкві з парафіянами та священниками. Парафіяни може ходили до Сповіді, вважаючи, що вона не вирішить житейські проблеми. Причиною цього є обмеження духовності до психологічного рівня. Все життя психолог заміняє сповідника, і тому священник все частіше використовує психологію без міри безумовно, можна погодитись з Рупніком щодо шкоди психології, але ми не маємо забувати її колосальний вплив на розвиток богослов’я.

 Велике значення займає зауваження автора щодо перетворення богослов’я в окрему науку та перехід з монастирів до університетів (хоча у інших книгах дуже рідко цю проблему піднімають богослови). Він каже, що якщо богослов’я стає науковою галуззю, то відбувається серйозний розкол між богослов’ям та вірою. Внаслідок цього виникли студії духовності, які врегулювали цю проблему.

 Великої шкоди християнській духовності завдали філософські течії, а особливо гностицизм, пантеїзм та дуалізм.

 Дуалізм пояснює, що – світ має дві першооснови: дух і матерію, ідеальне і матеріальне.

 Гностицизм вчить, що – в світі є тільки одна першооснова  - матерія або дух.

 Пантеїзм – філософське вчення, яке ототожнює Бога з природою.

 Сам автор каже, що таке бачення відповідає типово атеїстичному баченню світу. Тому що справжня віра є «взаємне пізнання двох суб’єктів; це діалог». Цим течіям бракує релігійного виміру, адже не враховують визнання Бога як Абсолюту, який є повнотою реальності.

 Повертаючись знову до проблеми, яка була поставлена на початку цього розділу, виявляємо, що наступила велика трагедія для людей, які розуміють духовність в інтелектуальному плані. Це призводить до нестерпного напруження людини, і рано чи пізно та дійсність, яку людина придумує, вибухне.

 В деяких людей таке бачення призвидить до того, що внаслідок бунту сфери пристрастей у людини виникає «захист», щоб приховати суть власних вчинків.

 Найбільш поширеною реакцією, яку викликає гностичне розуміння духовності, є психологічна реакція. Ми залишаємося замкнені у просторі людського «я», а також виникає внутрішній та зовнішній розкол. Ця реакція призводить до розколу з самим з собою та зі світом. «Трапляється, що навіть живучи духовним життям, людина порівнює себе спершу зі світом, а вже потім зі світом віри».

 Отже, наша духовна реальність має бути нерозривно пов’язаною з Божими Особами, бо така нерозривність духовного життя не може пов’язуватися з людськими особами. І щоб наша духовна реальність була правдива і особова, вона має бути нерозривно пов’язана з Христом.    

                           Що таке духовність і духовне життя ?

  В цьому розділі автор відповідає на фундаментальне питання: що таке духовність ?

  На прикладі ікони, в якій криється глибокий сенс духовності, він хоче показати що духовність є чином Святого Духа. «Духовне життя є життям в Духові і з Духом святим» (Т.Шпідлік). Цей сенс духовності розкриває, що таке духовне життя в християнській традиції.

 Життя в Дусі Святому, це є Любов. А «Любов – це екстатичний порух виходу з самого себе, - визнання справжнього центру в іншому». Але, щоб пізнати Любов, треба дивитися на Господа. І це не є несподіванкою, адже наш Бог є Любов.

  Апостол Павло та Отці Церкви мали дуже близьке бачення духовності та духовного життя. Отці говорили, що людина – це єдність Духа, душі та тіла.

 Саме духовне життя має свої корені в Духові Святому, який діє з середини людської особи і проявляється назовні у нашому житті. Все це є участю Любові Бога в Людині. З цього ми приходимо до висновку, що духовність можна зрозуміти через саму Любов, яка є всезагальною єдністю.

 Але її дія проявляється не тільки у всезагальній єдності. Вона єдина, котра може існувати так, ніби її немає. І вона до того ж ніколи не зникає. Любов огортає особу, яку любить, водночас залишаючи її вільною. Отже, поза свободою любові не існує, і справжнє значення свободи усвідомлюється лише в любові. Прикладом цього може служити Христос на Оливовій горі, де він до кінця визнає реальну об’єктивність Отця. Таким чином, стосунок між Богом та людиною є Любов через Святого Духа.

 Христос є для нас Любов’ю, що розповідає про глибину Бога Отця. А саме у розп’ятому Христі розкривається найглибша істина людини.

  А ми можемо прийти до розп’ятого Христа тільки через Євхаристію. Євхаристійна Літургія оповідає нам всю історію Христа і передає здійснене ним спасіння. Він повністю віддається в руки людей, дозволяє катувати себе і знищити. На Євхаристії людство повертається до Отця. Ми стаємо учасниками Пасхальної події, і сила Христа починає діяти в нас.

  Далі автор нас закликає шукати Бога у всьому. Адже дія Божа перетворює все в духовне. На противагу багатьом стереотипам, що виникли внаслідок того, що існує думка що життя є перешкодою до духовного життя. Рупнік доводить, що Святий Дух виконує справу уподібнення до Бога.

 Автор наголошує, що в житті людини велике значення має прощення. Часто думка нав’язливо повертається до самого гріха і до самого вчиненого гріха. Недобра пам’ять про гріх сповнює серце тривогою, неспокоєм, злобою. Від цього звільнити може лише Той, Хто як написано в книзі пророка Єремії, скаже: «Прощу їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше [31,34]. Прощення возз’єднує, створює нерозривний зв’язок між гріхом і Відкупителем.

 Покута, яку одержує той, хто кається, стає духовними ліками, вічним спогадом про любов до Спасителя. Людина, яка не може простити гріха, не є духовною. Милосердя до грішника є ознакою духовного життя.

  Марко Іван Рупнік наголошує, що одною з великих на шляху до духовного життя є невдачі і страждання будь-якого роду. Важливим є те, щоб цю духовно «зранену» людину хтось з радістю зустрів, прийняв і в серці довірив Богові.

 Молитва має велике значення. Вона дозволяє відкрити перед Господом власні добрі та погані думки, розповідаючи про них щирими словами. Лише Христос знає справжнє значення психологічних та психічних станів людини. Психіка тішиться здоров’ям і цілістю, коли живе у сфері стосунків, включає в себе саму і світ та процес іпостатизації, коли вона живе у Божій Любові.

  Духовне життя та інтелект нерозривно пов’язані. Людський інтелект є стержнем духовного життя. Діяльність інтелекту, якщо вона осяяна духовними глибинами серця і спрямовано Любов’ю, приводить до цілісного духовного знання.

 Справжнє духовне життя повністю відбувається з усвідомленням свого зв’язку з Господом. Не потрібно перебільшено зосереджуватися на власних почуттях, бо це може перешкодити розумінню справжнього Христа.

                                       Деякі критерії духовного життя

Любов не знає поділу.

Автор в даному розділі стверджує, що духовна особа огорнена поглядом Любові. Оскільки Любов означає живий організм у контакті з кожною частиною цілості, в духовній особі теж визріває усвідомлення себе як все більш цілісної дійсності. Любити себе означає бачити значення кожної в зв’язку з цією особою.

  Духовна людина намагається переживати милосердя по відношенню до Бога, тому що відчула Його Любов. Духовна людина не знає часткової Любові, а знає єдину Любов, знає єдність чеснот і незначність всіх вчинків, не пов’язаних з Любов’ю. Буває, що людині більше властива якась одна чеснота, ніж інша. Вона страждає від цього. Таке страждання і є мірою зрілої Любові.

Любов потребує матерії.

 М. І. Рупнік пояснює, що іноді людина може вважати себе духовною і нею не бути. Є багато зараз розмов про між особові відносини, але важко знайти когось, хто визнає об’єктивність іншого. Часто між друзями, коли людина висловлює свою думку, яка нам не подобається, починають добрі стосунки ламатися. Духовна постава надає першочерговість не власним ментальним категоріям, а Святому Духові, який є першим будівничим. Коли людину провадить Святий Дух, її життя стає Хрестоподібним. Любов потребує матерії, природи, в якій вона може здійснитися як Особа. Мірою духовного життя є духовна конкретність. Справжній духовний отець ніколи не байдужий до соціальних та матеріальних проблем людей. Він охоче вислуховує розповіді про те, як людина переживає події свого життя. Лише в Любові світ віднаходить своє правдиве значення. Одухотворені особи можуть зробити світ прекрасним. Їх присутність позначається на всіх сферах життя. Любов Вічна, як Вічна духовна особа , яка перейшла від смерті до життя, тому що любить своїх братів.

Духовне життя в смиренності.

  Святе Письмо стверджує, що слухняність є основним виміром покори.  Йдеться про покору в теологічно-духовному розумінні.

 Взяти Діву Марію, яка повністю віддала себе Господу і як покірна слугиня дивиться на Господа. Глибока симпатія до Господа зробила її слухняною Його Слову, поза її здатністю до розуміння. Благословенна Діва стає такою слухняною, що Слово в ній може стати Тілом.  Господь згадав її вчинок у Вічності і прийняв тіло матері у Небеса. Він дав їй можливість вічно жити разом з Ним. Духовна людина може ніколи не бути визнана.

 Інший критерій – це мовчазне підтвердження, інтуїтивна впевненість, що йдеш Божою дорогою, готовий до мучеництва і водночас неосяжна покора, хоч це часто не всіма визнається, а може викликати і неприязнь. Але таке життя у прихованій і зневаженій вірності перетворюється на палаючий кущ світу, який помітний лише тоді, коли жертва вже сповнена злом. 

Любов до ворогів.

 Любов корислива та, яка вимагає відшкодування за те, що було зроблено для іншого. Часто це проявляється у ставленні до дітей. Батьки вважають, що пожертвували для дитини всім, а вона робить своє, про них не думає. Любити треба і того, що вчинив тобі кривду, дякувати Господеві за успіх того, хто нас образив.

Мудрість хреста.

  Духовне мистецтво – зрівноважено відноситись до хреста. Це означає не робити з себе героя, якщо ти допоміг іншим. Часто вважають, що приймаючи на себе страждання ми станемо подібними до Христа. Але людина впадає в духовну зарозумілість. Мудрість хреста означає приймати любов дану Духом. Мудрість хреста – це перевернута логіка світу. Любов дає силу жертвувати власною прив’язаністю до всього, що нам любо. Все те, що дароване, залишається навічно: а значить логіка хреста – це логіка воскресіння.

Культура визнання (співжиття між культурами, етносами, расами).

 Ризик для культури полягає у тому, що вона вважає себе завершеною, бо тоді їй бракує сили єдності.

 Людина духовна по відношенню до інших повинна мати внутрішню поставу, яку вона має до Святого Духа. Це означає увагу визнання і усвідомлення іншого.

 Суть культури в релігійній поставі в тому що вона спонукає людину до єдності. Духовна людина перебуває у вічному культурному діалозі. Вміє виділити в культурі суттєве, випадкове і штучне. Справжня культура є середовищем, яке дозволяє нам любити ближнього. Помруть мови і воскреснуть лише ті, які увірували у Христа і у Нього увійдуть ті мови, які будуть визнані тими, кого в тих мовах любили. Насильство і винятковість вбивають культуру. Бо яке б не було дороге людині культурне явище, воно не має стати небезпечним ідеалом.

 Важливо залишатися відкритим для іншого для стосунків з іншими, бо якщо ми хочемо утримати найдорожче нам і найкраще, то слід сприймати все у пасхальній логіці любові.

Покликання – воскресіння.

  Важливим є питання покликання. Зустріч з Христом – це духовність відкриття Бога Любові, вдячність до Спасителя, який зійшов, щоб визволити тих, кого Він Любить. Волею Божою є те, щоб світ виявив, що Бог його любить, і повернувся до Нього.

 Християнське покликання – це відповідь на слово, послух цій волі. Переживати власне покликання – це вмирати для кожного злого потягу, самоутвердження, егоїзму.

 Дозволити любові проникнути у власну особу – це закарбовувати на рукотворному тілі знаки, які дозволять Його пізнати після воскресіння.

 Людина повинна ставитися з гумором до самої себе і до подій життя.

Розпізнавання.

 Духовне життя – це динамізм, який тим досконаліший, чим радикальніший. Можливі численні форми здійснення духовного життя, цілком відмінні між собою. Людина повинна серйозно намагатися розпізнавати події, зустрічі, прочитане, все що веде до Христа.

 Розпізнавання – це те, що захищає шлях від ризику, від падінь, від крайнощів. Здорове духовне життя можна розпочати у Церкві, у товаристві, в духовній дружбі, чи в любові з боку духовного отця. Бо самому йти в духовні глибини, то може часом скінчитися розчаруванням, а іноді втратою віри, бо людина не завжди вміє подолати перешкоди, які зустріла на цій дорозі.

 Можливо і те, що сам Святий Дух веде людина, дає їй змогу дозріти духовно, без зовнішньої допомоги.

 Бог, Людина, культура, Церква, смисл історії і духовність – все це сходиться в одній точці.

         Духовне батьківство: найкращий шлях до цілісної особи.

 Контекст.

 Завершено історичний період, що був ерою відкриття нового змісту. Це була ера раціоналізму, ідеалістичного просвітництва, ера техніки та намагань людини оволодіти космосом. Ця епоха була названа «постмодерном». Все ставиться під сумнів, немеркнучі режими, непорушні кордони, міжнародна рівновага.

 Отже, існує стан душі постмодерної пересічної людини, про який нам сигналізує мистецтво.  Скульптури, картини показують, яким вражаючим чином цей стан душі зближує людей різних країн, культур, географічних регіонів, навіть континентів. Подібні характеристики цього стану душі можна знайти у працях філософів, літературі, музиці, кінематографії.

    Відрив від об’єктивності. 

  Об’єктивно існуюча реальність – тобто людська культура – змінилася. У сиву давнину мало місце тоталітарного панування Божественого. Починаючи з епохи Відродження людина відривається від Божественої всезагальності, стверджуючи людське у його незалежності від релігійного. Це людина, яка стверджується у своїй суб’єктивності, відкидає християнську віру. Але це «звільнення людських сил супроводжується поверховістю, втрачається духовна глибина».

  Був період, коли пануюча думка, ідея, яка у своїй абстрактності розумілась як вічна, справді об’єктивна і універсальна, переважна «наукова» об’єктивність. Емпірична науковість стала вважатися ключем до ствердження об’єктивного. Згодом наступила черга соціології. Зосереджедження на соціології, як шляху до розуміння, що є людині найбільш визначальним. Цей процес розвивається протягом модерного періоду. Людина зосереджується на самій собі, стає єдиною об’єктивною реальністю. Закінчується модерна епоха ствердженням логіки та систематичної раціональності. Мистецтво стало плачем «рвотою», з якою відштовхується все те, чого індивід зазнав у модерному суспільстві. Щоб бути унікальним, оригінальним, кожен митець вигадував нові форми, нові стилі.

 Те ж саме відбувається в царині філософії та науки. Виникає плюралізм логік. Кожна ділянка знання утвердила сама для себе як власну істину і власну об’єктивність, аж до небезпечного атомізму, в якому загроза духовного, психологічного та фізичного знищення людства стала реалістю.

 Людина постмодерну опинилась у відриві від об’єктивності, якою є саме життя. Вона орієнтується на власну психіку, найбільш об’єктивним вважає те, що вона відчуває, переживає без справжньою розрізнення між відчуттям, почуттям та думкою.

 Потреба  розради.
 

  Ми живемо в епоху пошуку розради. Модерна епоха обіцяла індивідуальне щастя, засноване на матеріальному добробуті. Але ці сподівання виявилися фальшивими. Ми є свідки дивного явища – люди задоволені окремими речами, але нещасливі. Виникають різні секти. Не модна заперечити що людина залишається нестійкою до справжнього стосунку.

 Перешкоди на шляху до пізнання Бога.

  Уся трагедія стосунків – можемо так її назвати – яку ми переживаємо на схилку модерної епохи, має глибокі збурюючи наслідки. Бог це Любов, і тому неможливо пізнати його чисто абстрактним, чи будь-який іншим способом, відірваним від взаємовідносин з Ним. Але постає питання: як можна сьогодні пізнати Бога ? Але попри перешкоди, відкривають для себе прихильність і ласкавість Бога, який у світі прямує їм назустріч.

  Роздроблення пережитого.

  Наприкінці модерної епохи Бог знаходиться далеко від свідомості. Життя людини все більше потрапляє в полон розмаїтих бажань, котрі згодом будуть витіснені новими. Внаслідок цього все стає скороминущою, випадковою миттю.

 Гріх і пам’ять.

 Пам’ять людини, яка знаходиться далеко від Бога, стає прокляттям, тому що вона здатна переслідувати людини. Людина в свою чергу намагається приглушити її. Зла пам’ять спричиняє смерть творчого начала, і з неї народжується осуд та упередження.

 Нова обмеженість.

 Зло дуже притягальне для нашої фантазії, але воно також вимагає справедливості, в розумінні вказання винного і виправдання вчиненого. В наш час зло для значної частини людства ототожнюється зі страхом втратити щось здобуте, тоді зла людина, яка постає переді мною як загроза. Саме цим можна пояснити процвітання нових течій націоналізму у світі, а також туги за системами та режимами, які десять років тому здавалися похованими назавжди.

 Духовний отець.  Деякі необхідні характеристики.

  Внаслідок цих проблем, що настали в наш час і вічно турбувало людство, настає потреба духовного батьківства та материнства. Духовний отець – це той, хто через міць Святого Духа народжує людей для Бога. Така людина сповнена Святим Духом, який робить отця серцевидцем, маючи змогу розпізнавати людей. Навчаючи Церковного Передання і черпаючи з нього, справжній духовний отець служить Богові та людям. Як будь-яка людина,  духовний отець перебуває в молитві та супроводжувати інших. Наслідком таких рис святого отця є те, що люди починають вказувати на отця.

 Праця духовного отця.

  Саме духовний отець це той, з ким ми переживаємо досвід здорових стосунків, і це відкриває нову сферу стосунків, як місце пізнання Бога.

  Своєю сповненою Духа присутність і своїм духовним поглядом він повинен свідчити про погляд Христа, тому він повинен передавати цей безкінечно добрий погляд.

 Але не слід забувати, що духовний отець не має в собі стільки енергії, що зможе духовно зцілювати. Він є просто посередником між Богом та людиною.

 Вірність – як найбільш об’єктивна реалізація міжособистісних стосунків. Тому вже у Старому Завіті Бог виховував і навчав свій народ через Союз. Христос, встановивши новий і Вічний Завіт (Союз), представляє Собою найбільшу любов.

 Ми не можемо назвати її Любов’ю, аж поки у ній не буде вірності. Саме через вірність духовний отець показує іншій людині об’єктивність стосунків, яку вона повинна усвідомити. «Словом, через духовного отця людина починає відчувати, як все її життя, роздроблене і пошматоване збирається в одному величезному гарячому серці». Далі Рупнік каже, що Людину «в кінцевому рахунку любить не духовний отець, а Отець Небесний в ньому. Бути предметом любові є єдиним шляхом до змін, до росту».

 Саме через духовного отця посинається зцілення пам’яті – особистої, а згодом і колективної. Стирається «зла пам’ять». Духовний Отець через Бога нас прощає. Він такоє сприяє духовній зустрічі людини з Богом. «Оскільки метою духовного життя є отримання Святого Духа».

  Але також виникають деякі проблеми. По-перше ми повинні знати, що духовний отець не може замінити Христа. По-друге людина може загадто зосередитись на духовному отцеві, узалежнитись від нього. Але найчастіше зустрічається перешкода, яка полягає в перебільшеній увазі до того, що було, у дослідженні минулого особи. Тому отець має намагатися спрямувати увагу людини на реальне майбутнє.

 Отже, духовне батьківство – це та апостольська діяльність, яка вже сама по собі є свідченням нашої віри.

Деякі поради для конкретної зустрічі.
 

  Також духовний отець має перебувати в постійній молитві, що захищає його від небезпеки рахувати себе головною дієвою особою. Не знаючи добре людини, окрім того, що вона про себе розповіла, отець по тому не має судити людину. А отець має людині вказати правильний шлях і провести духовну бесіду.

   
Небезпека духовних отців та духовних питань.

  Наслідком наслідування вчителя в деяких речах, які є плодом його віри та аскези, може означати духовне самогубство.

  Але так ми є спадкоємці раціоналістичної культури, іноді думаємо що вчителі не потрібні, достатньо читати ідумати. Такий шлях призведе до втоми, знеохочення, а також до залишення розпочатої дороги.

 Тому автор приходить до висновку, що ми маємо ступити на шлях «Пізнання Бога як Живої Особи і Любові». Також ми маємо покладатися на духовне батьківство, яке «виховує нас у Церкві, звертає нас до спільноти і творить нас для спільноти». І це означає відродження людини у всіх сферах життя.

 Отже, книга «Духовне життя» написана для того, щоб показати реальну картину життя людини, яка живе в постмодерній добі. Вона ставить «діагноз» суспільству і хоче показати, чим є насправді духовне життя і що воно значить для нас. Розкриває потребу спілкування з Богом, посередництвом духовних отців.

  Можна цю книгу запропонувати особливо для отців та богословів, її також можуть використовувати миряни та взагалі християни незалежно від конфесійної приналежності, як настільну книгу для пізнання духовного життя.