Вчора мені довелося спілкуватися зі схимником одного з київських монастирів УПЦ МП. Попри його великий молитовний подвиг та мудрість, він сказав кілька фраз, які викликають дуже сильне занепокоєння (і мали б стати справою втручання єпископа): в Київському Патріархаті немає нічого святого, а сам Філарет не спасеться ні за яких обставин—навіть якщо захоче покаятись.
Подібні слова не нові—їх можна почути і від інших «авторитетів», скажімо, відомий схиархимандрит Зосима (Сокур) з Донеччини, який у своїх проповідях неодноразово називає Філарета «сатаністом» і «сином диявола», а протоєрей Дмитро Смирнов у своїх телевиступах назвав його «нехрещеним мужиком». Можна зауважити, що першоієрархи РПЦ подібних заяв не висловлюють, але лише через «політкоректність», до якої зобов’язані. Варто згадати, як при підготовці святкування 1025-ліття Хрещення Руси громадянин Володимир Гундяєв (Патріарх Кирило) категорично відмовився взяти участь в урочистостях у приміщенні палацу «Україна», якщо там буде і Філарет також, а митрополит Іларіон (Алфєєв) категорично наполягав на відмові включити Київський Патріархат у всесвітню Раду православних церков.
При цьому ми бачимо, що ставлення до інших «неканонічних» формувань набагато стриманіше—так, Російську Катакомбну Церкву той-таки Дмитро Смирнов зневажливо назвав «неповносправними». Частина РПЦЗ, які відмовилися, за планом Путіна-Алфєєва підкоритися Москві і зараз офіційно залишається поза Євхаристійним спілкуванням, все одно вітається в одному з найконсервативніших українських монастирів — Почаївській Лаврі. Навіть до старообрядців ставляться скоріше із жалем, ніж зі злобою. Проте варто проглянути на відео сервері декілька популярних відео з виступами Патріарха Філарета, і ми відразу побачимо безліч необґрунтованих коментарів, сповнених лайки та прокльонів, хоча цілковита більшість цих користувачів не можуть навіть собі пояснити, чому ж вони цього Владику так не люблять (більшість із них навіть не є справді воцерковленими людьми і про екклезіологію та догматику мають досить віддалене уявлення).
Православні готові як завгодно виправдовувати негідні дії своїх священиків (протоієрей Михаїл Григорьєв із Самари, який володіє великим бізнесом і є монополістом в області поховальних послуг), єпископів (владика Павло Лебедь, настоятель Києво-Печерської Лаври, відомий не лише своєю жадібністю, участю в широкій політиці та неодноразовим хамством в бік журналістів та інакомислячих, а ще підозрами в педофілії) та самого Патріарха (Кирило, як відомо, не тільки володіє величезними капіталами, а ще й перебуває в найближчому оточенні Путіна). Попри це, усі відразу наїжачуються при найменшій згадці про Філарета та його прогрішення. Його хочуть судити за цілком інакшими стандартами. Під час візиту до Києва Гундяєв заявив: «Гріх розколу не змивається нічим—навіть кров’ю мучеників» (при цьому слід нагадати, що сам нинішній Патріарх не тільки не страждав за віру, а й зробив дуже швидкий кар’єрний зріст в умовах комуністичного режиму та заборони релігії).
Усе це є не що інше, як створення образу ворога, таке потрібне кожній тоталітарній структурі. Воно завжди мало місце в Росії, так само, як і в інших супердержавах. Нині Росія кидає багато сил на боротьбу із «загниваючим заходом» та «українськими розкольниками» різних типів—від «бандерівців» до «філаретівців». А для Росії її Православна Церква з кишеньковими єпископами давно не потрібна для прослави Бога, а виключно щоб тримати народ у покорі (що вже говорити, якщо навіть відомий своїм молитовним подвигом та ясним баченням старець Ілій (Ноздрин) дякує тим, хто підтримав Путіна).
РПЦЗ та Катакомбна Церква не являють собою загрози, тому їх можна «пожаліти» чи зневажливо затаврувати, але не більше того, адже ці структури скоро вичерпають себе. Щось подібне відбувається з УАПЦ в Україні—і якби остання була єдина на нашій землі, РПЦ не особливо б на неї зважала. При цьому Київський Патріархат став реальною силою, яка от-от може відірвати у Росії ті землі, без яких РПЦ втрачає свою суть (адже її представники постійно хваляться тим, що беруть початок із купелі Володимирового Хрещення, а ящо Київ повністю відійде під контроль «розкольників», то якраз Москва опиняється на периферії).
Згадаємо останнє святкування Хрещення Руси, яке найліпше показало розклад сил у двох гілок Церкви. Першого дня—урочиста служба Гундяєва та його свити, за участю Путіна та перших осіб української еліти, за щільним кордоном охорони, зачиненими дверима і повною відстороненістю від свого народу. Другого дня—хресна хода Патріарха Філарета на Володимирську Гірку разом з тисячами простого люду, без жодного охоронця, тільки з молитвою та радістю в душі. Хоча і так не таємниця, що в Росії Гундяєв уже давно став особистим жерцем для Путіна.
І тому РПЦ веде проти Київського Патріархату справжнісіньку інформаційну війну—досить глянути популярний фільм «Анатомія розколу», який знятий за всіма традиціями пропаганди та психологічного впливу—його аналіз зайняв би наступні 20 сторінок. Проста людина, яка некритично його подивиться відразу ж займе ворожу до КП позицію, проте в будь-якій більш-менш інтелектуальній дискусії програє (хоча, найчастіше, не захоче цього визнати і впаде в істеричне повторювання «а я все одно проти», так властиве для неосвіченого люду). Більшість прихожан проявляють дивовижну безграмотність—скажімо, дехто серйозно вірить, що «патріархи завжди жили в Москві». Монахи, пригноблені «ложним смирением» повторюють те, чого їх навчили без найменшого бажання думати самостійно, а священики тиснуть своїм авторитетом великих «учителів» («Ти народився весь у гріхах, і будеш нас учити?» Ів. 9.34).
На завершення можемо пригадати «двіревий переворот», влаштований Блаженнішому Митрополиту Володимиру, імовірно за те, що він обмінявся приязними повідомленнями з Патріархом Філаретом. На це місце поставили нового агента—Онуфрія, одного з тих, хто у свій час відмовився підписати прохання про надання українській Церкві офіційної автокефалії.
Звісно, особа Патріарха Філарета дуже неоднозначна—ми не можемо напевне сказати, які стосунки він мав із КДБ, чи правдиво звинувачують його у порушенні чернечих обітниць та зляганням із жінками, наслідком чого, ніби то, стало ганебне народження двох дітей, і наскільки патріотичними чи навпаки, корисливими, були його мотиви створення УПЦ КП. Крім того, нікому з нас невідоме його покаяння, яке він, імовірно, приніс за давні гріхи—це лише Бог відкриє на Останньому Суді. Проте в ці часи ми маємо «з двох зол вибирати менше»--а для кожного українця призначення його співвітчизника, а не ставленика Москви як керівника Церкви та ведення явно українського курсу (що прекрасно виявилося під час подій на Майдані цього року) навіть неоднозначна та явно не свята особа Філарета повинна залишатися «меншим злом». Звісно, ми хотіли б для себе такого наставника, як Павло Сербський (Стойчевич), проте Церква одержує ту владу, якої заслуговує—подякуймо Богу, що Він уберіг нас від іншого Гундяєва чи Лебедя.
Розгляд церковної історії та екклезіологічного аспекту, який продемонструє, що Київський Патріархат нічим не гірший за московський (благодать, як то кажуть, не тече газовою трубою, і якщо в Москві кран перекриють, її менше не стане) буде темою окремого дослідження. Тут згадаю тільки два пункти: Московський Патріарх 140 років не мав канонічного визнання, а здобув його тільки через підкуп та погрози іншим світовим Патріархам, та й взагалі—чи цілком законно Москва відкололася від Золотої Орди, яка була для них колись «Богом дарованою владою»?...
Автор: Яррос Ясенець
Немає коментарів:
Дописати коментар