Питання європейської інтеграції в сучасному політичному дискурсі і сучасному політичному процесі має свої теми, які дискутуються і які не дискутуються, а також теми, які міфологізуються.
Одна із них це «хочуть чи не хочуть європейці (країни в цілому, управлінці, політики ділові кола країн ЄС та НАТО) нас бачити в європейських та євроатлантичних структурах». Вона підказує наступну: «чи вартує проситися в ці структури і орієнтувати на них власну геополітику». Попри слушність таких тем, все ж уважаю їх похідними.
Ще одна тема активно дискутована нині: «чи ми готові до входження в ЄС та НАТО». Хоч ця тема, можливо, і важливіша за першу, але так само є похідною від теми набагато важливішої: «Хто ми? Чого прагнемо?», або ставлячи питання кантіанське — «чого ми повинні прагнути, з огляду на те ким ми є?». Тобто дискусія довкола європейської інтеграції повинна передбачати вихідне питання про власну ідентичність (творену історично, привнесену, теперішню і ту, яку хочемо творити).
Ще одна дискутована тема: «що ми здобуваємо і втрачаємо, набувши членства в ЄС та НАТО?». Прихильники та противники європейської інтеграції перелічують чимало здобутків і втрат від євроінтеграції і вимальовують райдужно-райські та пекельні картини наших перспектив.
Переважний розгляд саме цих тем у політичному дискурсі в Україні призвів до міфологізації цього процесу і тематики взагалі. Прикладом може слугувати аргументація, яка висувається «за» і «проти» європейської інтеграції. Прихильники стверджують, що вступ до ЄС означає високі зарплати та пенсії, високу якість послуг, освіти, тощо. Проте взаємозалежність між вступом і усім переліченим не пояснюється, а подається у вигляді безсумнівної даності. Хоч я і уважаю, що певний зв’язок тут можна простежити, а все ж подається він як щось шаманське: вступиш — будеш мати, не вступиш — не будеш. Так само з аргументацією противників. Мовляв, вступ до ЄС означає втрату традиційних ринків збуту, втрату внутрішнього ринку через заполонення його товарами інших країн, безробіття, і підвищення цін на усе. Але такі споживацькі аргументи не дають відповіді на питання потрібності цієї інтеграції.
Те, що більшість обивателів приваблює і відштовхує в тому просторі, який колись називали Західною Європою, а тепер Європейським Союзом можемо назвати вітриною. Тільки прихильники і противники бачать в ній різні речі. Рівні швидкісні автомагістралі, якісне обслуговування, чисті вулиці, освіта, ринок і високі зарплати, технічний невпинний прогрес з одного боку і висока ціна, жорстка конкуренція, проблеми із медичним обслуговуванням, відсутність гарантії забезпеченого завтра — ось речі, які манять і відштовхують. Проте принадні речі, які ми спостерігаємо в ЄС можна спостерегти і в інших країнах, які не належать до ЄС: Японії, Канаді, Швейцарії, а непевність у завтрашньому дні ми спостерігаємо в Україні і в пост-совєцьких країнах.
Натомість фундаментальні питання, які мали б привести до обговорення потрібності інтеграції, її швидкості та глибини, тощо, за надзвичайно рідкісними випадками, не обговорюються. Почасти це можна зрозуміти, оскільки вони граничать із суто академічним аналізом європейських реалій, що, зрештою, є не особливо цікавим для політиків, і цим важко підняти людей на підтримку євроінтеграційних процесів. Проте, без такого аналізу і без пояснення його у доступній формі широкому загалу, про успіх, чи бодай позитивно-пасивне сприйняття євроінтеграції годі говорити.
Європа та європейськість — це явище динамічне і водночас статичне. Саме це завжди становило незмінний формальний критерій творення і збереження ідентичності. Серед найважливіших змістовних складових європейської ідентичності можемо назвати гідність людини, верховенство права, університетська освіта, академічний сумнів, релігійна толерантність, система противаг і безпеки, експансія ідей. Тут я перечислюю позитивні моменти, і звичайно це моє бачення і моє бажання будувати цю ідентичність на певних суто позитивних факторах.
Звісно ж європейська історія знає й непривабливі і навіть ганебні події. Проте будують на позитивах. Негативи залишаються для аналізу і створення умов недопущення їх у майбутньому, як от релігійні війни стали дороговказом для повнішого осмислення ідеї толерантності і реалізації на основі цього правових механізмів. Експансія і завоювання територій Наполеоном стала поштовхом для творення праобразу Ліги Націй, ООН та інших структур, а дві світові війни стали ще одним поштовхом до створення системи противаг в Європі та світі, і ЄС народжувався як такий механізм стримування і противаг.
Європейська ідентичність усе ж не є стало зафіксованою навіть у певному моменті часу. Так само як не є вона лінійно прогресуючою до вседосконалішого стану. Розвиток Європи може пропонувати нам як кращі так і гірші обличчя. Гегелівський термін «дух час» є також поясненням одного з елементів, які творять Європу. І дух сьогодення відрізняється від духу часу Гегеля, чи Ціцерона, Торквемади чи Святого Бонавентури, Моріса Тореза чи генерала Франко.
Сьогодні, ми сприймаємо Європу або у вигляді вітрини (часто нами ж вимисленої), або академічно в усіх її складових, або ж у тому вигляді, в якому її творили провідні мужі від Ціцерона і Цезаря, через Данте, Петрарку, Томаса Мора, до Конрада Аденауера. Хоча сама Європа після провалу Європейської конституції здається сама замислюється над своєю ідентичністю. Чи Європа це проект лише західної частини Римської Імперії чи теж і Візантії, суто Римсько-католицький і протестантський проект чи теж і Греко-православно-католицький (наприклад Києво-візантійський). Ці роздуми і сумніви лежать у багатьох площинах: стисло політичних і стисло економічних, академічно-університетських і загально-культурних, а також приземлено споживацьких.
Саме з огляду на сумнів Європейського Союзу щодо своєї ідентичності слід і нам задатися бодай двома питаннями: 1) ми хочемо інтегруватися у створений нами образ Європи (вітринного чи академічного чи загально-культурного характеру) чи у реальну Європу? 2)Чи Європа залишиться вірною своїй загально-культурній спадщині і динаміці чи обере інший шлях і відмовиться від своїх основ: гідності людини, верховенства права, університетської автономії, академічного сумніву, релігійної толерантності, системи противаг і безпеки, експансії ідей.
Останні події спонукають до серйозних роздумів. Чим є карикатури на Мухамеда і регулярні нападки на Католицьку Церкву? Свободою слова чи зневагою до релігії як такої і до її носіїв? Верховенством права чи вседозволеністю, яку видають за свободу слова? Легалізація одностатевих шлюбів це право людини, чи право на сваволю; це право людини чи планомірна зневага гідності людини і методичне руйнування сім’ї, а отже і людського? Таких питань назбирається не один десяток.
Питання ідентичності для Європи є ключовим у моменті зудару цивілізацій. Вистоїть чи згине під натиском іншої? Адже в історії гинули цивілізації, які виявлялися слабшими чи гіршими з точки зору цінностей і загально-культурної перспективи. Вигравали завжди ті, які плекали свою традицію і творили нові ідеї і були переконані, що вони правильні і достойні поширення.
Відповідно ставлячи в політичному дискурсі питання інтеграції в європейські структури мусимо задати собі питання не лише про ідентичність ЄС і її життєздатність, але й про власну ідентичність. Ця тема, або не дискутована взагалі, або ж дискутована дуже слабо.
Хто ми такі? Відповідь на це запитання повинно бути тільки позитивне. Відповідь негативна на кшталт ми не москалі, не татари, не копти, не означує ким ми є. Лише знаючи ким ми є можемо сказати на цій основі ким ми не є.
Чого ми хочемо? Вирватися з-під російського впливу? Попасти на ринок ЄС? Здобути чийсь протекторат? Стати об’єктом європейської політики і споживачем її благ, чи стати активним гравцем і творцем європейськості? Чи ми готові бути суб’єктом процесів у ЄС? Якщо так, то яке наше бачення європейської ідентичності на сьогодні, на майбутнє і наших в ній ролі та місця.
На мою думку інтеграція в ЄС доцільна лише тоді, коли крім споживацького інтересу, інтересу безпеки та нових геополітичних рацій, ми стаємо співтворцям ідентичності ЄС. Світ належить тим, хто творить і пропонує нові життєздатні проекти, здатний їх впровадити і відстояти, тим хто творить, а не думає куди б це приєднатися. Приєднанці не творять і відповідно не є суб’єктами глобальних чи локальних процесів. Якщо ми бачимо себе в ЄС, ми повинні пропонувати нові і привабливі проекти. При цьому слід пам’ятати, що привабливі проекти творяться і втілюються в себе, а відтак вони можуть стати цікавими для інших. Творити лице Європи означає творити себе за тими критеріями, які ми вважаємо мали б стати привабливими і прийнятними для тих, хто вважає себе європейцем. Лише так ми можемо стати рівноправними суб’єктами і рівноправними партнерами. Інакше будь-які теми: «хочуть нас чи ні», «можемо чи не можемо» будуть зовсім не доречними.
Чи ми можемо стати хранителем, промотором і новатором європейських цінностей, відстоювати гідність, права людини, безпеку, інвестувати в людину, сім’ю, освіту, науку, в такий спосіб, щоб задавати критерії в загальнокультурному дискурсі і процесі, який називається Європою буде відповіддю на те чи відбудеться наша інтеграція в ЄС чи ні, незалежно від думок серед євро-бюрократів, чи євро-бізнесменів, чи євро-споживачів. Саме це має бути визначальним в дискусії про інтеграційні перспективи і в політичних переговорних процесах.
Юрій Підлісний, директор Інституту родини та подружнього життя УКУ, доктор філософії, викладач філософії в Українському Католицькому Університеті
Джерело: www.family-institute.org.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар