Тарас Шевченко ніколи слів на вітер не кидав, а "Кобзар"
є своєрідним підсумком та вершиною духовних пошуків українців. Ту віру,
яка плекалася нашими предками віками, то її нам передав Тарас Шевченко.
Він є основоположником української літератури не стільки тому, що він
перший писав літературною українською мовою. До нього вже писали І.
Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко... Але Шевченко не тільки поєднав
міську та сільську говірки, а головне, що він зробив для нашої мови та
культури, то він посіяв духовні зерна, які без нас не можуть прорости...
"Умийтеся! Образ Божий
багном не скверніте".
Тарас Шевченко
Про актуальність Шевченка для нашого часу гарно говорять слова
видатного українського літературного критика, публіциста, філософа та
політичного діяча Дмитра Донцова:
“Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних
перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був
він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки
поглухлих, стільки сліпих…”. [1]
На жаль, люди в наш час читають Шевченка в кращому випадку на великих
святах. Добре, що є така гарна штука, як інтернет. Тепер можна легко
знайти аудіо-записи на вірші Шевченка, спрацьовує його популяризація
завдяки інтернету, музики. Також про Шевченка написали багато книжок,
починаючи від дійсно якісних, як наприклад книга Євгена Сверстюка
“Шевченко понад часом”, аж до паплюжних книжок типу Олеся Бузини
“Вурдалак Тарас Шевченко”. На жаль, багато говорять про Тараса Шевченка,
але мало хто його слухає. Він нам важливий не стільки як відомий поет,
але як людина, яка бачила Бога. А з його вірою не було нічого
неможливого, бо як сказано в Євангелії: “Істинно кажу вам: Коли матимете
віру як зерно гірчиці, то … нічого не буде для вас неможливого” (Мт.
17:20). Бо він дійсно вірив, а тому Україна відбулася завдяки вірі
Шевченка у першу чергу, а потім завдяки політичним обставинам. Завдяки
щирості Кобзаря, а також його любові до Господа Бога, ми маємо Україну.
Бо не випадково Апостол Павло пише в Посланні до римлян, що “віра від
слухання, а слухання через Слово Христове” (Рим.10:17). Саме найбільша
заслуга великого Кобзаря полягає у тому, що він все своє життя серцем
слухав Бога. Тому Бог йому подарував таку віру.
Сучасники Кобзаря найперше цінували його велику віру та щире серце, а потім все інше:
“Дивно, як на той час, якою містичною мовою оповідали самі братчики
(Кирило-Мефодіївські) про приголомшуюче враження, що справили на них
поезії Шевченка. Він, писав Костомаров, своїм словом “роздер заслону
народного (тобто національного) життя… Роздер якийсь підземний скарб,
вже стільки віків замкнений многими замками, припечатаний многими
печатями, засипаний землею, навмисно зораною і засіяною, щоб від
потомства сховати навіть пам’ять про місце, де є підземна
порожнеча”…Цілком так, як говорить Шевченко про Холодний Яр, до якого
стежку “умисне засадили”... “Тарасова Муза сміливо вийшла в ту порожнечу
і відкрила вхід до печери сонячному промінню і свіжому повітрю своїм
невгасимим світильником, що горів нетлінним вогнем Прометея”… Соняшний
промінь і свіже повітря !.. Чи ж не той вихор і вогонь, з яким Святий
Дух зійшов на голови апостолів ? Пише ж Куліш, що тоді ніби “над чолом
засвітився полум’яний язик” над кожним з них.” [2]
Тарас Шевченко ніколи слів на вітер не кидав, а "Кобзар" є своєрідним
підсумком та вершиною духовних пошуків українців. Ту віру, яка плекалася
нашими предками віками, то її нам передав Тарас Шевченко. Він є
основоположником української літератури не стільки тому, що він перший
писав літературною українською мовою. До нього вже писали І.
Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко... Але Шевченко не тільки поєднав
міську та сільську говірки, а головне, що він зробив для нашої мови та
культури, то він посіяв духовні зерна, які без нас не можуть прорости.
Не випадково сказано в Євангелії від Матвія: “Тоді Він казав Своїм
учням: Жниво справді велике та робітників мало; тож благайте Господаря
жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав” (Мт. 9:37,38). Ми не
зможемо ніколи зрозуміти поезії Шевченка, якщо самі не будемо
змінюватися. Зерна Шевченківської поезії лише тоді дають плоди, коли
сіятимуться на грунт нашої духовної культури. Маємо, отже, ми
змінюватися, а це найважче. Як важко плекати духовність, вчитися
молитися у Шевченка (адже кожен його вірш, то є молитва), а як легко з
нього робити ідола або боротися проти Шевченка. Дивно! А чому він на
братчиків діяв немов “голос труби Архангельської”, воскресив їх,
покликав від духовної смерті до життя, а на нас ця поезія не діє? [3]
Шевченко був кардинально проти всякого фарисейства та
псевдорелігійності. Йому була не мислима людська невіра, а тому говорити
про його безбожництво абсурдно. Це не мислимо! Доказом цього є
“Щоденник” Шевченка. Він написаний російською мовою. У ньому охоплений
період життя Кобзаря починаючи від останнього року заслання (12 червня
1857) до 13 червня 1858 року. Мене в “Щоденнику” найбільше вразила
щирість серця Кобзаря. У той час Тарас Шевченко перебував у дорозі з
заслання (2 серпня 1857 до 27 березня 1858 р). Він їхав по дорозі з
заслання на пароплаві “Князь Пожарський”. Він зупинявся по дорозі до
Петербургу в багатьох російських церквах, а також милувався ними не
тільки як плодами мистецтва, але й віри. Шевченко бачив постійно
присутність Бога у своєму житті, а також він з Господом постійно
говорив. Бо як написано на початку “Щоденника”, що на засланні він часто
залишався на самоті на огороді поза фортецею. Він там з Богом
розмовляв! Але коли він приїхав до Астрахані... За три дні переплив
Шевченко на хисткому човні Каспійське озеро-море і о 5 годині вечора
5/17 серпня 1857 р. дістався в Астрахань. ...Там він побачив справжнє
безбожництво, фарисейство та псевдорелігійність. Про таку
псевдорелігійність він пише “Щоденнику” від 27 вересня 1857 року в
Астрахані:
"Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви
растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило
какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой
доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в
христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел
войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски
разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратя[ся] к нарисованному
чудовищу, три раза набожно и ко[ке]тливо перекрестилась и вышла.
Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное б***. И она ли одна? Миллионы
подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же
христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в
кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не
хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на
улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга
блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно,
невольно перекрестился и пошел домой". [4]
Ці спогади Шевченка наводять на думку, що на яке чудовисько може
перетворитися людина, яка не буде жити згідно віри. Так сталося з
Російською імперією. Шевченко найперше був проти гріха, а не людей. Він
любив росіян, але він ненавидів їхні гріхи (це стосується і українців).
Епіграф до поеми “Сон” звучить так: Духъ истины, его же міръ не можетъ
пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его (Ів.14:17). Бо Богу не треба
щоб ми “обманювали” Бога та самого себе, а щоб прийняли Христа. Адже
Господь Бог сказав: Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання
більше від цілопалень! (Ос. 6:6; Мт.12:7). Саме тому Шевченко був так
проти кріпацтва та російської неволі. Бо ми є образом Божим, а нам від
Нього була дана свобода. Навіть Він не посягає на нашу свободу бо нас
любить, а якщо ми будемо посягати на чужу свободу, то ми будемо
зневажати Бога та ближнього. Під посяганням на чужу свободу Шевченко
розумів будь-яку зневагу гідності ближнього. Він з співчуттям ставився
до людей, які від цього постраждали і завжди був за жертв (наприклад в
поемі “Катерина”). Тому він був, є та буде завжди свобідною людиною, бо
прийняв Бога в серце і щиро боровся проти духовного рабства гріха.
Найперше воно проявлялося в самодержавстві Російської імперії, а піддані
були лише гвинтиками у царстві зла. Он що він говорить в “Щоденнику” за
28 червня 1857 р., коли ще перебував у неволі, а саме до чого призвело
масове фарисейство в Російській імперії:
"Сегодня празднуется память величайших двух провозвестников любви и
мира. Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальнейшее
пьянство по случаю храмового праздника.
О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы
запачкали, как изуродова[ли] провозглашенную вами простую, прекрасную,
светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во
имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как
пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские
ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное
автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и
совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию. Истина стара и,
следовательно, должна быть понятна, вразумительна, а вашей истине,
которой вы были крестными отцами, минает уже 1857 годочек. Удивительно,
как тупо человечество". [5]
Але його вірші стосуються не тільки жертв самодержавства Російської
імперії та ідеї "Русского мира". Ні вони стосуються всіх людей, бо
Шевченко був голосом Божим та виступав проти всякої неправди. Направду
Шевченко не міг ніколи ставити націю вище Бога, як це зараз часто робить
багато українців. І для Шевченка не була нація вище людини, та індивід
не був останньою інстанцією. Він навіть просвіщав (і досі просвіщає)
українців, які не прийняли Ісуса Христа, та не жили згідно головної
Заповіді Любові у поемі “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам
моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє”. Головну ідею
послання він вкладає у епіграфі взятому з Євангелії: А ЩЕ ХТО РЕЧЕ, ЯКО
ЛЮБЛЮ БОГА, А БРАТА СВОЄГО НЕНАВИДИТЬ, ЛОЖ ЄСТЬ (1 Ів.: 4, 20). Шевченко
мав на увазі, що ми зможемо побудувати Україну лише в любові до Бога та
ближнього, яка полягає в тому, що ми лише у служінні ближньому щось
досягнемо. Ми лише побудуємо Україну не у ненависті до ворогів, але з
любові до ближніх. Шевченко є насправді поетом любові, а це є браком
нашої духовності, що ми в його поемах не бачимо найперше любові, але
зводимо його лише до революціонера, націоналіста і так далі.
То й порада читачам цієї статті. Найперше треба нам бачити Шевченка, як
живу людину, а не якогось ідола. Шевченко за життя сам був проти своєї
популярності та нею не гордився. Він все робив на славу Божу, яка була
для нього первинна. Він сам казав “Слава - заповідь моя”, але мав на
увазі під цим прославлення Бога!
Ми можемо духовно збагатитися творами великого Кобзаря Тараса Шевченка
лише тоді, як ми будемо читати найперше його твори, а не чиїсь
коментарі. Треба читати “Кобзар” не лише на святах, але як можна
частіше. Не випадково у наших предків були дві настільні книги: Святе
Письмо та “Кобзар” Тараса Шевченка (в наш час додався ще “Катехизм”).
Також варто прочитати “Щоденник” Шевченка. Ці твори нам важливі, бо у
них міститься досвід поета, який говорив з Богом. Саме творчість
Шевченка може запліднити нашу духовну ниву – наше серце. Так що бажаю,
щоб у вас відкрилися духовні очі та вуха, щоб ми могли говорити не про
Шевченка, але разом з Тарасом Шевченком з Богом! Для цього ми мусимо
повністю змінитися, а саме так ми виконаємо повністю “Заповіт” Кобзаря!
1. Дмитро Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорожського). Українська Видавнича Спілка. Київ 2009. ст. 257
2. Дмитро Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорожського). Українська Видавнича Спілка. Київ 2009. ст. 91
3. Дмитро Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорожського). Українська Видавнича Спілка. Київ 2009. ст. 93
4. “Щоденник” (litopys.org.ua).
5. “Щоденник” (litopys.org.ua).
Дмитро Тирусь
Фото: toloka.hurtom.com
Джерело: dyvensvit.org
Дата публікації: 09.03.2013 12:21
Немає коментарів:
Дописати коментар