Тарас Шевченко та його постать в Історії України.
Серед геніальних постатей українського народу Тарас Шевченко займає почесне місце. Палко люблячи свій народ, він з повагою ставився до простих людей усіх націй. Вивчати Шевченка потрібно уважно, читаючи його твори, які показують долю селян, трудового українського народу в кріпосницькому суспільстві. Нелегкою була доля Великого Кобзаря. Зазнав багато горя через сирітство і через те, що був кріпаком.
Вирішальну роль для Шевченка мала його зустріч 1835 року з художником Іваном Сошенком. Сошенко помітив у молодого земляка справжній художній талант і став йому допомагати. Є. Гребінка також багато допоміг юнакові в самоосвіті, в побуті. Сошенко звернув увагу секретаря Академії мистецтв В. Григоровича на талановитого кріпака. Далі Шевченка знайомлять з відомими в ті часи художниками О. Венеціановим та К. Брюллов, а також з поетом В. Жуковським. Благородні друзі добились визволення Шевченка з кріпацтва. Це сталось 22 квітня 1838р. Так видатні діячі відкрили перед Шевченком шлях до науки та мистецтва.
Свою безсмертну поему „Катерина” Шевченко присвячує В. А. Жуковському, одному з визволителів. Доля селянської дівчини Катерини, зведеної москалем, глибоко хвилює кожного і сьогодні. Гине прекрасна молода дівчина, ніхто її не може захистити. Шевченко гнівно засуджує панів, які безкарно знущались над простими людьми. З великою художньою силою розробив Шевченко тему материнської любові в поемі „Наймичка”. Підкинувши свою нешлюбну дитину заможній родині, Ганна все життя працює в них наймачкою, виявляє до сина найніжніші почуття, але змушена приховувати своє материнство.
Шедеврами є ліричні твори, які стали народними: „Садок вишневий коло хати”, „Мені однаково”, „Ой три шляхи широкії”, „Ой одна я, я одна” та багато інших. Раділо серце великого поета, коли бачив що на українській літературній ниві з¢являється нові талановиті письменники. Познайомившись з „Народними оповіданнями” Марка Вовчка, назвав збірку захоплено „натхненною книгою”, а автора „високо прекрасним створінням”. П¢єса „Назар Стодоля” і зараз не сходить зі сцени. Сюжетна схема її нагадує п¢єсу Котляревського, але побутовий сюжет письменника вносить соціальні мотиви, показавши життя козацтва ХVІІ століття. Життя козацької старшини і низового козацтва розкривається на фоні історичного минулого України після визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти під керівництвом Богдана Хмельницького.
Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мова. Він відібрав із загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність української мови. Сміливо вводив Шевченко в свої твори книжні слова і вирази, слов¢янізми, а також слова іншомовного походження за створення відповідного історичного або місцевого колориту. Мова його стала зразком для наступних українських письменників. Вона музикальна, співоча. Наприклад, мені подобається вірш „Мені однаково”, який на музику поклав М. Лисенко.
Все життя Шевченко боровся за справедливість. Надзвичайно цікавими і його вірші „Псалми Давидові”, в яких він виступає проти будь-якого поневолення та несправедливості. Навіть якщо всі люди є грішні, то Бог є гарантом справедливості. Шевченківське розуміння свободи за межі вузького визволення людей від кріпацтва, від поневолення та національного визволення України з-під гніту Росії. В кожному вірші безсмертного „Кобзаря” Тарас Григорович розкриває душу українців, їх життя, прагнення. Тому його твори були близькі простому українському народу.
„Кобзар” Шевченко видав в 1840 році, а альбом „Живописна Україна” 1844 рік. І в своїй книзі „Кобзар” і в ”Живописній Україні” він відобразив життя українського народу. Велика заслуга Шевченка в тому, що він завершив процес піднесення української народної мови до ступеня національної літературної. Як геніальний письменник Шевченко зробив літературу за висловом П. Грабовського, великою справою життя і вказав їй єдино достойний шлях служіння батьківщині.
Творчість великого поета принесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.
Шевченко став прикладом для письменників наступного часу – Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки та інші.
Є твори Великого Кобзаря, написані російською мовою. Це повісті „Музыкант”, „Несчастный”, „Варнак”, “Княжна”, „Наймичка”, „Капитанша”, „Близнецы”, „Художник”, „Прогулка с удовольствием и не без морали”. Те, що Шевченко писав російською мовою не заперечувало його патріотизму. Обстоюючи „свою мудрість”, поет закликав:
Учітеся, читайте,
І чужому навчайтеся,
І свого не цурайтеся.
Неприємно читати критику В. Белінського, який бачить в авторові „Кобзаря” „осла, дурня і нікчемну людину, гіркого п¢яницю, аматора горілки і хохляцького патріотизму”. Нажаль, і тепер є такі критики, як Бузина, які намагаються применшити роль Шевченка. Варто зазначити „Радянську історіографію”, яка бачила в поетові захисника пролетаріату та революціонера. Ці історіографічні концепції не мають критичного підґрунтя, тому не відображають правдивого образу Т. Г. Шевченка в українській історіографії.
Цю концепцію спростував професор Гарвардського університету Григорій Грабович у своїй праці „Шевченко як миротворець”. Він виступив проти концепції Шевченко – пророк, а насамперед звернув увагу на те, що це міф, який створили українські патріоти. Грабович вважає, що ми маємо бачити Шевченка насамперед як геніального поета.
На мою думку, бачення професора Грабовича найбільш правдиве серед вищеподаних образів поета в українській історіографії, передбачає глибоке вивчення спадщини Кобзаря. Патріотична концепція є корисна лише в тому випадку, якщо в нас час люди звертаються до джерел. Це в основному для широких мас, які лише в школі вивчали Кобзар і спадщину Шевченка.
Великий недолік є в тому що поета інколи ставлять як кумира, забуваючи, що він є поетом, поезія якого є частиною національною культури. Отже, у цьому баченні є доля правди, бо Шевченко є пророк лише у вузькому сенсі, батьком української нації, творцем.
Під пророком його слід розуміти лише в значенні, що він бачив майбутнє України. Бачив Україну вільною в духовному сенсі, демократичною країною. (Хоч, на жаль, ще і зараз шевченкові мрії не збулися.) Шевченко в поемі „Юродивий” пише так: „коли ми діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом?” Він мріяв про щасливе майбутнє українського народу, писав про його віковічну боротьбу за визволення. Шевченко добре знав історію України, життя селян у другій половині XVIII ст. Поет звертається до виникнення великого визвольного руху на Правобережній Україні, відомого під назвою Коліївщина. В другій половині XVIII століття Правобережжя і західноукраїнські землі залишалися під владою шляхетської Польщі. Неосяжні земельні простори разом із селянами були власністю польських панів. Шляхетські замки і палаци вражали неймовірною розкішшю і блиском. На все це треба було витрачати багато грошей, кріпацького кривавого поту. Селян не вважали за людей. Вони повинні були 6 днів на тиждень працювати на панів. Крім економічного і політичного гніту, український народ терпів ще й тяжкий національний та релігійний гніт. Це викликало протест трудящих мас, збройні виступи почастішали. Основною силою в цих повстаннях були селяни, а також козацькі міщани. У травні 1768 р. повстання спалахнуло на Черкащині, поширилося на Смілянщину, Корсунь, Чигирин, Керував повстанням Максим Залізняк. На його заклик з¢явились сотні людей, озброєних вилами і сокирами. Іван Гонта, який очолював загони Потоцького, перейшов на сторону повстанців. Це повстання схвилювало Угорщину, Прусію, Туреччину, Росію. Царські офіцери скористались довірою повстанців до російського війська і по-зрадницькому захопили ватажків повстання Залізняка і Гонту. З ними розправилися, повстання було придушено. Цю боротьбу увічнив Т. Шевченко у своїй поемі „Гайдамаки”, яка була видана окремою книжкою 1841 року. В передмові до „Гайдамаків” поет писав: „Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказують так, як чув од старих людей”.
Ось тому радянська історіографія використала Шевченка як поета, який закликав до повалення Російської імперії та становлення соціалістичного суспільства. І довели образ Шевченка до крайнощів, особливо у газетах та на плакатах другої світової війни, де зображували часто самого Кобзаря, а також радянських партизан, де до останніх був заклик: „І вражою злою кров¢ю окропіте”. Цю концепцію легко спростувати, бо марксизм під час життя поета був не всіма знаний та і пролетаріат на Україні був мало чисельним. У віршах, творах Шевченка немає навіть натяку на марксизм, тим більше матеріалістичну філософію. Хоча радянські історики йому приписують атеїзм, але це не слушно, бо є багато віршів, присвячених релігійній темі, а також прямі цитати, які заперечують, що Шевченко мав атеїстичний світогляд. Поет часто писав, що Україна в неволі, але водночас вірив, що Бог встановить справедливість на землі неньки України. Якщо говорити про вище згадані агітаційні плакати та листівки часи другої світової війни, то Кобзар під словами „І вражою злою кров¢ю окропіте” мав на увазі не зовнішню свободу від іноземних загарбників і не закликав чинити якусь агресію по відношенні до ворогів. Ці слова, взяті з контексту, що є у вірші „Заповіт” (1845 р.). Потрібно розуміти глибокий зміст цього вірша, читати його ніби між рядками. В цьому творі Т. Шевченко звертається з проханням, щоб його поховали на Україні, там звідки було б видно всю її велич. Окрім степу широкого, ланів широкополих у цьому вірші згадується Дніпро ревучий, який є символом очищення від вражої крові. Це означає повне звільнення України не лише в політичному сенсі, але й у духовному.
Кобзар говорить, що він і після смерті буде любити Бога за визволення рідної землі, людей. (Порівняти „Псалми Давидові”), де показано визволення українського народу не лише від ворогів, але і від гріхів, беззаконня, що означає внутрішню свободу. Але ця внутрішня свобода передбачає кардинальні зміни в суспільстві, які може здійснити лише народ, використовуючи певні насильницькі методи. В поемі „Юродивий” Шевченко не може простити людям, що вони такі бездіяльні по відношенню до повстання, яке мало здійснити проти самодержавства Миколи ІІ. Слово про „вражу кров”, якою треба волю окропити, ще означають, що свободу необхідно здобути, знищивши несправедливість. Це добре відтворено у поемі „Княжна”.
Варто сказати, що ворожа критика Белінського та нашого „брата” „українця” Бузиною Т. Шевченка спростовує сама себе. Обидва стверджують, що Шевченко був алкоголіком, дурнем та нікчемною людиною. Така думка є примітивні, бо саме видання „Кобзаря”, доводить геніальність поета.
Алкоголік пропивав би гроші, а Шевченко вкладав їх у подальший розвиток книги та альбому „Живописна Україна”. Також Кобзар спростовує погляди Миколи Гоголя, який вважав, що українці можуть зажити літературної слави лише в контексті російської літератури. Дивують факти, про які говорить історик О. Субтельний, що є свідченням про те, ніби російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєвського. Ці дані свідчать, що не треба бути самому упередженою людиною, як Белінський або корумпованим та неосвіченим Бузиною.
Українці повинні цінувати і поважати генія Великого Кобзаря, не можна допускати брутального ставлення до нього і його творчості, спадщини.
Зрозуміти Шевченка можна тільки тоді, якщо глибоко вивчати його твори. Необхідно пам¢ятати ту високу оцінку, яку давали сучасники творчості поета: „Шевченко стоїть поряд з найвидатнішими поетами слов¢янського світу Пушкіним і Міцкевичем”... Поезія Шевченка поставила українську літературу на висоту загальноєвропейської творчості, влила в неї багатий запас кращих загальнолюдських ідей. Зробила її живим органом життя, вказала їй єдино достатній шлях служіння батьківщині. І. Франко писав про діяльність Т. Шевченка: „Він був сином мужика, і став володарем в царстві Духа. Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим”.
Серед великих людей минулого, борців і справжніх патріотів почесне місце належить Т. Г. Шевченкові.
Життя поета – подвиг, перед яким треба схилятись. Шляхом самоосвіти став одним з найосвіченіших людей свого часу, людиною енциклопедичних знань.
Його переслідували, катували, кинули у нелюдські умови, але він не зрікся своїх поглядів, переконань та ідеалів, залишився вірним сином своєї матері-вітчизни, вірним її традиціям, культурі, мові. Читаючи „Кобзар” мимоволі приходить думка, яке довголітнє і прекрасне його життя. Цю безсмертну книгу читали ще сучасники поета, далі їх діти, внуки і правнуки. Сьогодні в „Кобзар” вчитуємось ми. Вона приносить нам радість і естетичне задоволення.
Немає коментарів:
Дописати коментар