Спaсіння є основна мета спасіння кожної людини. Але кожна людина може прийти до спасіння як тільки через Христа. Але щоб людина прийшла до Христа вона не має додавати до Божого об’явлення людських вчень які суперечать йому. Таку головну ідею має монах Сава у статті про Римсько – Католицьку церковну Сотеріологію (вчення про спасіння згідно Катехізисів).
Перша помилка до якої одразу впадає Західна сотеріологія це зведення таїнств енної теорії спасіння до юридичного її аспекту .Так сталося не випадково бо Західна сотеріологічна думка зазнала впливу латинської термінології яка по своїй суті юридична[1]. Зараз Римо-Католицька Церква прагне позбутися цьої великої вади, але цьому процесу заважає вкорінення в цю термінології богословсько-культурне мислення заходу. Таким чином можна погодитися з думкою монаха Сави що це сотеріологічне богослов’я яке висвітлено особливо у Римо-Католицькому Катехізисі є недосконале і є допущені грубі помилки, які суперечать вченню та традиції Церкви. Але монах Сава цю рецензію подав несправедливо тому що не подав що можна подати взамін а також показав у науковій формі що Східне богослов’я правильніше апріорі сформоване західного. Тому варто тут показати основні ідеї статті монаха Сави “Римо-Католицька Сотеріологія” та взірець за яким би можна було би краще будувати майбутню сотеріологію яка б не суперечила об’явленню та Західній культурі.
Римо-Католицький катехізис вчить що коли людина впала в первородний гріх її природа не пошкодилася, але людина позбавилася Божої благодаті яка її обожувала та робила людину богом (пор. communacacio idiomatum). Таким чином з цього випливає що природна святість не походить від нашого образу, але є певний дар доповнення до природи. З цього випливає що природа не понесла зміни внаслідок природного гріха. Цю концепцію розкритикував Лоський, який казав що не існує в Християнстві вчення про “чисту людську природу”. В даному випадку на думку Лоського ми таким чином заперечуємо людську здатність до обожнення, яка в цьому випадку є лише наслідком надприродної благодаті і природа стає псевдоприродой[2]. Хоча з цього катехизисчу випливає що Римо-Католицька Церква поступово йде до того що наша природа пошкодилася. Нажаль коли навіть в даному Катехізисі прямо сказано про це то це слід розуміти лише термінологіяном виправленям. Але якщо йти далі по контексту се одно випливає що наша природа не пошкодилася[3].
Далі з цього почали випливати догматичні помилки що почали стосуватися життя Церкви. Згідно цього ходу мислення випливає що Бог у хрещенні дає людині благодать, але вона має її далі попри це заслужити по життю. Немає Християнської думки де людина по Хрещенні зберігаю благодать протягом життя або її помножує. Вона її наново здобуває[4].
В Катехизисі також говориться що Ціль Таїнства Пкаяння полягає в тому щоб відновити нас в благодаті Бога і зєднати нас в дружбі з ним та Цереквою. Це означає що таїнство Покаяння зводиться до примирення і подібно більше на певний юридичний конфлікт з Богом, який розв’язує Бог прощаючи гріхи. Таким чином забувається покаяння яко μετάνοία, що означає повну переміну[5].
Зберігаючи традиційне Римо-Католицьке розрізнення двох видів гріха (смертного та щоденного), Катехизис 1992 року вчить про різниці між “вічною карою за гріх” внаслідок смертного гріха та, який упускається на сповіді, та “тимчасової кари”. Тимчасова кара мислиться як очищення від невпорядкованої прив’язаності до творіння. Нажаль тут Тайна Сповіді мислиться омовіння від певної нечистоти (нагадує старозавітнє очищення від ховнішньої скверни). Монах Сава каже що православне вчення тим відрізняється що в Східній традиції в сповіді наголошується на очищення перешкод – твариних сил та пристрастей які заважають нам всеціло устремлятися до Бога. Можна зрозуміти що новий катехизис зробив зусилля віддалитися від юридичного аспекту покаяння[6].
З цього випливає також теологумен про чистилище, який має також свої недоліки. Теологумен легше можна виправити чим виразити догмат. Попри це він має такі недоліки. Дивно що під чистилищем тут розуміється очищення від невпоярдкованої прив’язаності до творіння. Ну як правильно відмічає св. Марк Ефеський що:
- Після смері немає руху волі ніякому направленні, що і признали самі Римо-Католики[7]. Тому вони не можуть повпливати на особистійсть, в тому числі на його прив’язаність до творіння.
- Посмертні муки які не можуть змінити людину є очищенням від зовнішньої скверни (гріха) в старозавітньому її розумінні. При цьому що воно не перетворює погану волю в добру а це означає що воно безцільне, а значить не може існувати бо Премудрий Бог нічого не сотворив марно.
- В Катихизисі 1992 року сказано що людина може померти в “благодаті та дружбі Божій”, але потребує очищення. З цього випливає що хоч і душі не будуть очищені вогнем, вони не будуть менш достойні споглядання Бога, оскільки головним чином і потребує для бладжентсва[8].
- Вчення про чистилище протирічить християнському вченню про різні рівні райського блаженства яке залежить від рівня богопізнання кожного праведника, але це не пошкоде повноті блажентсва кожному окремо. А чистилище всіх зрівнює в такому випадку[9].
Наслідком вчення про чистилище є вчення про індульгенції, які означають що Церква відпускає гріхі та звільняє мук від чистилища. Останнім часом йде тенденція розуміти чистилище як лише очищенні від скверни гріха, а не юридичне задоволення правосуддя Бога. Нажаль ця тенденція ще не закорінилася і тому є вчення про інтульгенції. Якщо розуміти чистилище як очищення від скверни гріха то тоді з цього випливає що не можна очистити людину “заочно” в силу заслуг певної особи.
Основа вчення про інтульгенції що вона їх роздає в силу заслуг Христа та святих. В цьому Катехизисі виглядає радше як “обмін святості” і всіма благами[10].
Одже цей Катезихис 1992 року показав новий боговловський підхід. Але Римо-Католицька Церква має бути повністю богословськи оновлена.
[1] Найбільший вплив зазнала внаслідок юридичної термінології Тертуліана яка лягла в основу подальшого богослов’я та вчення св. Ансельма Кентерберійського яке ґрунтується на юридичних феодальних відносинах того часу
[2] Корені цього вчення можна знайти у Августина який у творах антипелагіських наголошував на Божій благодаті. Ця думка поширилася на все подальше західне богослов’я які згодом почали у всьому робити наголос на Божій благодаті. Ця концепція є обмежена тому що Августин вважав природу важливим чинником спасіння людини. Також тут є немає місця думки Григорія Богослова “Бог може все, але не може спасти тебе без тебе”.В значенні що людська природа по моксиму задіюється в контексті історії спасіння.
[3] Щоб краще це вчення то варто повернутися до Августинівської думки що наша природа пошкодилася.
[4] І в цьому випадку Римо-Католикам варто повернутися від ідей Ансельма до Августина, якого думки не суперечать Біблії та традиції і радше доповнюють Східне богослов’я. За Августином хрещення змиває первородний гріх але є потенційний особистий гріх який очищає Сповідь та Євхаристія. Так думають також кападокійські Отці а також інші що походять з Сходу.
[5] Цю проблему на мою думку можна вирішити повернувшись до Біблійного аспекту покаяння у літургійному конексті нашого часу. Священики дійсно на практиці так і роблять, але це твердження Катехизису заважає клиру рухатися в правильному напрямку.
[6] І тут одразу пробиваються недопарцювання літургійної реформи II Ватиканського собору. Тому це аспекти можна вирішити лише в контексті нової літургійної реформи
[7] Тут скоріше всього мається наувазі що людина вже зробила свій вибір в земському світі. Чистилище це вже дія Божа де людина залишається більш пасивною. Більший вплив мають добрі діла здобуті на землі чим молитви за мертвих.
[8] Цю пункти також стосуються і Православного вчення про митарства. Якщо враховувати Східний контекст цього поняття сеодно це вчення має недоліки. На мою думку вчення про митарства та читилища має не суперечити поняттям Аду та Лона Авраамового, які відділяють грішників від праведників. Але слід недооцінювати Божу любов, яка може і після смерті спасти грішників. Про це ми нажаль не знаємо точно.
[9] Всеодно тут є можливість чистилище по іншому позуміти яке є для того щоби приблизати до людини цю глибину блаженства. І це не суперечить також індивідуальному очищенню. Бо вчення про чистилище також грунтується на покаяльному 50 псалмі де Бог нас очищає ісопом, а це потребує нашої волі щоб прийняти це очищення.
[10] Раніше рахувалося як чисто правове перечислення благодаті та святості. Така зміна прийшла внаслідок контрреформації яка кардинально змінила вчення про інтульгенції. Також слід врахувати II Ватиканський собор.
Немає коментарів:
Дописати коментар