Теозіс у західній богословській традиції

                         

       Тема теозісу у західній богословській традиції є важлива для життя Церкви. Що присутнє поняття теозісу на заході свідчить про єдність східної та західної Церкви, що Церкви попри розбіжності в розумінні догматики по суті погоджуються в суті догматичних питань а також що Греко-Католики та Православні (взагалі вся Східна духовність) не можуть пізнати своєї неповторної віри без зацікавленості глибинами Західної духовності.

      Якшо говорити про саме поняття ТЕОЗИСУ то на перший погляд видається що це поняття придумали Східні Отці Церкви щоб у свій духовно-культурний спосіб виразити онтологічну єдність людини з Богом. Це поняття означає ОБОЖЕННЯ БОГОМ ЛЮДИНИ[1].

      Перші з Отців Церкви які писали про ТЕОЗІС були Тертуліан  та Іполит Римський. Але по справжньому великий вклад в розвиток про вчення про ОБОЖЕННЯ зробив Іларій Піквітанський. Рахується що він вчив про ОБОЖЕННЯ так само як і на сході. І саме він перший розробив вчення про ОБОЖЕННЯ в західній богословській традиції.

     Нажіль зараз Церква відійшла від поняття ОБОЖЕННЯ завдяки творам св.Августина. Він пов’язує поняття ОБОЖЕННЯ  з поняттям оправдання. Оправдання включає ОБОЖЕННЯ оскільки Бог оправдуючи людину її ОБОЖИВ. І якщо ми стаємо дітьми Божими, ми стаємо і Богами, ну не в силу природного родження, а по благодаті усиновлення. Августин робить акцент більший на благодаті чим на ТЕОЗИСІ. Таким чином в сотеріології Августина на перше місце ставиться вчення викуплення  людини від гріха та рабства Диявола за посередництвом Божої благодаті[2]. Друга причина за якою Августин в творах своїх починає опускати це поняття є те що св.Августин мав думку що Бог – це абсолютна одиниця, головним визначенням якої є простота і неподільність .Бог є головно сам в собі а не в іншого . І тому людина є лише доповнення до Божої природи[3].

    Схоластичні автори[4] мислили єдність людини з Богом як щось не роздільне і це стало одною з причин що їх було звинувачено в пантеїзмі. Так багато хто з них був пантеїстом, але їхній пантеїзм був виправданий бо вони шукали концепцію Боголюдства. Вона передбачає що Небо та Земля, Бог та людина після смерті Ісуса Христа починають єднатися і ця єдність є сильніша чим Адама і Єви до гріхопадіння. Хоча думки їхні різняться, але основні ідея Боголюдство. Для прикладу серед них варто пригадати Йоана Скота Еріугену та Майстра Екгарта. Еріугена особливо під впливом Григорія Ниського[5] дійшов до вчення про “геоцентричну антропологію”. На думку Еріугени Бог має наскільки тісний зв’язок з своїм творінням, що про Нього краще говорити що Він сотворений у своєму творінні, ніж про Того який сотворив творіння[6].

    Наступним визначним автором став Майстер Екгарт. Для Екгарта є важливі поняття Бога та Божества. Бог для нього це особистісна істота. Божество – це сама сутність Бога поза всякими категоріями та характеристиками. Основна задача Екгарта вказати на союз людини з Божеством. Союз можливий тому що душа людини корнями своїми походить від Божества. Таким чином о основі людини та Божества лежить та сама сутність. Його вчення нагадує також еманацію. Бо все суще якби витікає з одного першоджерела і  устремляється щоби до Нього повернутися. Все творіння прагне свідомо чи несвідомо єдності. Тому Екгарт настоює на абсолютній єдності людини з Богом: “Між людиною та Богом немає не тільки відмінності, немає навіть множественості. Немає нічого крім єдиного”[7].      

    Важливо зазначити що і серед протестанських богословів присутня ідея ОБОЖЕННЯ. Так дійсно головна протестантська ідея полягає у sola fadei та sola scriptura[8]. Найперше ця ідея присутня у англіканської Церкви. Хоча в них немає поняття  ТЕОЗІСУ, але є близьке дуже поняття БОГОПОДІБІЯ та ХРИСТОПОДОБІЯ, які входять в так звану теологію переображення. Деякі англіканські богослови використовують ідею Карла Ранера про Христологію, як трансцендентну антропологію. Вона полягає в тому що Бог і людина не є строго фіксовані сутності. Бо Божа природа по суті  є відкрита до людської і людська природа є відкрита до Бога.

   В лютеранстві є теж саме поняття, а цікаво що воно походить від самого Мартіна Лютера. І це підтверджують самі лютеранські богослови. Лютер це поняття не вживав дослівно, але є такі поняття які Лютер вживав маючи під цим теозіс. А цими поняттями є реальна присутність Христа у віруючого, єдність Христа і Християн і так далі. І деякі богослови повністю згодні що вчення Лютера про спасіння є повністю згідне з святоотцівською традицією. Хоч Лютер потрапив під вплив Ансельма Кентерберійського, який вважав що Бог людину лише юридично оправдовує. Але у Лютера аспект справдовування був нероздільний від аспекту Богом освячення людини. Таке вчення Лютера про освячення-оправдання було розділене пізнішими реформаторами. І це вчення про ТЕОЗИС ще більш яскраво виражений тому що Лютер не розрізняв між особистістю і служінням Христа. Отже лютеранська віра означає участь в бутті Бога[9].

---

[1] Це поняття має глибокі Біблійні корені. Насамперед 2 Пет 1:4 де говориться що ми є учасниками Божої природи. А також Ів. 10:34 де сказано що є ми богами і синами Бога Всевишнього та мається наувазі у розумінні Обожнення та участі в Божественній природі

[2] Августину довелося наголошувати на благодаті внаслідок боротьби з єрессю Пелагіанізму, які вважали що людина не зазнала гріхопадіння і наголошувала що навіть якщо таке могло бути людина могла сама з своєю провиною справитися своїми ділами а Божої благодаті було би непотрібно. Наступне покоління богословів за авторитету Августина почало наголошувати на благодаті і опускаючи поняття ТЕОЗІСУ.

[3] Ці впливи грецької філософії на думку Августина не слід розуміти буквально. Так Августин вважав і людину і Бога окремими субстанціями, але єдність людини з Богом в нього є метафізична а не акцидентна. Людина яка пізнає глибини свого Я пізнає себе. А це пізнання себе не можливе без пізнання Істини, яка є в середині нас і є Христом.

[4] А також особливо світочі доби Відродження та Російської релігійної філософії XIX- поч..XX ст.

[5] Еріугена був тогочасним інтелектуалом, який переклав на латину багато творів Отців Церкви та ознайомив їх з заходом (особливо вплив мали твори Псевдо Діонісія-Ареопагіта).

[6] Незважаючи на його неоплатонівський платонізм, який погягав у вченні про еманацію Бога можна все таки дійти до думки що Бог сотворив не особовий світ як свій слід ( погане порівняння з художником та його творіннями та слідами стопи на землі, а краще сліди розуміти саме відображення Бога у творінні) та людини яка є богом по благодаті (має 2 природи людську та Божу) . Також Йоан Мефендорф каже що у Еріугени немає різниці між Божою сутністю та енергією а це веде до неоплатонічного монізму. На мою думку його вчення про єднання людини з Богом важливе для нашого часу бо дозволяє переосмислити догматику Церкви.

[7]  Майстер Екгарт не був пантеїстом. Немає його творів, але тільки проповіді записані. Засуджений тому що багато кого душила жаба що він такий популярний. А щоб його засудити треба було придумати єресі типу пантеїзму. Важливо зазначити що більшість його вчених класифікують його до періоду не раціоналістичної схоластики, але до містики. Очевидно він хотів показати людям що неможна словами виразить глибоку єдність людини з Богом. І тому він не боявся експериментувати.

[8] Тільки Віра та лише Святе Письмо у перекладі з латинської мови

[9] Зараз багато Протестантів відкидають Отців Церкви. Але якщо вони відкидають Отців Церкви вони відкидають Лютера. Лютер очевидно це вчення обґрунтовував на основі  Біблії і тому і наша традиція теж має  до нього звертатися щоб поглибити свою сосбисту Традицію та  увійти в справжній контакт з протестантами.