У місті улюбленім Він поселив Мене
(Сир. 24,11)
Львів – унікальне, неповторне місто. На жаль, наша провінційність полягає в тому, що ми не вміємо любити. Не вміємо любити Бога! Отож, не вміємо любити і себе. Не люблячи себе, не можемо любити ближнього. Тому прагнемо любити далеке. Ця стаття про те, як люди, натхнені Богом, побудували місто Львів. Адже лише під натхненням Бога можна побудувати щось направду вартісне. Львів – місто не лише із землі та будинків. Центральне місце в ньому займає Бог та люди. Тому він побудований не лише людськими руками, а й Словом Божим. А його мурами завжди були молитви святих. Центр світу – на кожному кроці. Там, де є Бог та людина, завжди є спілкування. На жаль, світ гріховний, а тому – провінційний. Та лише світ гріховної людини – провінція. Її вдало долають святі. Їхня діяльність відобразилася і в архітектурі міста Лева. Це доказ того, що Львів будували не тільки люди, – в його побудові був присутній Бог. Бо Львів – це не безбожне місто, як Вавилон, де люди хотіли побудувати місто без Бога (Бут. 11).
Заснування Львова
Як відомо, Львів заснований у 1256 р. Цей рік – умовна дата – перша згадка в Галицько-Волинському літописі [1]. Випадкові археологічні дослідження XX ст. підтвердили існування декількох укріплених городищ на теренах сучасного Львова, що занепали після татарської навали XIII ст., але вони не відповіли на основне питання про початки Львова, місце розташування легендарного княжого граду. Мало ймовірно, що комусь із дослідників поталанить віднайти переконливі докази укріпленого поселення, на місці якого після татарської навали з наказу Данила Галицького виникло місто, назване Львовом. Можливо, це відбулося 1245 року [2].
Літописці Й. Альнпек та М. Груневер помилково вважали засновником міста князя Лева. А це тому, що в 1270 р. князь Лев наказав вирубати ліси на південній околиці та змінити русло Полтви, що звільняло місце на нове поселення. Так, поступово утворилася мережа вулиць навколо сучасної площі Ринок. Саме це перенесення центра міста за часів князя дало підставу думати Й. Альнпеку та М. Груневеру, що він засновник. Якщо придивитися уважніше до історичних свідчень М. Груневера, то там можна знайти натяк на Боже Провидіння при заснуванні Львова: «Свою назву місто має від гори, під якою воно лежить. [“Князь цього краю” убив лева, що жив у яскині на горі, яку й тепер називаємо горою Лева. На знак цієї перемоги князь прийняв ім’я Лев, а зображення лева він взяв до свого герба]… Недалеко від згаданої левової яскині на віддалі пострілу є ще одна гарна гора. На цій горі князь вирішив спорудити замок і там встановити своє володарювання. І справді це не тільки гарна гора, але й чудо світу. А у той час вона була ще більшим чудом, поки їй не зняли вершину. Гора височить серед вільного простору, її з всіх боків далеко видно… Коли князь закінчив замок і там став перебувати як на недоступному місці, люди стали називати за іменем володаря цей замок Львовом. Що стосується знаменитого міста, яке виникло під цією горою, я чув від старших людей таке. Якраз тоді, коли Лев готував для замку місце недалеко від гори Львова, його слуги з іншої гори навпроти замку помітили ще одну високу гору. Коли вони з нею познайомилися, натрапили на страшного дракона. Як тільки князь про нього довідався, учинив раду і знищив цього жахливого змія. Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, вимурувати церкву на честь св. Юра (оскільки той також убив подібного змія). Цю церкву надав він своїм руським священикам як парафіяльну… Недалеко від церкви показують скелі печеру [в той час на південно-західній стороні, неподалік собору, була печера, але близько 1765 р. єпископ Лев Шептицький наказав її замурувати – Т. Д.] згаданого дракона, яку називають тепер Змієвою ямою» [3].
Звичайно, в розповіді реальні спостереження і відомості, що ґрунтуються на надійних джерелах, переплітаються з легендарними мотивами. Цікаво, що на українських землях такі звірі, як лев, ніколи не водилися і не водяться. Згідно з однією з версій, назва міста пішла від божества, яке зображували в лев’ячій подобі і чия святиня перебувала, буцімто, на теренах майбутнього міста [4]. Князь, згідно з легендою (про це згадує літописець), убив змія та врятував людей від нього. Цікаву думку про цю літописну згадку висловив відомий історик Ярослав Ісаєвич, що «всього цього наш автор не вигадав – він лише взяв на віру перекази, які, за його словами, були відомі “повсюдно на Русі”» [5].
Не вдаватимемося в історичні подробиці, але в цій легенді чітко сказано, що князь Лев переміг демонські сили, яких у легенді уособлюють дракон та лев. А якщо говорити про божество, зображене в лев’ячій подобі, то князь швидше за все інкультурував цей символ. Так лев – це вже не символ язичницьких культів, а символ Божого міста Лева.
Львів – місто святих
Так Львів став містом святих у буквальному значенні. Бо не може бути, щоб там, де є люди, які перебувають у спілкуванні з Богом, не було святих. Справді, якщо розглянути історію кожного села, то нема такого, в якому б не було святих. Але, на жаль, ми часто не зауважуємо цієї святості. І це одна з причин того, що не бачимо Божого впливу на наше життя. Тому варто звертати увагу на знаки Божої слави у Львові – їх залишили святі та люди, які шанували та шанують цих святих. Ці знаки присутні на кожному квадратному метрі міста – Бог до нас промовляє через міське середовище.
Для початку варто придивитися до будинку на Площі Ринок № 4, яку називаємо Чорна кам’яниця. На фасаді – низка скульптурних зображень святих. Серед них вирізняється постать вершника, який відрізає і віддає жебракові полу свого плаща. Це зображення св. Мартина – патрона доктора Анчевського (на замовлення Анчевського архітектор Градівський прикрасив будинок рельєфом на фасаді). Воно цікаве ще й тому, що зараз мало хто зображує святих на фасаді. Це заклик до служіння Господеві! Бо служіння полягає в тому, що «ви зробили одному з моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мт. 25, 40) [6].
Рельєф св. Станіслава Костки є на Чорній Кам’яниці, а також скульптура – на фасаді та всередині храму св. ап. Петра і Павла УГКЦ (костел єзуїтів). Св. Станіслав Костка був також зображений на львівській Ратуші (з 1658) разом із св. Рохом [7]. Його зображення було на Краківській брамі. Він народився у шляхетній родині. Був членом Братства святої Варвари. Одного разу, коли серйозно хворів, отримав Святе Причастя від св. Варвари, покровительки його благодійного товариства у школі, яка з’явилася, оточена ангелами. Піл час іншого випадку Благословенна Діва з’явилася і порадила йому вступити в Товариство Ісуса, але при виконанні цієї поради мав багато труднощів. У Відні єзуїтський зверхник був хотів прийняти його, боячись можливих різких реакцій батька. На свій 17 день народження (28 жовтня 1567) Станіслав вступає до ордену єзуїтів у Римі та за декілька днів до смерті передбачує свій відхід у вічність. Десять місяців решти його життя були проведені у сповненні великих чеснот і він вразив усіх своєю святою поведінкою. Помер після короткої хвороби у віці 17 років, на свято Успення – празник, який особливо шанував. З польських часів свв. Станіслава та Роха вважали покровителями та опікунами міста [8].
17 серпня 1623 р. Краківське передмістя повністю знищила пожежа. Згоріли всі храми, будинки аж до міських мурів. Вогонь не зміг подолати незабудований шмат землі та два рови. Це спасіння міста – заслуга не переміни вітру чи інших обставин, а образу св. Станіслава Костки з Краківської брами [9].
Варто також знати про життя іншого покровителя Львова – св. Роха. Святий народився у Франції в 1327 р. і теж відзначався надзвичайною чистотою. Постити він почав ще немовлям, відмовляючись від материнського молока по середах та п’ятницях. У 5 років провідував хворим, подавав милостиню бідним. У 12 років втратив батьків і став господарем великого маєтку. Пригадав слова Господа: «Продай, що маєш, і роздай убогим», – все продав і в одязі пустельника пішов до Рима. Дорогою потрапив у місто, де була чума, зайшов до шпиталю й оздоровив всіх дотиком руки. У Римі вилікував кардинала Британікуса, зробивши йому на чолі знак хреста, який залишився в нього назавжди [10].
З церквою св. Андрія бернардинців пов’язане життя св. Яна з Дуклі, який народився 1414 р. поблизу Сяноку. Був францисканцем, у Львів перейшов 1463 р. до бернардинського монастиря. Став настоятелем, на старість осліп і продовжував проповідувати. Помер у монастирі у вересні 1483 р., де його й похоронили. Папа Климент XVII його беатифікував 1737 р., а Іван Павло II канонізував у 1998 р. [11]. З ним пов’язане спасіння Львова від козаків, які тримали в облозі Львів. На жаль, історики та екскурсоводи називають цю подію легендою, але події говорять за себе. Війська Хмельницького хотіли захопити монастир бернардинців у 1648 р., а тому взяли його в облогу. Св. Ян захистив його молитвами, а також присутністю на місці облоги. Козацька сила поступилася силі молитви. Вони відступили! Біля монастиря є його могила. З неї потекла вода, а на її місці тепер колодязь. Справдилися слова Господні в буквальному сенсі: «Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його» (Ів. 7, 38). Ця криниця – доказ реальної дії Святого Духа. Це не тільки духовний факт, але емпірична реалізація Господніх слів. При вході збереглася колона, яка служила постаментом для фігури св. Яна з Дуклі. Її встановили в 1736 р. коштом крайового коронного Северина-Михайла Жевуського за проектом (як вважають деякі дослідники) скульптора Фабіяна Фасінгера. На жаль, у радянські часи скульптуру зняли і поставили вазу [12].
Митрополит Андрей Шептицький – святий покровитель Львова
Як відомо, першим покровителем Львова за княжих часів був св. Юрій Побідоносець. Згодом – свв. Станіслав Костка та Рох. Вони досі за нас моляться Богові. Одним із творців і покровителів модерного Львова є митрополит Андрей Шептицький. Хоча Католицька Церква досі з певних причин не може проголосити його святим, він є ним без канонізації. Бо Бог приводить людину до святості, а Церква заради нас канонізує.
Модерний Львів Шептицький будував не тільки творячи нове матеріальне тло, але головно духовне. Він був першим бізнесменом України – до нього українці займалися виключно аграрною промисловістю. Митрополит займався економічною діяльність заради меценацтва української культури та використання цих коштів на духовний та економічний розвиток УГКЦ.
Щодо бізнесу, то для прикладу варто навести банківську справу. Митрополит намагався більшість фінансово-економічних операцій здійснювати через галицькі банківські установи – акціонерні товариства, де акціонерами були переважно українці. Так, наприклад, найстаршою фінансовою установою, 96 % акціонерів якої – українці (на 1917), було Товариство взаємних забезпечень і взаємного кредитування «Дністер». Митрополит та всі греко-католицькі єпископи й парохи страхували церковну власність тільки у «Дністрі». Шептицький став почесним президентом цього товариства, а також одним із найбільших акціонерів. Але, на жаль, внаслідок двох світових війн та різних прорахунків в економічній сфері, він провалив деякі фінансові операції. Попри те багато чого доброго зробив на гроші від економічної діяльності [13].
Митрополит Андрей Шептицький вкладав кошти в розвиток мистецтва. Саме пам’ятки мистецтва свідчать про духовний і культурний рівень суспільства. Митрополит Андрей одним із перших у Галичині оцінив красу та високу естетичність давнього українського іконопису, добре розбираючись у класичному європейському та нових течіях мистецтва – був професійний мистецтвознавцем. За його днів виникла потреба в заснуванні різних музеїв. Митрополит добре це розумів, тож вирішив створити перший музей українського мистецтва власне у структурі Церкви. У лютому 1905 р. Андрей Шептицький засновує Церковний музей при храмі св. Юра. Він тоді розміщувався в п’ятьох кімнатах Пресвітерію на Святоюрській горі. Першим директором був Іларіон Свєнціцький. 1908 р. Шептицький створює наукову фундацію «Церковний музей у Львові», але у грудні 1909 рішенням кураторії музею та директора проф. Іларіона Свєнціцького затверджується назва «Національний музей», на що погоджується і митрополит. Зміна назви оформлена 11 липня 1911 р. [14].
Велику роль у розвитку духовності Львова відіграло і відновлення монашества Студитського уставу. Його митрополит Андрей відновив ще в 1898 р. і поклав на нього завдання плекати прадавню східну традицію чернечого життя. Монахи-студити дотримуються студійного уставу, який в ХІ ст. принесли в Україну з Константинополя та Афону преподобні отці Антоній і Теодосій Печерські [15]. Це стало великим поштовхом до розвитку УГКЦ.
У 1944 р., коли радянська влада зруйнувала всі старання митрополита Андрея, він сказав: «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим і цивілізованим державам світу. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка тривала вічно. Прощаюсь з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі, витривалі і ревні у служінні Господу Богу! І більше мого голосу не почуєте, аж на Страшному Суді» [16]. Ця передсмертна візія митрополита стала пророцтвом, бо люди підпілля вірили цим словам та жили ними. Це засвідчують слова о. Романа Коспришина: «Ми всі, хто пережив страшні переслідування нашої Церкви більшовицьким режимом, завжди вірили, що митрополит Андрей є святим, постійно відчували його опіку над нами. Ми жили і боролися, пам’ятаючи його передсмертні пророчі слова, і з надією молилися до нього за кращу долю України» [17].
Його слова справдилися і наша Церква вийшла з підпілля. Львів – це вже не радянський Вавилон, а знову місто Боже. Вклад митрополита Андрея як духовного будівничого Львова неоціненний. Він завжди діяв із любові до Бога та ближнього, а тому те, що побудував для Львова, ввійде у вічність і буде для всіх людей.
Андрея Шептицького офіційно не вважають покровителем Львова, але, я думаю, він ним є. Я відчуваю його опіку над творцями сучасної науки, культури та мистецтва. А в тому, що зараз християнські Церкви перебувають на такому високому щаблі духовного розвитку, що існує Український Католицький Університет, молодіжні католицькі організації «УМХ», «Обнова» тощо відчувається його опіка.
Без святості ми провінція!
Справді, Львів духовно та культурно розвинутіший за багато міст, але з плином часу втрачається його бачення у духовно центричному світлі. Ми бачимо міста, побудовані з каменю, а те, що в це будівництво вклали душу та духовну потугу, – не помічаємо. Минаємо святі місця. Шукаємо їх десь далеко. Будівництво міста та розвиток культури приписуємо лише ділу рук людських, а не Богові.
Якщо уважно придивитися, то найбільші досягнення в розвитку Львова пов’язані з діяльністю святих. Святі рятували його від найбільших пошестей, були і є в найважчі моменти. І взагалі, вся людська культура тримається на святості. Без святості немає справжньої культури, людина перетворюється на провінціала. На мою думку, провінціал – це людина, яка відмовляється від святості. Якщо вона не прагне бути справжнім християнином, то рано чи пізно культура занепаде. Тож будьмо святими, як Бог Святий, а то станемо провінцією на зразок Содоми та Гомори!
Дмитро Тирусь
Джерело: http://xic.com.ua/index.php
1. Олександр Шишка. Наше місто Львів. Посібник з курсу «Львовознавство». – Львів: Центр Європи, 2002. – Ч. 1. – С. 14
2. Ігор Качор. Любов Качор. Львів крізь віки. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 43.
3. Олександр Шишка. Наше місто Львів. Посібник з курсу «Львовознавство». – Львів: Центр Європи, 2002. – Ч. 1. – С. 16; Груневер М. Опис Львова / Підготував Я. Ісаєвич // Жовтень. – 1980. – С. 110 –111.
4. Архітектурні легенди міста Лева. – http://education.unian.net/ukr/detail/191735
5. Статті про Львів «Альтана посеред раю»: Львів у 1582–1602 рр. Ярослав Ісаєвич. –http://map.lviv.ua/statti/isaevych2.html
6. Борис Мельник. Вулицями старовинного Львова. – Львів: Світ, 2006. – С. 83.
7. Львів – Біблія для бідних. – http://h.ua/story/11166/
8. Общество Иисуса в Росии и СНГ – http://www.jesuit.ru/Sanct9.html
9. Ігор Качор. Любов Качор. Львів крізь віки. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 87.
10. Львів – Біблія для бідних. – http://h.ua/story/11166/
11. Ігор Качор. Любов Качор. Львів крізь віки. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 202–203.
12. http://ru.wikipedia.org/wiki/Ян_из_Дуклы
http://www.ukrain.travel/dr-uk/1311-cerkva-sv-andrija.html
http://uk.wikipedia.org/wiki/Ян_з_Дуклі
13. Церква, Нація, Держава. Діяльність та спадщина митрополита Андрея Шептицького (1865–1944). Колегія Східної Європи імені Яна Новак-Єзьоранського. Фонд роду Шептицьких. – Вроцлав–Варшава, 2011. – С. 116 – 134.
14. Церква, Нація, Держава. Діяльність та спадщина митрополита Андрея Шептицького (1865–1944)… – С. 135–146.
15. http://uk.wikipedia.org/wiki/Унівська_лавра
16. http://meest-online.com/?p=11503; Петро Шкраб’юк. «Виноградник Господній» // Місіонар. – С. 193.
17. Церква, Нація, Держава. Діяльність та спадщина митрополита Андрея Шептицького (1865-1944)… – С. 239.
Немає коментарів:
Дописати коментар